Нічне тепло дороги

183

 Закінчення. Початок у ч.18.

…Щасливий той, хто уникнув їх; навіть зблизька болем їх не
пройнявся; зберіг свою правду прожитого двадцятигиблоліття; як колись були
столітні війни, так тепер двадятиліття терзань і немиру; тому в тому, хто уник
славоукраїнства й звичного літлицемірства, слово “біль” звучить відверто; в
зітханнях поміж рядків і прямим висловом, звучить як лейтмотив; як невимовна
травма часу; біль, як синонім навкіл вмирущого, наскрізь відживаючого, навиліт
провідчутого; біль, як у декого калейдоскоп квітуючих вражень; вгодованої плоті
ненаситних роззявлень; жадібного споглядання; біль, як проста і найємніша
правда часу; правда неомертвіння! така ще є; хоч декому й запроста; декому й
хліб із печі зуби ломить; все круасани давай.

В дні пустель і минань, іржі і лжі, поезія Можаровського не
моква упочатку яру, а вода, що пробила товщі, сама утворила промоїну і радує
око сонцю; дзуремить малим відголоссям пережитого; нетерпінням узріти краще;
та, коли стикається зі світом – перший порух: втекти од світу; сховатись у
звичну світові байдужість мракохолоду; але устремління Вищолюбові, яке і
вибростало на поверхню, назад вернути уже не може; будеш боліти – нечуттєвою
завразливістю; болем болелюбові; болем Великолюбові, рожденної уболівати;
відчувати світ дитинною Високолюбов’ю, непосильною плазунам; чуттєвістю
неохопною; Любов’ю вищого енергопорядку; з якої в звичнолюбов вернутися
неможливо; як неможливо й потік нейтрино, і ядерну реакцію назад убгати; сила
найтоншого глаголить безоглядно; без уваг на повтори й техніку; ремеслом не
скуто; не стримано руслом забетонованої майстерності; не змучене вимученістю
напівправди просте слово прорікає з силою того правдоголосся, що ніби вперше
узріло всю мерзоту й опідленість заскотинілого в нових ціннотах часу; промовляє
так, ніби вперше узріло зло; діє, мов підліток, що кидається відстояти Любов;
мов сама ревність за вищим звичаєм – за тим, як має бути – прокинулася в малому
слові; така дія Любові завжди; великої Любові, що пробивається в змізернілий
калікосвіт і бита ним, засміяна ним, свідчить Богові, як тут слізно й гірко;
скільки ж тут ненависті! якщо цього вона не бачить, це не Любов; це не
відвертість; це не проплакана словесність; жива поезія – вирок переоцінки т.зв.
цінностей віджитого; правіку, минуловіку; зовнішніх, а не внутрішніх, Богоданих
ціннот; зовнішніх, що внутрішнє не признавали за рівне собі; це слово болючих
пере¬осмислень, надболісних розчарувань, вдушених стількох поривів! зраджених
стількох уповань! всього найгіршого з усього найкращого пережитого в
ниністолітті; це перепущення крізь себе доброго і ніби доброго; на що вже давно
нездужі співці злочасся, що, оспівуючи себе, утвердилися в заскорузлих уявах
про добро; історичне, національне, родове добро, як єдиноблаге добро – і
вспорідненому по любові зла уже не відчували; вищого не бажали; возлюбителі
шкорупайок, а суті ненависники; в цьому одна з причин, чого все націомисліє не
домислилося, що буде завтра? що настане сьогодні – вичерпання й обезсмислення всього
надулюбленого позавчора; уявне добро навміло уявляти, що все в нас добре – чого
ще треба? обман, в якому перебувала нацдумка і її художні відобразива, обман,
який багатьох розчулював і замиловував – умілєніє плоті собі подібним; дурна
душевність – дешева на мить схвильованість; нічого спільного з духовною любов’ю
не імуща; не було Любові, яка звідала на собі, звідала нервом Бога – чи справді
тутай добро є добром небесним? чи справді живолюбов’ю живе народ? чи вожделення
й злодуми його не є примагнітом зла, що вже крокує назустріч? душевне, подане
як живе духовне, приховало суть; однакових із злом стяжательних, глитайських,
нагловоровських цілей і цінностей; майже безсиле, подане як велика навіки-сила,
і привело до тієї обезсильної днини, обезсилення людини, яке триває так
непритомно довго; невідвіяне вчасно від справжнього добра – від високої Любові
горіння – споловіло саме, зотліло саме, і в тлін обернуло усе залюблене в
нього; заворожене минулим; причароване зовнідобром, його задушевною
розчульністю, якої так бракувало декому; злу це так помогло! йому ж бо
бракувало всього всенародного; і воно вигризло всенаціональне багатство вкупі з
його культурою на закуску; поки умилителі умилялись; та мову калинили;
підпирачки під поламану ставили; що десь переламували економічний хребет –
якось не додумувались; загрози не відчували; що ж це за провидці? прості
рибалки, учні Господа легко розрізняли: душевне – не духовне; учителі Самого
Бога возвели душевне у Богорівне й почали служити йому; чуттєвісному началу; а
Вищолюбов Його, імпульс Добра, звели у ніщо; ніби й нема такого; є тільки
красоти доброго; художність побрехеньок; дієвого, вдосконалюючого Добра нема й
не потрібно. Якщо вельми спростити – написане Можаровським: звіт про дорогу до
цієї Любові.

