Першими з року минулого у рік наступний
ступають надії. Нездійсненні і ті, що ніби здійснилися. Проте не настільки, аби
про них забути.
У святкові дні
ті й ті ведуть себе сумирно. Принаймні не заважають радіти подарункам,
гарним словам, розвагам, якими командують наші всіх статки. Не в усіх однакові,
проте в переддень Нового року про це
забувається. Не думав наприкінці грудня про подарунки і хлопчина на ймення
Денис. Його батьки без кінця сварилися, розбігалися, сходилися, тому їхньому
восьмилітньому синові найбільше
хотілося домашньої злагоди. І можливості посидіти між старшими,
абсолютно не зважаючи на телевізор, в якому життя своє, а в нього своє. Не таке
вже й погане, коли мама не плаче, а тато не бігає за пивом і не курить на кухні у кватирку. Не
озиваючись навіть на синове: «Поглянь, що я намалював». У школі за таке
оранжеве курча його хвалили б й хвалили, а вдома…
Мама каже, що й домівки у них нема. Бо та, що
є, наймана. Чи якось інакше? Згадав – виплачувана.
Мамині сльози тут ні при чому. Хіба батькові
гроші, які той приносить з одними й тими ж словами: «Твій Київ мене скоро
доконає. Не вернемося до села – подам на розлучення». А що в тому селі взимку
робити? Що Денисові, що мамі. Та й влітку не краще, позаяк Денис – вундеркінд.
Багато читає, малює, грає в шахи. Якщо, звісно, є з ким. Навчив цьому всьому
дід Карпо. Точніше – прадід, бо дід
Леонтій онука практично не бачив. Літав на якусь бурову і долітався – вмер від
розриву серця. Так каже мама. А тато навісніє і не погоджується: «Вмер? Ні –
розлетівся на друзки. На квартиру для Лєни, машину для Колі і фундамент для
мене. Якого ти навіть не бачила». На що мама затято шепче: «А нас він спитав?
Доньці квартиру, а нам муровану буду! Дитині потрібен тренер».
Дитині – це Денисові, чий тренер з Києва ні на
крок. А в Женеву, Париж, до Нью-Йорка – залюбки. Бо й там має учнів.
Зізнається, правда, що до Дениса їм не дорости ніколи. Хоч вчаться в якихось коледжах. Зрештою – то
їхній клопіт. От якби раптом виявилося, що…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Денис вже не вперше став біля тата так, щоб
тому не здавалося, ніби синові щось потрібно. Хоч насправді потрібно – тата
підтримати. Як чоловік чоловіка. Ще б якби плечем торкнутися не бедра, а плеча.
І завести мову про теніс. І…
– В тебе якісь проблеми?
– В мене? – Денис похолов од щастя: його мають
за майже дорослого. – Ні, все в порядку.
– А в школі? Мама щось говорила про бійку.
– З Романом? Він же проти мене шмаркач.
– Не перебільшуй. Ти, не забувай, дістрофік. А
він ого який бицюра.
– Хай спробує мене догнати.
– Хіба що. Може, зіграєм?
Денис стрепенувся і благально нагадав:
– Не треба. Я не вмію піддаватися.
– Як знаєш… Слухай! – Тато глянув униз, як не дивився ще ніколи: з таким в очах
блиском, що в Дениса спалахнули і вуха, і щоки, і ледь здвоєний кінчик носа. –
Ти вже мужик нівроку. Ми з мамою нині
знову помирилися. І в неї є два запрошення. Може, нас відпустиш?
– Йдіть. – Денис нагнав з грудей відчай… Це ж
доведеться засинати самому… – А далеко?
– На її роботу.
– Тільки не я, а ви мене зачините. На обидва
замки.
– Боїшся? Чого?.. Не говори – сам себе. – Тато загасив
напівдопалену цигарку і торкнувся вогню запальнички цигаркою новою. – Я це сам
переживав. І не раз. Бувало, – він спрямував у кватирку довжелезну цівку
диму, – в хаті нікого, а здається –
хтось є. І не десь, а за плечима. А озиратися слабо. Але ж ти не боягуз. Кого
останній раз перемагав?
– Минулого тижня? Всіх першорозрядників.
– А кандидатів у майстри?
– Одного. Він вже старий.
– Старший за мене?
– Ні, ще студент. Але думає, як сторічний.
– Денис тернувся до татової ноги. – А
коли ви прийдете?
– Я, сину, не прийду. Хіба на хвилин п’ять. Усі свята буду сторожувати.
В палаці свого директора.
– А він що, бездітний?
– Та ні, має дітей і дітей. Навіть меншого за
тебе. А сам старший за покійного твого діда. Ви з мамою мене навідаєте.
Директор буде вже далеко. Може чув – на Мальорці.
