Ніна Бічуя. З чого починається пралюбов…

515

Відрікайся – не відрікайся, погоджуйся чи не погоджуйся з видатним французом де Сент-Екзюпері, все одно ми всі походимо з дитинства, а ще з правіку, з пралісу, з прасаду, з прасела, з праміста… Зрештою, Василь Ґабор, мабуть, і не має наміру відрікатися. Цією своєю новою книжкою він додає навіть щось більше, може, несподіване до «вищеподаного» перерахунку: усі ми з пралюбові… Зачекайте, невже я намірилася писати передмову до нової книжки Василя Ґабора? Оцінювати її та заохочувати Вас до читання? Правду мовлячи, сама я чужих передмов не люблю. І готова зазирнути до якоїсь там з них тільки після вивчення, скажімо так, основного тексту. Бо прочитаєш переднє слово, а потім вишпортуєш у згаданому основному тексті докази: чи мав рацію, а чи казнащо торочив пан Передмовник? І замість насолоджуватись текстом пана Письменника, відкривати цікаві й несподівані повороти сюжету, прислухатись до ритму мовлення або гніватись на себе, що нічого не тямиш з авторського задуму, ти провадиш нікому не потрібну дискусію з паном Передмовником (чи, може, з панею Передмовницею, як тепер вважають за потрібне казати). Поясніть мені, задля чого пишуть передмови? Чим є передмова? Провідною ниткою Аріадни для Читача (Читачки)? Означенням контексту описаних у книжці подій? Оплаченим бодай кількома гривнями піаром? Чи можливістю для того, хто компонує передмову, привернути увагу до своєї персони? А й справді, чом би ні? До своєї персони і своїх міркувань, насамперед про ту не осягнуту (хоч скільки спроб незчисленних вже здійснено), дотепер не осягнуту пралюбов… Але нехай спершу Василь Ґабор сам почне мову…

На самій околиці, каже Ґабор, на самій околиці села неймовірна тиша, десь пролетить птах, не порушивши тиші, восени там така краса, все в яблуках, клени сонячно горять, дивишся понад потічок, просто перед тобою велетенський клен, так гарно яскріє, ти не можеш від нього очей відірвати, сонце заходить, і все це ще гарніше у променях, і ти можеш сидіти й дивитися на цей клен, ця земля твоя; за селом, під лісом спокій, ти п’єш собі воду, тато копав криницю… Коли в Шандрові у нас відібрали землю, тато однаково намагався обробляти с в о ю, і вони брали оброблену землю в оренду. І там п’єш воду, відпочиваєш (особливо коли давно не був!), добре посидіти зранку або надвечір, коли сонце заходить, а за спиною в тебе гори, і ти в затінку, сонце поміж двома берегами, а ти так дивишся, й сонця все меншає, й меншає, меншає, все темнішає і заходить. Була це одна з місцин, до яких ти спішиш… Але ось дивись: хтось там геть оддалік побудувався, і вже цей простір зруйнований, зрушений, я не кажу, що він гірший, ні, але люди не шанують свій простір, забруднюють, занедбують, спершу, коли колгоспи в нас усе відібрали, що собі селянин думав? Але ж це все одно наше, хоч відібране було, а таки ж н а ш е, йдеш на своє, візьмеш, що схочеш, бо це наша земля, і на цій землі наше дерево, наша груша, ми йдемо своє взяти, в нас відібрали, ми не крадемо, це наше, і так ідеш собі вранці, роса, ти ступаєш, а за тобою росяний слід, і росяну грушу їси, росяне яблуко їси, що може бути кращого? Й міркуєш: навіщо простір нищимо? Чий він тепер? Здається, надмір того, що дає цивілізація, дуже згубно впливає на людей, бо може людина й пересититися раптом, не відчути смаку в простому. Отаке…

Ти тоді, в юності ранній, писав?

Я? Тоді? Ні… Не писав. В дитинстві я любив казки слухати. Нам їх дід розповідав так пристрасно, це впливало на дитину, стихія мовна – діалект, Закарпаття. Ось таке, послухай: «Упало, де було кýпало». Спробуй, переклади літературною, постав наголоси, увійди в сенс, осягни: тобто, кýпало, це де купаються, але це і достаток, все пройшло, пропало, ýпало, минуло; тобто я розповідаю тобі про той давній мій світ, якого вже нема, який минувся. Ти розумієш, ніби інша тиша, інша й буря. Інші дерева… В мами під вікном росли мальви. Саме під вікном, бо далі грушка, сливи були, щеплені, білі й червоні, і все це напроти вікна… Груша стара в останній рік свого життя таким цвітом вибухнула, так цвіла, що здавалось: від цвіту зламається, й вродила так, що справді зламалась. На другий рік всохла… Квітник у мами ще біля колодязя був… Мама так любила… Але от зима! Зима на селі ‒ справжня казка, пов’язана найбільше з хатою. Грубка горить…Тепло в хаті… А головне страви, що готувались…

Ґаборе, слухай, ти про це писав? Нагадай, будь ласка. В якій то новелі могло бути?