Як це вкотре бувало до нас, ремісники слова програли
самоукові; ремісники славили себе й своє, хвалилися й гризлися, а самоукові, по
радості першовідкриття, по невинності Його Любові, відкрилося славити Бога;
живописати не до себе, а від себе – дорогу до Нього; ремісники ж були такі
великі, що ждали на печах, аби Він Сам до них низзійшов і німби на них
повдягав; у пророки самості посвятив; ждали, заждалися, аж у теплі повсинали;
коли ж піч уся вихолола, прийшла й зігнала нужда – і затрусились, і посрамилися
великомудрі суєтомислієм своїм; та йти було нікуди; поставали, як вкопані,
даждьбожі внуки, і стали виглядати побратимів – з острова Пасхи; може зрушать
вітчизну разом. Самоук же не грівся у славі світу, а йшов від нього; аварія і
присмерть помогли йому розібратись в цінностях; важко назвати щастям, але йому
пощастило; в більшому від земного життя; з просвітів свого болю побачити
страшніший біль; мук болетерзання; вічних мук; обдмухнутих Любов’ю. Те, що може
видатись простотою самоука, цінніше професіоналізму; бо мистецтво існує не для
книжництв і нобелівств, а для підтверджень Бога і прославлень Бога; утверджень,
що все благе і вічнісне – все від Нього; що все від Нього цінніше суєтства,
прекрасніше людського; “не нам, Господи, не нам, але імені Твоєму дай славу, ради
милості Твоєї, ради істини Твоєї”; слава імені ради милості й істини –
відкриття того, як істини Слова в наслідуванні їх приводять до найвищої
небесної і духовної Любові; а “істини” не від Слова, а від людських казань,
нібито культури слова, віддаляють від справжнього окультурення; внутрішнього
досконалення; духовного перетворення і двох найвищих станів любові; так
зовнікультура без істин стає досконаленням зла; “мистецтво належить народові”
давно треба виправити на “мистецтво належить Богові, а потім і народові”; якщо
народ тяжіє до високого; якщо ж ні, – нехай воно служить Богові тим, що такий
народ викриває; а не покриває; якщо ж ні Божому, ні людському служінь нема – це
не мистецтво, а тьма; і тримати його треба там, де й ночує темрява; а не
випихати людям межи очі; поза їхнею волею; із комп’юдерів і смертовізорів;
шкільних програм і вузівських кахедир; чорних дір кахикання і зникання в
безвісті; присмертної культури; професійна злокультура, як і хімізація
сільгоспкультур, нічого, крім смерті, не вроджує; культура без Блага не може
привести до блага; зробити людину й суспільства кращими; а зазнаєними й
злозатятими, хитрішими й лицемірнішими – скільки завгодно; коли ж злонорми
стають непохитними нормами, книжна культура боїться їх поколихнути і дмухнути на
них; поки смерть вмощується в їхніх дисертаціях і догмах; замірена вікувати
там, попиваючи кров із студентів, поки професійне обанальнення й оболванення
потирає на штампах руки, готуючи легіони славителів марноти, Дух десь готує вже
тих, хто нагадає і поколихне усі їхні норми і надкультурність.

