Нотатки «Химерного функціонера»

112

Так склалося, що «Українська літературна газета»  двічі пом’янула мене (та ще й на одному
розвороті) в десятому числі за поточний рік: у статті Віктора Шовкуна «День
«Перемоги» («мій друг, талановитий перекладач з іспанської мови і великий
знавець світової літератури» – це про мене) і в матеріалі Дмитра Чистяка «Під
знаком дружби. Напровесні?» («колись я вже наголошував на потребі тіснішої
співпраці України з Міждержавним фондом гуманітарної співпраці (через що один
химерний функціонер, який став на заваді українській участі у ньому, навіть
бігав по редакціях із наміром розвінчати мене як «агента Кремля») – це теж про
мене – письменника, члена трьох творчих спілок, лавреата кількох літературних
премій і, до речі, члена редколегії «УЛГ». Як бачите, я зовсім не приховую, що
«химерний функціонер» –  це я, хоча радше
тут слід говорити про химерну уяву пана Чистяка, який поняття зеленого не має
про предмет, який так завзято обстоює. До відома пана Чистяка: хоч би яким
химерним був функціонер, йому не до снаги стати на заваді участі України в
будь-якому міжнародному проекті: відповідні рішення ухвалюються вищим
керівництвом держави з урахуванням думок зацікавлених міністерств і відомств та
з обов’язковим погодженням МЗС, Мін’¬юсту й Мінекономіки. Втім, давайте про все
по порядку і за «гамбурзьким рахунком».

На відміну від пана Чистяка, я добре знаю, про що кажу. В
2000-2005 роках за направленням уряду України працював заступником директора, а
згодом директором департаменту гуманітарного співробітництва та екологічної безпеки
Виконкому СНД, потім (після чергового реформування цієї структури) заступником
директора департаменту політичного та гуманітарного співробітництва,
відповідальним за гуманітарну сферу (воно й зрозуміло: політичні питання не
могли віддати представникові України). Слід зазначити, що десь у середині 2004
року російська сторона активно заговорила про необхідність інтенсифікації
спів¬праці в гуманітарній сфері, так само, як незадовго перед тим – про спільну
антитерористичну діяльність (Москва філігранно використала події  вересня 2001 року в США та стурбованість
світової спільноти, щоб «підверстати» свої військові операції в Чечні під
«боротьбу з тероризмом»  –  але це вже інша тема). Так от, невдовзі до
Виконкому СНД надійшли проекти спочатку Декларації, а згодом Угоди про
гуманітарне співробітництво держав-учасниць СНД, одним із положень якої якраз і
передбачалося утворення Міждержавного фонду, яким так піклується пан Чистяк.

За прийнятою в СНД процедурою, кожен документ, що
ініційований якоюсь із сторін, має пройти певні етапи розгляду. І мені за
посадою випало вести кілька експертних нарад, на яких російська делегація в
пожежному порядку проштовхувала проект Угоди, щоб устигнути з її підписанням на
Казанському саміті СНД 2005 року. Прикметно, що очолював російську делегацію на
цій стадії переговорів не співробітник МЗС, а представник адміністрації
Президента РФ, що є безпрецедентним фактом. Та й сам проект Угоди розроблявся
під орудою Модеста Колєрова, керівника управління з міжрегіональних і культурних
зв’язків адміністрації президента В.Путіна. Тут можна було б написати
сакраментальне «що добре для Путіна, те погане для України» ( і це було б
правдою) та поставити крапку, але не будемо квапитися.

Вже тоді, на стадії експертного обговорення, не лише мені, а
й представництву України при СНД та керівництву МЗС, було зрозуміло, що значна
частина положень проекту Угоди суперечить національним інтересам України. Але
моє становище було особливим: як заступник директора департаменту Виконкому СНД
я за посадою не лише мав вести експертні наради з розгляду цього документу, а й
впроваджувати його в життя після підписання ( а щодо цього я не мав жодного
сумніву). Відтак, порадившись із власною совістю, я подав рапорт на ім’я
міністра закордонних справ Б.Тарасюка з проханням про відкликання з посади. В
тому рапорті були, зокрема, й такі слова: «Я не можу як заступник директора
департаменту, відповідальний за гуманітарне співробітництво, обслуговувати
новітню імперську ідею спільного гуманітарного простору СНД. Зрештою я не можу
отримувати пристойну зарплату, якщо це вимагатиме від мене непристойних
вчинків. Я волію зберегти повагу моїх побратимів із Національної спілки
письменників України і чесно дивитись у вічі власним дітям». При бажанні юні
слідопити можуть знайти оригінал цієї заяви в архіві департаменту кадрів МЗС
України. Ну, хіба це не вибрик «химерного функціонера»: відмовитись від
валютної зарплати на користь гривневої, щоб зберегти повагу
братів-письменників?