Ммм… Ммм… Не знаю… Не пам’ятаю… А хіба це має значення?

Тобто як – не пам’ятаєш? Я тебе серйозно питаю, здається, я того в твоїх оповіданнях досі не читала… Кажеш, погано читала? Невже проґавила? Справді? Але ж саме з того, саме звідти й починається пралюбов…

Коли я кажу – пралюбов, то йдеться при тому не зовсім про раптово-загадковий спалах почуттів між чоловіком та жінкою, хоча про це також, звичайно, йдеться. Але спробуйте видобутися зі звичного кола часу й так само звичного кола властивих цьому часові понять. Позбудьтеся на мить самих себе й спробуйте прийняти в себе, допустити до себе безмір минулого й повірити, що ви пройшли через досвід мільйонів присутніх в минулому… Щось не так? Гаразд, облишмо ці загадки. Розгорнімо сторінки різних книг, де про щось таке чи подібне мовиться. Різних книг різних авторів. Ось послухаймо графа Толстого:

«Любов – це безцінний дар. Це єдина річ, яку ми можемо подарувати, а вона однак у тебе зостається». (Вибачайте за таку собі неоковирність фрази, ліпше було б написати «вона однаково у нас зостається», але нічого не порадиш, хіба відважишся редагувати графа з віддалі понад сотню літ, та ще й такого російського графа, про якого хтось казав, ніби він мав добру краплю козацької крові!) Можна ще з того ж Толстого: «Усіх любити й завжди любити просто годі: не дасте ради. Річ зрозуміла, було б незле. Однак це неможливо, як неможливо не спати». Зовсім не банально, правда ж? Зовсім… І може бути ще безмір цитат. Від Толстого, Івана Франка, Андре Моруа, Вільяма Шекспіра, Еріха Фромма… І знову кажу собі: «годі». Чим більше мудрих людей закликаю на поміч, тим виразніше усвідомлюю, що немає в їхніх неординарних порадах, міркуваннях і переконаннях того, на що я чекаю. Немає нічого про народження, з’яву почуття пралюбові, що може примусити стрепенутися серце, коли вітер принесе запах скошеного сіна чи звук дзюркотіння малого потічка. Сентиментально? Я теж так думала, до учора, однак раптом засумнівалась, коли почула, як спокійно десятирічна дівчинка пояснює, на що схожий звук снайперської кулі, що пролітає майже біля щоки.

І все ж, до когось напевно приходить відчуття справжньої пралюбові. Любові не лише до людини. Або ж так: коли світ стає в осерді того дивного почуття.

(Принагідні роздуми в дужках: чи міг би Василь Ґабор пояснити, котра з його робіт йому найважча, а котра найлютіша – редакторська? видавнича? наукова? журналістська? І так собі, між іншим, письменницька, може? А від якої готов би відректися? Якщо хтось врешті відважиться осягнути (саме так – осягнути) зроблене, здійснене, виконане Ґабором досі, а також те, що він чинить і ще має намір чинити, навряд чи матиме легке завдання… Правда, початковий узагальнюючий і корисний для подальших досліджень (зараз буде «бомбезне» слово, я його використаю, іншого не знаю) ді-яль-нос-ті Василя Ґабора вже маємо: «Бібліографічний покажчик», що вийшов 2019 року в Ужгороді. Упорядники покажчика – М. Б. Бадида й І. В. Когутич – зробили добрий подарунок майбутнім …ґаборознавцям (це ж треба, ще одне «бомбезне» слово!.. ні, справді без іронії…), зібравши докупи й належно опрацювавши біобібліографічні матеріли про свого земляка-закарпатця й таким чином накресливши можливо виразні стежки іншим дослідникам в різних галузях гуманітарної науки. Саме так: у різних галузях. Бо годі уявити, як дасть собі раду «чистий» літературознавець з розглядом та оцінкою наукових пресознавчих публікацій, автором яких є кандидат філологічних наук Василь Ґабор. А кому з журналістів-практиків, для яких цікавим може стати вивчення доробку Ґабора-газетяра, легко відкриються таємниці його роботи як бібліографа чи, тим паче, видавця? Хочете – вважайте, що це жарт, але цілком реальним може виявитися, писатиме монографію про нього цілий гурт дослідників та науковців. Але це вже по карантині, либонь. Наразі закриємо дужку, поставимо крапку).