Із перших книг – “Я слышу музику небес”, “Я сын травы,
деревьев, птиц” – із перших рядків чотиритомника видно, як зовнішнє вселюбіє
світу манило й зваблювало його; як рука Милосердного – силою ввіллятого
Милосердя – відводила від світу ненаситі; як силою Вищолюбові насичувала і
возносила над марноттям; любвішок зовніх; принад безодні; їх невситимого
бездоння, куди скільки не кинь, все буде мало; як тоскно й моторошно
оновлюваному в наскрізь обезлюбленому глитаємісті; як надсамотньо тому, кого
омивають од надбажань і прилюблень світу; як рветься надсамота до звичної
людської любові; та її нема в залюддях міста; мов чистого хмелю в підробному
пійлі; як усе тяжче втрачати; часом кішки втратити тяжче самого себе; коли нема
Любові; благотеплом Життя ніщо не дихає; коли скрізь мєчти подзаборій із повним
ротом; як метається юно оживлена духолюдина, шукаючи, де явити себе; добро
Любові – посильним добром – віддати; як те, що оживило її, проситься, мов дитя
на вулицю, оживити інших; як вчиться душа ходити, по-новому розуміти, милувати,
відверто славити Бога; од переповнень єства уста заговорюють; невозбранимо
ніким; жадним собі-добра і звишньо-добра неімущим; славителями себе; за свої
успіхи в обдиранні ближніх; в обкраданнях Бога! бо все, що мають, вони вкрали в
Нього, а собі примарили, що Він їм дав; забули тільки свідоцтво про власність
за Його підписом підробити; нічого; і так нівроку увірили себе; як рветься
душа-дитя віддати; своє мале Добро виповісти; це теж глибинного устремління
ознака; не в себе тяжіння, а від себе даріння; так діє Вищолюбов; Його Любов,
що викарбовує нове служіння оюненій духолюдині; вона то обурюється, то
лагідніє, то кричить від узрінь неправд, то плаче над могилою світу; так діє
сила в тій, що бачить неземним оком; любить не земнолюбов’ю; чисте бачить
наївно, а ненависне Богу – гнівно і недвозначно; ревно на захист Його Добра; як
правдомовить Любов за межею художніх правдоподобій; посередніх оцінок,
задушевного тону; воно й так і не так; так, але і не так; і вашим, і нашим;
так, але й інак; тобто ніяк; і з таких казань таке й правдомисліє, і
правдоборча сила; як з лжепророчих письмен; свідоцтв, напророчень про своє і
себе; Любові, що зрить зсередини, вагатись ніколи; слів добирати ніколи; вона
блискавичнить; а не труситься, як алкаш: де б перемогтися стопкою? вона
переможнить, не питає в курників права, як Бетховену знову грати! на людські
гидколюбія в Любові своя реакція; тому всі натхненні нею не вагалися;
проламували континенти; розсікали оружно і Духа зброєю воїнства і зовнісилу; не
вагалися й не питали; як творити й здійснювати її; як мріяти? що утверджувати?
і замрії, суть поетичного, як заглядання Любов’ю за обрій, вічним у завтрашнє,
завжди збувалися; ось суть добрих мрійників передбачливості; саме Любов бачить;
саме вона підказує; мрії збувалися, бо сила Творящого творила майбутнє і знала
усі частини Себе; мрійки зовні-добра, – душевності, а не Духу Його – як пориви
вітру пропадали із душевичерпним часом; одв’ядали з навіянням нових прихотей і ніколи
не збувалися вповні; малосилі для творення; вичерпувалися; від них