Колеги з НСПУ взагалі нічого не знають про мою дипломатичну
роботу, адже відомо: композитори знали Бородіна як композитора, а хіміки як
хіміка. А це стараннями «химерного функціонера» в Гавані встановлено погруддя
Тараса Шевченка, а тисячам українських «остарбайтерів» виплачено компенсації
(бо, починаючи з Лондонської конференції з проблем «нацистського золота» (1997
р.), саме я представляв МЗС України на всіх раундах багатосторонніх
переговорів, а це було непросто після відомої афери, пов’язаної з Градобанком).
Це з моєї «химерної» ініціативи (вже як заступника директора Першого
територіального департаменту МЗС) коштом державної іміджевої програми
видавництво «Просвіта» 2006 року видало в перекладі на російську мову (не
знають, то нехай читають) книги «Кого зрадив гетьман Мазепа» В.Сергійчука та
«Страта голодом» С.Старіва. Зрештою це я восени 2006 року робив доповідь на
засіданні Колегії МЗС України «Щодо оптимізації участі України в СНД», після
чого це питання обговорювалося Радою Національної безпеки і оборони України.
Відповідне рішення було введено в дію Указом Президента України від 17
листопада 2006 року і передбачало низку важливих заходів, зокрема щодо
комплексного аналізу політичних, економічних, правових, соціальних, фінансових
та інших аспектів участі України в діяльності СНД та щодо перегляду чинних для
нашої держави підписаних в рамках СНД багатосторонніх нормативних актів з
подальшим ініціюванням денонсації тих із них, що є не¬ефективними або втратили
актуальність для України, та укладання замість них відповідних документів у
двосторонньому форматі.

Відтак, повернувшись улітку 2005 року з Мінська до Києва, я
підготував текст звернення до Президента України, підписаного низкою відомих
письменників та надрукованого напередодні Казанського саміту СНД в
«Літературній Україні». І були в тому зверненні такі слова: «Ми, діячі
української культури, щиро вітаємо рівноправне і взаємовигідне співробітництво
з іншими країнами. Але ми вважаємо українську культуру часткою загальносвітової
культури і не хочемо, щоб її заганяли у штучно створювану резервацію пострадянського
простору, що його новочасні кремлівські мрійники іменують не інакше як зоною
своїх інтересів. Ми не розуміємо, хто з-за кордону мав би координувати
духовність нашого народу. Ми рішуче відкидаємо спроби втягнути в пострадянські
ігри нашу молодь, бо це було б проекцією колоніального минулого у майбутнє. Ми
категорично проти формування спільного інформаційного простору СНД, бо
усвідомлюємо, хто домінуватиме на ньому».

А тепер дозволю собі ще одну цитату. «Гуманітарна сфера – це
найменш витратний і водночас чи не 
найрентабельніший вектор закріплення російського впливу на всьому
пострадянському просторі. Добре відомо, що випускники російських вишів та
стажери різних підприємств – це найбільш проросійськи налаштована частина
населення республік. Тому необхідно йти на певне збільшення безкоштовного
квотного набору в російські виші студентів із країн Співдружності. Гаяти й далі
час у ситуації, коли правлячі еліти колишніх союзних республік фінансують
направлення молоді своїх країн на навчання до західних країн… означає наперед
втрачати перспективні для Росії майбутні покоління в країнах СНД. Необхідно
відзначити і таке надзвичайно важливе питання як навчання та виховання
підростаючого покоління країн Співдружності». Це слова не «химерного
функціонера», а керівника Центру стратегічного розвитку, члена Наукової ради
при Раді безпеки РФ, генерал-майора А.Гушера. Це він, генерал-майор А.Гушер,
збирається виховувати нашу молодь. І саме так – як інструмент експансії
розглядає Росія гуманітарне співробітництво в рамках СНД.

