РЕПЛІКА
Тарас-Іван-Леся, ну, й ще дехто
(цитата з антології М. Назаренка)
Нарешті сталося! Увечері 11 березня Шевченківський комітет оприлюднив цьогорічних лауреатів найвищої премії України. З-поміж них названо і М. Назаренка, упорядника антології у двох частинах «Крім «Кобзаря» (про нелогічність цієї назви уже йшлося на сторінках «України молодої» від 10.03.2022). Щоб не обтяжувати читача детальним аналізом цієї праці, бо ж репліка, зупинимося на розділі, присвяченому Т. Шевченку (простежується прямий зв’язок між антологією і премією). Отож, поет представлений двома віршами, першим, дебютним, а також останнім – «Чи не покинуть нам, небого…». Свій вибір упорядник мотивує тим, що, мовляв, вони не увійшли до «Кобзаря». З названим – усе зрозуміло. А з першим? Складається враження, що у М. Назаренка було надзавдання: наголосити на тому, що національний Геній свою творчість розпочав не з образу України та ще й мовою свого народу, а з дуже посереднього російськомовного вірша «Нищий»:
Я один; кругом чужие…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Страшно к людям подойти:
Как в чертоги золотые
Внесть лохмотье сироты ?
Как заплакать?.. Ангел снимет
Слезы с гаснущих очей,
Бог от грешника их примет, –
Но не примет лишь скорбей
Человек от человека…
Люди, люди! Может быть
Горе жизни, горе века
На слезе одной дрожит…
Бог судья вам, люди-братья!
Не приду с бедой моей
К вам в холодные объятья,
В ваш безумный пир страстей!
Схороню печаль глубоко,
Выжгу на сердце слезу –
И безмолвно, одиноко
Крест мой Богу понесу.
Отпируете вы счастье,
Отстрадаю горе я,
И в стране, где нет пристрастья,
С вами рядом стану я!
[1837 або 1838?]
Упорядник пояснює свою позицію – «І з найпершим все не так просто». Справді, непросто, бо більшість дослідників уважає, що це текст російського поета (літератора) Хрисанфа Шевцова, надрукований в альманасі «Утренняя заря» за 1839 рік. М. Назаренко згадує про гіпотези Віри Репрінцевої, Степана Захаркіна щодо належності цього твору нібито Т.Шевченку. Але це лише гіпотези. Водночас упорядник заявляє: «На інші вірші Шевцова «Нищий» не дуже схожий, і думка, що перед нами псевдонімний дебют Шевченка, надто спокуслива, щоб цій спокусі не піддатися». Цей пасаж за своїм змістом може бути співвіднесеним із таким: «Навіть школяр, який вивчав творчість Т. Шевченка у школі, засвідчить, що стилістика вірша не відповідає поетовій».
Ще одна теза упорядника вимагає коментаря – про Т. Шевченка в контексті творчості українських романтиків: ідеться про «не-унікальність раннього Шевченка», зокрема про те, що «при всій інтонаційній гнучкості його віршів, при всьому багатстві алітерацій» творчість Кобзаря різноманітністю метрики значно поступається іншим українським романтикам. Знову «відкриття»! Лише без урахування уже відомої думки дослідниці вірша Т. Шевченка Наталі Костенко, яка однозначно ствердила протилежну думку.
У мережі Інтернет «гуляє» думка про те, що антологія «оздоблена» літературознавчими есеями, і в цьому її суть, перевага, новизна тощо. Оця есеїстичність стала модою. Але чи есеїстичність не означає суб’єктивність? І якщо дослідник іде проти усталеної думки, то вона повинна бути зусібіч доведена, особливо коли він ставить за мету подати такі тексти, які «дозволили б побачити українську класичну літературу з іншого боку». І якщо філолог розставить відповідні акценти в «отому боці», то звичайний читач (а упорядник апелює і до школяра) буде заскочений: крім Кобзаря, в антології подано тексти часто авторів, які в літературній ієрархії займають третє, четверте і далі місце. Та й у презентованих письменників є низка україномовних творів, якими можна було б замінити російськомовні. Наприклад, замість легенди «Сорок лет» М. Костомарова подати драматичні твори «Саву Чалий» або «Переяславська ніч», замість низькопробної бурлескно-травестійної поеми К.Думитрашка «Жабомишодраківка» – зразок української співаної лірики «До карих очей» («Чорнії брови, карії очі»), та й слабка в художньому плані поема Є. Гребінки «Богдан» позначена проросійською концепцією.
Дивує і такий факт (боюсь помилитися, але таких публікацій не зустрічала) – суперечки навколо антології тривають у фейсбучній спільноті, а де думка шевченкознавців, істориків літератури ХІХ століття про цю працю ?
Частенько ситуація нагадує ту, про яку у свій час писав французький дослідник П’єр Байяр, спеціаліст із літературознавчого епатажу: можна міркувати про книги, не читаючи їх.
Насправді антологія мала б стати приводом для міркувань про межі есеїстичності в науці, у сфері її популяризації, про позитиви і негативи цього явища. Як і про викладання української літератури у сучасних умовах. Як і про новий інтелектуальний виклик інформаційної ери – як бути з ним? А в умовах повномасштабної російсько-української війни – і про ідеологічний виклик.
До того ж, номінація «Літературознавство» передбачає серйозне наукове дослідження, аж ніяк не антологію (хрестоматію).
На кафедрі, на якій працює М.Назаренко, студентам читається курс сугестивної лінгвістики. Може, порадити лауреату прослухати його?
Ніна Бернадська, д.ф.н., проф., Київський національний університет імені Тараса Шевченка