відверталися; огидніли, як позавчорашні газети й моди – і туди їм дорога; бо
відволікали, віднаджували від стоважливішого – досконалень; перетворень людини
Любов’ю Бога; по істинах від Нього; чим менше до звичноплотського,
звичномирського, звично-собі-приємного вона прилюблена, тим яскравішої могуті
Сила вливається в духолюдину; в дух одиниць, мільйонів; окрилюваного Ним
єдинолюдства! поет несвідомо стає провісником; часто не знаючи, про що він
співає; Любов не має корисливості; вона задіює все найкраще, нею відновлене – і
все не краще, ще невідновлене – в формах; велика Любов – завжди до Звишнього,
до Надлюбові поклик; ось суть її главідеї; співець може не відати; та його
зафіксований шлях є провістям – як діяла Любов у ньому; як діятиме в інших;
оживляючи їх; куди їх спрямує? чим змусить радуватись – немислимості ділами;
вчора немислимим нікому; новими служіннями кожного нового часу; остосиленого
новим Натхненням; якщо є здібні його приймати. Відділений від поетичного цеху,
від’єднаний від ремісництва его, поет вчиться промовляти від Вищолюбові; як
вміє хто; декому щастить менше; в декого не вистачає сил і часу переступити
через особисте; родове, праховісне – і промовляти вічнісне; як Вічнолюбов,
обпікаючись об хлад світу, чує; як вміє і як вдається, так і рече навмілий нею
мовець; це одна із причин неволь тюрем, каторг, солдатчин, мучительних недуг
явителів мислеобразів; не ницого прахомовлення – рішучого емоціємовлення; сили
у формі малого слова; для явлення мови Вищолюбові – її правд і принципів, що
лихе, що добре – у кожному часі потрібне від’єднання від колективної
звичаєвості; цілковитий відрив від улюбленого багатьом; ніби добра, але давно
колективного зла; куди Любов гидує ввійти; ні нагадати про себе, ні опам’ятати,
ні вкласти нову мету, ні надихнути на неї не може; узвичаєне єдинодобро
відчувається як єдиноможливе; тремтить за себе, береже себе; боїться доторку
Новолюбові і новоздійснення; та з висоти Любові – у від’єднаності від банальщини
часу, цеху, вітчизни, – зриться усе первісне звірство в його непритомному
жорстокосерді; як африканської ночі зйомка, – жах і терзання відбитих від
стада; і радість закривавілих пащ, що милішого ще пульсуючої крові не відають;
оком звичності – неінфрачервоним оком – буднів кожного часу не видно; відвертих
жахів не помітно; олітературення мовця й ширше, самої писемності, неуникне й
погибельне явище; попередження не відбувається; звірство звірствує; дух
погибоша, а зовні все благочинно; любов скотиніє, гине в розтерзанні, якщо
знову і знову не з’являються, ніби нізвідки, ті, хто зором невинності бачить
зло; одоліває зло, – в собі, в скрізь-буденні – і ненав’язливо вчить
послідувати за Благом; нагадує, яке воно? ніби нізвідки – і є: від невмовкного
поклику Єдиноживого; що призвав одного із падших – підвестися з прахолюбові –
одного із нас; хто б нагадав давно забуту мелодію; нестрим живильної чистоти,
що пробивається з товщ і радістю вмитого сонця радує віддзеркалений світ;
бринить у повітрі; омиває долини зсередини; так випростана Любов випросторює
радість новотворимого нею світу.

 

09.03.2012

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!