До речі (гадаю, це особливо цікаво буде прочитати
ветеранам), роблячи наголос на гуманітарному співробітництві, Москва уникає
співпраці у сфері соціальній – тобто там, де це безпосередньо стосується
мільйонів людей. Ось перелік лише деяких укладених угод, від участі в яких
Росія відмовилася: Угода про першочергові заходи із захисту жертв збройних
конфліктів (підписана РФ 24.09.1993, повідомлення про намір не бути учасницею
17.10.2005), Угода про державну соціальну допомогу членам сімей
військовослужбовців, які загинули в Афганістані та інших державах, де велися
бойові дії (підписана РФ 24.09.1993, повідомлення про намір не бути учасницею
10.06.2003), Угода з питань, пов’язаних із відновленням прав депортованих осіб,
національних меншин і народів (09.10.1992) і Протокол до неї (30.05.2003)
Росією не підписані, Угода про соціальний захист і охорону здоров’я громадян,
які зазнали впливу радіації внаслідок Чорнобильської та інших радіаційних
катастроф і аварій, а також ядерних випробувань (підписана РФ 09.09.1994,
повідомлення про намір не бути учасницею 10.07.2003), Угода про встановлення
для учасників Великої Вітчизняної війни, трудівників тилу воєнних літ і вдів
загиблих воїнів додаткових пільг і матеріальної допомоги з нагоди 50-ліття
Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років (підписана РФ 9.12.1994,
повідомлення про намір не бути учасницею 10.07.2003). Я міг би продовжити цей
шокуючий перелік, але, мабуть, і цього досить, щоб мати уявлення про
кремлівське розуміння гуманітарного співробітництва.

Взагалі читати генерал-майора А.Гушера набагато цікавіше та
повчальніше, ніж пана Чистяка. Ось ще одна коротка цитата. «Москва… задіє не
повною мірою використовувані раніше важелі економічного (за рахунок продажу
дешевих ресурсів або шантажу переходом на світові ціни на них) та політичного
(за рахунок підтримки пострадянських авторитарних режимів) впливу». Саме звідси
ціни на газ для України, недопущення українських товарів на російські ринки та
інші заходи із загальновідомого набору, що складається з батога та пряника.

А ось рецепт від російського політтехнолога Д.Алексєєва:

«За всіма правилами політичних технологій хід наших справ
має бути таким.

1.Нами створюються сталі проросійські групи впливу в
медіасередовищі і в цілому серед лідерів думок. Облаштовуються медіамайданчики
для гри надовго» (а не для двомісячної метушні перед виборами). Афілюються з
Росією найбільш цікаві для нас політики, інтелектуали, гуманітарна молодь (мої
вітання, пане Чистяк! –  С.Б.) – через гранти,
спільні проекти, різні сценарії життєвого росту… Стимулюються мережеві
російсько-українські проекти у сфері громадських ініціатив. Росія активно й
успішно бере участь у формуванні національного порядку денного… (мої вітання,
панове Шустер та Кисельов! – С.Б.)

2.Ведеться громадське і партійне будівництво: створюються
(отримують підтримку) організації національного масштабу, які дають голос
«мовчазній проросійській більшості…»

І такі-от ініціативи ледь не щодня надходять до Виконкому
СНД від різних державних установ та громадських організацій Росії. Для прикладу
пошлюся на лист міністра інформації РФ В.Зоріна на ім’я Голови Виконкому СНД
Ю.Ярова (від 10.12.2003). Ось фрагмент із цього листа: «В останні роки серед
творчої інтелігенції держав СНД та Балтії відчутні антиросійські настрої. Вони
походять із задачі переосмислення історії своїх народів, в основному в
антиросійському ключі. Ці тенденції проглядаються в етнічній пресі (мої
вітання, «УЛГ» та інші часописи аборигенів! – С.Б.)… На противагу цій
тенденції серед російськомовних письменників, поетів, художників, критиків та
публіцистів СНД та Балтії зростає потреба в міжнародному російськомовному
журналі…» До листа міністра В.Зоріна було долучено проект ініціативної групи
зі створення такого журналу.

Як бачимо, озвучена в матеріалі пана Чистяка заклопотаність
долею журналу «Дружба народів» не нова. Щоправда автори поданого до Виконкому
СНД проекту ганять «Дружбу народів» («журнал в російськомовних творчих елітах
країн СНД та Балтії відомий як традиційний, який завжди виконував політичну
задачу зміцнення СРСР. Назва журналу сьогодні лише дратує зарубіжних
письменників. Журнал не має достатнього авторитету серед творчої інтелігенції
країн СНД та Балтії».

І знов-таки, це не я кажу, «химерний функціонер», а група
діячів, підтриманих російським міністром.