Василь Ґабор каже, що дуже любить дивувати людей. По-доброму дивувати. Особливо читачів. Й лукаво тішиться, коли згадує слова свого давнього приятеля, поета Віктора Неборака: «Важко повірити, що ти такий азартний гравець». Я й сам про те не здогадувався, – сміється Ґабор. Свою дивовижну життєву й професіональну історію із виданням книжок він теж іменує «азартною авантюрою». В чому полягає сенс її, Ґабор, мабуть, не раз оповідав під час зустрічей з читачами – до речі, впродовж усіх років своєї видавничої діяльності він виробився на (увага!) майже класного модератора (ще одна професія!); повірте, вправний і розумний модератор, а до того ще й сам добрий письменник-інтелектуал – у літературному середовищі – чудова професія. Якщо свій фантастичний проєкт – «Приватна колекція» – Ґабор вважає «азартною авантюрою», то нехай йому буде, він то ліпше знає. Для мене ж цей унікальний авторський проєкт – подарована доброю долею чи навіть самим Богом яскрава думка, прекрасна ідея, і нехай би здійснення її тривало й тривало… Так, хай би тривало навіть тоді, коли дорога паперова книга стане майже нереальною. Хай би тривало. Тому що йдеться тут про нескінченність загадкової пралюбові.

Розповісти про кожен «експонат» із уже двох сотень видань, започаткованих книгою вибраної української прози кінця ХХ століття отак одразу й похапцем, самі розумієте, просто не реально й неможливо не лише через незмірне їх число, а й, насамперед, з поваги до авторів, творців, читачів і самих текстів. Скажу хіба про те, що перша книга з колекції відкривалася Ґаборовим «Словом до читача», і було те «Слово» виписане старанно, прозоро й без жодної зайвої коми чи титли. Але я хочу не про ту першу згадувати. Я про інші, свої (а може, й Ґаборові, не знаю, не питала) найлюбіші.

Їх п’ять, тих книжок з «Приватної колекції», їх об’єднує одне ймення: Дарія Віконська, я почула це ім’я давно, років тридцять тому, у зв’язку з досить, на жаль, поверховим знайомством із життєписом її батька, Володислава Федоровича, який був певний час, у 70-ті роки позаминулого століття, головою «Просвіти» у Львові, багатим і справді щедрим меценатом, який дав 12 тисяч гульденів на друк просвітянських книжок. Але це дрібний, мабуть, факт з його біографії, найважливішим було, я думаю, інше: позашлюбна доня, неймовірно талановита, освічена, працьовита, гарна й дуже самостійна в судженнях і в поведінці. Не підкорившись волі батька, вона, донька аристократа, вийшла заміж за учителя і, звичайно, дістала значно менший посаг… Кожен з цих трьох неординарних людей прожив нелегке життя й трагічно загинув. Самотньо, без близьких.

Дарія Віконська – це псевдо. Автонім – Іванна-Кароліна Федорович-Малицька. Письменниця, закохана в музику й малярствоюю… Неначе істота поза часом. Їй належить перше в Україні, та, мабуть не тільки в Україні, дослідження надскладного літературно-філософічного тексту: вона сягнула майже незглибимих таємниць «Улісса» Джеймса Джойса… Ті п’ять книжок, про які було сказано, усі стосуються Дарії Віконської. Щось писала вона, щось писали про неї. Чи – до неї. З давньої, дуже давньої світлини просто вам у душу дивляться неймовірно сумно і лагідно, якось всепрощенно і всерозуміюче очі жінки-дитяти. Їй було нестерпно важко жити. Вона знала безмірно багато, ще більше розуміла й відчувала, і, мабуть, хотіла облегшити тягар знань, поділившись ним. Бодай з кимось. Але поряд не було людей, які б могли і хотіли прийняти такий дар. Її батькові було легше: хто відмовиться від дванадцяти тисяч гульденів.

Пралюбов народжується від такого сумного погляду. Може, Ґабор завдяки тому поглядові більше заглибився в таємницю пралюбові? Може, розгадав щось особливе? Він зробив усе від нього залежне, аби читач теж міг увійти через мислі й почуття Дарії Віконської у зовсім інші, не знані йому, читачеві, світи.

Перекиньте місток від Ґаборових давніх новел до рядків, що в цій новій його книжці. Читайте про закохану у вітер Жінку чи про Любаску. Їх ви вже знаєте, мабуть. А тепер перегорніть сторінку нової книжки і вслухайтесь, як відлунює у недавно написаних словах пізнаний письменником сенс пралюбові. І не бійтеся признатись, бодай самому собі, що вас торкнулось, ну, скажімо, щось таке… таке вельми незвичне…

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 10 (302), 21.05.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!