Ніжність

100

Пам’яті Белли Ахмадуліної

Мені в далекі шістдесяті випало поїхати узимку до Москви.
Олег Кузьменко попросив мене передати деяку філософську самвидавську літературу
родичеві дружини на Арбаті, а ще я мав зустрітися з панею Дейч у перекладацьких
справах та побачитися з Юнною Моріц та її чоловіком Юрою Варшавером, з якими в
Києві мене знайомила моя сусідка Ірина Стешенко. Тривали роки неймовірного
культурного вибуху в імперії. Якоюсь новою музикою, фільмами, віршами, картинами,
виставами насичувався простір людей, окрилених настроєм, чи радше передчуттям,
сподіванням духовної свободи.

Юнна якийсь час не друкувалась, але багато виступала,
зокрема в Палаці спорту. Я запитав, чому вона не видає книжки, а вона у
відповідь: «Навіщо? Книжка – це кілька сотень читачів, а в палаці мене слухає
кілька тисяч». І запросила мене на поетичний вечір. Такої кількості залюблених
в поезію людей, що зібралися в одному приміщенні, я доти в Києві не бачив.
Голова йшла обертом.

Перед Моріц виступала менш мені відома Белла Ахмадуліна. І,
звичайно, не загальний ентузіазм у залі був причиною тієї маґії, котра
заворожувала, запирала віддих. Це незвичність манери читання, а може й відлун
російської Срібної доби. А може, нова філософія звуку. Бо у відлигу поети різко
поділилися на тих, хто розвивав традицію Маяковського і Заболоцького, ще
Хлєбникова, – це Євтушенко і Вознесенський (при всій відмінності їхніх
світоглядів і стосунків з владою і тоді, і в пізніші часи), і тих (здебільшого
поетес, як от, приміром, Моріц), хто наперед висував звучальність, гармонію
речей і сфер. Цю засаду колись сформулював Емерсон: поет – не покликання, не
фах і не посада, а форма буття. У кожній царині можна бути поетом. Але
передусім у тій, де зрозумілий передвічний зв’язок між звуками, гармонією сфер
і людською долею, багатою на випробування. Це чулося в наспівній рецитації
Белли Ахмадуліної. І в цій манері виявлялася не понадсвітність, не
позасвітність поетичної постави, а саме включеність у біль життя. Либонь для
цієї зали виступ поетеси став унісонним переживанням, потрясінням. Не просто
перегук з настроями часу, а свіжість погляду на стосунки людей і речей. Щось
схоже на емоційний план Екзюпері. Або ранньої Саґан.

Пам’ятаю відблиски цієї манери у той час в Києві у
Квітницької та Скирди, втім лише відблиски, бо подальша власна манера цих
поетес формувалася в іншому напрямі.

Потім були книжки Ахмадуліної, пісні на слова Ахмадуліної,
самвидавні публікації з Москви, котрі потрапляли до нас на комбінат «Радянська
Україна», де я працював у «Молоді України». Але все, що відтак потрапляло на
очі чи долинало до слуху, щоразу співвідносилося з тією зимою у Москві й
зачарованою залою, котра об’єд­нувалася разом з поетесою в одну світову Душу
поезії. І це те, що залишається від епохи разом з усім її тогочасним
існуванням:

Я так немудрено и
нежно

наколдовала в стороне,

и вот образовалось
нечто,

напоминая обо мне.

 

(«Нежность», 1959).

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!