– Читав. Там шахи люблять.
– А в нас?
– Залежно хто. Проте жодного великого турніру.
– Ставай чемпіоном, і полюблять.
– Слабо. – Денис озирнувся на звук телевізора,
де йшлося про нові обіцянки й побажання
президента. – Ноль інтелекту.
– Но-но! Ти краще скажи, чого тобі найбільше
хочеться? Мені заплатили наперед… Перед Різдвом купимо. В межах, – тато жбурнув
у кватирку недопалок й інстинктивно озирнувся, чи не бачила цього мама, –
тисячі дерев’яних. Чого мовчиш?
– Мені потрібен ноутбук. Але не зараз. Я його,
в принципі, куплю сам. Коли вернеться тренер. Без нього перші місця в мене
забирають. А от мама побавилася б… Купи хіба фарб. Ну й ще, може,
мольберт.
– То ноутбук, чи мольберт?
– Я ж сказав – нічого. Ти запитав, чого я
хотів би? Того, що й мама. Я, поки не стану майстром, заборонив собі все дурне.
– Виходить, мольберт – то дурне?
– Виходить так. – Денис обійняв татову ногу. –
Ви відпочиньте. А я чимось займуся…
Зайнявся Денис, коли напахчені батьки зникли, вивченням татового смартфона.
Купленого, вочевидь, вчора чи сьогодні, бо вручений він був разом з паспортом,
заводською інструкцією і словами: «Розберися і потім все розкажеш» – «А ти з
чим будеш?» – «Мені мало хто дзвонить. А подзвонять, натискай отут і
відповідай: «Тато на гульках.
Зрозумів?» Що ж тут розуміти. Через годину-півтори
майже всі функції голандського плескача були перепровірені. А коли
зателефонувала мама й запитала: «Ну як ти там?», – то почула: «Пробую
підключитися до Інтернету. І скачати останні партії Іванчука». Але чи то
їхній комп’ютер шахами збридився, чи потойбічні якісь сили активізували
ідіотику рекламного рейдерства, дістатися до сайтів з бодай переказом боїв
геніального свого улюбленця Денис так і не зміг. Довелося вмикати телевізор і
дивитися на веселощі ніби дорослих, ніби дотепних, а насправді примітивних
блазнів радянської, як тато каже, випічки. Сам тато закінчував журфак, але
після праці в кількох газетах повернувся до
ще юнацького фаху муляра. І, траплялося, добряче заробляв. Денис ним
пишався. І був певен, що так само, коли виросте, не стане товаришувати з брехнею. І звільнить батьків від потреби
підробітків у злодіїв.
Ближче до півночі серед телевізійних програм
стало частішати бажання сподобатися владі.
Денис інстинктивно розрізняв патріотів офіційних і ряжених в українців.
Знайти серед них бодай одне обличчя зі щирою людською усмішкою і природно
гарною, як у тата, вимовою вже було неможливо: починався малоросійський балаган
з Гоголем, якого тато не терпів. Денис теж, хоч читати читав. Заради зазирання
у минуле, з яким дорослі усе ще не набавилися. Не зрозуміло, заради чого?
Любити треба так, як дід Карпо – мовчки. Він і в шахи з ним грав без зайвих
балачок: брав до рук потрібну фігуру і
креслив нею всі можливі варіанти захисту чи нападу. А ти вже думай. Про те,
чому кожна позиція вперто борониться від
позірної легкості, і залишається до останнього ходу складною. Як і життя, де
батькова родина ніколи не розкошувала.
Та й материна теж.
Зрештою, що таке розкоші? Денис погасив
телевізор і глянув на їхню ялинку. Штучну і з гірляндою з вогників, що нічого
не споживали. Але про щось там свідчили. Десь приблизно так треба одягатися. Тобто смак означати, але не робити з нього грошову помпу. Верхнє світло
на цій думці зіщулилося і повернулося до норми, чим дало знати – правильно,
хлопче, думаєш… Ще правильніше буде його вимкнути.
Денис знову ліг, де лежав – у допотопне
розкладне крісло, перенесене у велику кімнату виключно заради нього. І на одну
ніч: завтра воно повернеться до кладовки, переробленої на синів кабінет,
спальню і ще там щось. А-а – ігротеку,
позаяк там якимось чудом помістився шаховий столик з пристойною вертушкою.
Хлопці, коли приходять в гості, з неї не злазять. А Денис нею не користується –
грає навстоячки. Звісно, сам з собою. Або зі своїм кумиром, чиє мислення до
моменту, коли назрівала нічия чи програш, було, є і залишиться потрясним…
Бійся свого таланту. І контролюй… Тренер це
втовкмачує при кожній зустрічі. Після перегляду зіграних за його відсутності
партій, які більше року зумисне для нього записує керівник шахового клубу.