Пан Чистяк побивається, що наша держава досі не вступила до
«потужної гуманітарної організації», якою він вважає Міжнародний фонд
гуманітарного співробітництва держав-учасниць СНД, а мені не зрозуміло, з якого
дива Україна мала б фінансувати це кремлівське створіння. Чи не нагадувало б
таке фінансування утримання українцями російських полків – розквартированих у
них або таких, що проходили через їхні населені пункти – за часів Катерини
Другої. І чи не досить щорічного внеску України до бюджету СНД в розмірі
приблизно в один мільйон доларів (!) як плати за те, що ми ще й досі там? Між
іншим, щорічний внесок України до ЮНЕСКО в 3–4 рази менший і повертається у
вигляді різних проектів, чого не скажеш про СНД. І чому взагалі ми маємо
вирізняти якось країни СНД, а не співпрацювати з ними у сфері культури в
форматі ЮНЕСКО, до якої всі вони належать?

Стосовно ж перекладу літератури – це взагалі питання
двостороннє: з мови на мову.

Пан Чистяк, либонь, і не здогадується, що всі оці вояжі до
Казані чи куди завгодно, які фінансово нездатна «потягти» редакція потерпаючого
журналу «Дружба народів», фінансуються Міждержавним фондом гуманітарного
співробітництва за програмами, ініційованими російською стороною та
розробленими різними інститутами, міністерствами та відомствами РФ спеціально
для нових незалежних держав. А потім на євразійський телефорум у Москві
потрапляє програма «Отражение» телецентру Чорноморського флоту РФ з
провокативним сюжетом, внаслідок чого я влаштував демарш як член журі
телефоруму. А потім одна з урядових програм РФ передбачає начебто безневинну
зустріч представників молоді чотирьох слов’янських країн – але зустріч ця двічі
провокативна, бо передбачається за межами юрисдикції РФ – на території України
та ще й за участі делегації Придністров’я – взагалі не країни, а
самопроголошеної республіки, відірваної ( і ми пам’ятаємо ким) від Молдови. А
потім уряд РФ приймає, скажімо, цільову програму «Російська мова
(2006-2010)»  –  такі програми приймалися і до, і після, але
постанова уряду РФ № 833 від 14.01.2006 р. у мене під руками – якою, зокрема,
передбачено «збільшення в країнах СНД та Балтії кількості осіб, які вивчають
російську мову і культуру Росії 
(відповідно в країнах СНД з 45% до 90%; в країнах Балтії – з 15% до
40%), збільшення в країнах СНД та Балтії вдвічі (з 45% до 90%) обсягів
телерадіомовлення російською мовою». Отже ми, самі про те не здогадуючись,
живемо, виконуючи п’ятирічні плани російського уряду, який тією ж програмою на
забезпечення ефективного функціонування російської мови як державної мови РФ
виділив 81,5 млн. рублів, а на забезпечення ефективного функціонування
російської мови як основи інтеграційних процесів у СНД аж 402 млн. рублів. Он
як вони  про братів своїх менших дбають: у
п’ять разів більше грошей виділили, ніж на себе. А звідки грошики беруться?
Звісно, з надприбутків, у тому числі й за рахунок завищеної ціни на газ для
України. А ми тут ще й мліємо від захвату: «лебединий помах Кремля над
Казанкою», прости Господи.

Пан Чистяк пише: «Дружба народов» залишається тим вікном у
мистецький світ країн СНД, яке ми втрачаємо». А мене доля «Дружби народов» не
цікавить, бо я хочу читати вірменських, молдовських, таджицьких письменників в
українських перекладах, а не на сторінках московського журналу. Мене цікавить
зовсім інше: чому в Держдумі РФ існують два окремі комітети – у закордонних
справах та у справах СНД, і чому в Москві видають два журнали «Иностранная
литература» та «Дружба народов»? Чи не тому, що нас, як і решту «партнерів по
СНД не вважають державами або, як висловився В.Путзін, вважають «державами, що
не відбулися»?

На місці пана Чистяка я запитав би про це в Казані. А ще на
місці пана Чистяка я запитав би про те, як тепер СНД ведеться без Грузії, яка
вийшла з цієї організації після агресії з боку Росії в серпні 2008 року. А ще
на місці пана Чистяка я поцікавився б, чи протестували російські
колеги-письменники проти розправи над українськими громадськими організаціями
Росії. А ще на місці пана Чистяка я б замислився над тим, що це за дивний
формат для співпраці нам пропонується (СНД+Балтія =СРСР) і, головне, заради
чого.

Втім, що це я таке кажу. Я ніколи б не опинився на місці
пана Чистяка. Звісно, я далекий від приписуваної мені паном Чистяком думки,
начебто він «агент Кремля». І не лише тому, що сумніваюся в його можливості
пройти відповідний кастинг, а й через те, що певен: нікому чоловік не
продавався й пропагує СНД цілком щиро. Просто деякі панночки роблять це з
цікавості, не надто замислюючись над наслідками.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!