Каже, колись буде книжка.
Буде то буде. Добре було б заснути. Без
дослухань до коридору, де хтось час од часу звискує і хто зна чим займається.
Хай би лиш не билися: у цьому п’ятсотквартирному вулику для молодих сімей
сякий-такий порядок дотримується тільки
до п’ятого поверху. А далі негри,
чеченці, азіати. Свій куб вони теж колись здадуть. І переселяться за місто.
Принаймні, тато про це мріє. А мама, якій міськрада пробила кредит і чергу, з
нього глузує. Мовляв, не з твоїми заробітками. А Денис для чого? Швидше б почати грати за збірну.
Хатню темряву час од часу розпихали по кутках
феєрверки. Такі самі дурні і п’яні, як крикуни, що їх понакуповували і один
перед одним випендрюються. А ще ж буде ревисько опівнічне. Треба за будь-яку
ціну заснути. Отарне свято – не свято. Цей батьків вислів Денис почув ще
трирічним. І запам’ятав. Спорт теж справа не колективна: разом за м’ячем
ганяються лише лошаки. Тим від своїх фанатів одмінні, що одержують за це
пристойні гроші. Теж татова фраза.
Як йому там серед… зараз-зараз… а-а – офісного планктону? Господи, коли цей світ
порозумнішає?
Це вже мамині стогони…
Бідні батьки. А він з ними хіба ні? Звичайно,
ні! Денис повернувся на бік, поклав щоку на долоню і почув: «Спільні біди – не
біди, а неподобства. Як громадські туалети».
Хто це сказав?
– Вітаю, колего.
Денис шарпнувся, щоб сісти і залишився лежати,
дослухаючись до гарячого отерпу, з яким по тілу розлилося: «Іванчук».
– Сумуєш?
– Ні.
– І не треба. Я давно хотів з тобою
познайомитися. Якби я в твої роки сумував, змарнувався б. Нас вирятує
понадприродна впертість.
– Чому понадприродна?
– А тому, що природна бараняча. Ніколи не
бачив, як вони один з одним буцаються?
– Ні.
– Той, що веде за собою отару – теж всього лиш
баран. Не мрієш про вождівство?
– Ні.
– Розпружся. Ми з тобою одинаки. Скільки нас
таких – не знаю, але поза цим України не існує. Я – один, ти – один. А разом –
ціла шахова школа. Не чиясь, а наша. Ще не набридло ходити до клубу? Чи тебе
все ще водять?
– Сам їжджу.
– Чув і радію. Сам…
Графічно чітка постать гросмейстера враз
схитнулася, перекосилася і випрямилася.
– Вибач, зателефонував Ананд. Тебе теж вітає.
Про що ми говорили?
– Про самість.
– Ого! У твої роки я ще так далеко не заходив.
Не від себе, а в себе. Пора братися за розум.
– Чий?
– Колосально! Звісно, за свій! Часу на його
працю не так вже й багато. Рано чи пізно його порабить досвід. Паскудна, скажу
тобі, штука. Років до п’ятнадцяти ти зобов’язаний виборсатися з колективного
шахового яйця. Власне, тобі вже в ньому тісно. Мені тебе не вистачає. Вже
зараз…
Плавкий звук смартфона змусив гросмейстера
скривитися і щезнути, але Денис очей не розплющував. Посилаючи гостеві
благальне: «Верніться! Я ж не сказав, як багато ви для мене важите…»
Зрештою, встигнеться. Денис (не той, що
задрімав, а той, що прогнав з мозку дрімоту) вийняв з-під шиї татову цяцьку і
чужим голосом сказав:
– Я слухаю.
– Ти глянь – слухає. А може б привітався?
Телефонував тренер. Від кого він дізнався номер татової мобілки і чому згадав у
Нью-Йорку про учня – у свідомість не пробилося.
– Добрий вечір.
– Тут ще не вечір, але менше з тим. Я вибив
для тебе ґрант.
– Дякую.
– Що з тобою? Хтось образив?
– Ні, я спав.
– Тоді будеш радіти завтра. А зараз просто
знай, що я тебе дуже шаную. Я тебе не вартий.
– Можна, я не буду сперечатися? Ви мені майже як батько.
– А я про що? Старіти і вмирати я буду тут, а
ти поживеш там за мене. Я ж киянин з діда-прадіда.
– Добре.
– Дивина! Це ти, чи не ти?
– Я.
– Тоді не переставай бути собою. Саме собою!
Чув?
– Дякую.
Зв’язок обірвався, а Денис заснув. Одразу чи
після – сказати важко. Як і важко доуявити, як саме складеться подальша його
доля. Як українця в однині. Бо про долю України отарної ми вже багато чого
знаємо. І не кортить знати більше.
17-20 грудня 2011 р.