Нічне тепло дороги

201

Толя Можаровський – поет. Приймайте! Бо я почав писати
обґрунтування, чого він поет, а вийшло ціле “Что-делать?”; а робити ж нікому не
хочеться; як і читати мої статті. За один рядок про орду “прийшла орда –
забрала все”, його треба визнати прозорливцем сучасності, а не просто її
поезописцем. А таких рядків-передбачень і обрамлень досвіду, таких емоцієформ у
нього безліч; наприклад, по пам’яті, “ты сегодня, как поле хлеба”.

Сотні патріотичних бумагомарателів орду під носом не
вгледіли, а Можаровський узрів і випередив свій час, подавши нам цілу галерею
ординських звичаїв, ординських вихваток, ординських цінностей ординського
злочасся. Тим він великий націо¬нальний поет, хоч, здебільшого, і
російськомовний; бо мислив про народ, уболівав про народ, рішуче глаголив про
народ; коли патрійоти його повснули і громовержці його повсцикались; одні
культуракання і культурписемні рефлексії тулили і тим проґавили чергову велику
руїну; писали про себе, себе возславляли, свої почуттішки і любвішки, своє
роздобріле его чесали, а призначення – зважувати добро і зло, і відділяти благе
від скверного, уберігаючи його – забули; зло й неприминуло прийти, розсістися і
звісити ноги. Служіть мені.

Срам і докір українописцям, що вчасно не добачили того, що в
наближенні бачив Можаровський. І казав про це дитинно-наївною, преболісно
застрашеною мовою завраженої дітолюбові. Якщо поет не прозорливець, якщо не
бачить серцем, не передчуває любов’ю – загрозою для усіх добрих – то яка з
нього користь? Богові і народові.

Я стверджую, що Можаровський – значною мірою оправдання
багатьох, бо писав про зло як про зло; а не якісь історичні, віджилі
фантазійки; писав про розтлін і обезбоження як про лепру суспільства, а не
якісь малопосутні умовності; писав про знелюднення людини як наближення дикого
нелюдства, знекультурення й вигубу традиційної культури; навіть тієї, що ввесь
цей час побивалась над глиняниками і попробивала собі ними голови – і
непритомно проспала орду, просліпала щезнення читача, глядача, слухача чогось
вищого від підзаборних воплів. Саме важливе в людині – її любові стан –
прогледіли в захмелеві політикоманії, історієманії, групових чвар і марниць;
саме важливе недоберегли, зберігаючи кожне осібну свою непоступливість і
помисливість. На щастя, позбавлений літжиття Анатолій Можаровський виріс як
поет без багатьох літературних умовностей; зовнішніх удавань правди; його
правда – правда відземлення; правда відлюблення всього і так надмірного; правда
відходу – ради наближення до Боголюбові і її небесних радостей; не хлібом з
глиняників, а хлібом Божественного Слова вчився він годувати дух; здоровіти,
милосердніти – і прикладом у малому слові подавати приклад іншим. Не всім така
їжа до смаку; може декому такий наїдок і прісний – але в ньому те служіння, те
призначення, яке і закладав Бог у слові, – відділяти добро від зла,
небеснолюбов від земнолюбія, вічне від смертного, – і, відділяючи кайданне,
помагати духові вознестись до Нього.

“Ви врятували честь нашого часу”, – приблизно так, в одному
з листів, сказав Шаламов Пастернакові. Приблизне можна сказати й про
Можаровського, що рятував честь свого часу перед Богом.

 

04.03.2012

 

P.S. Поезія Можаровського – не причоски болонок; не сласті
обжирілих серцем; не страсті міжніжного мислення; не штучні конструкції
поетствующих всевмійок, що видають ремесло за поезію – і давно розучилися
вболівати; це не вторинна книжність; не кукурікання на заборі плоті; не крик
одурілої від весни чуттєвості, що побачила світ з висоти курячомозглої еротики
– нібито любові; не вимучений, несвідущий правди пафос; не пластмасовий букет
на цвинтарі перетлілих емоцій обезлюбленого часу; не розрита могила
етнографічної спадщини; не череп’я й кості; не глухота й глупота бездонної ями
– зачарунку мертвим – не глумота над нині сущим; упослідженим до небачення
його, переступання його – біжкома в нову історичну яму; з невідвертості у
невідвертість; з помисливості у двоєдушність; з нерозкаяння у оглухлість – від
всевідання й перекрикування в демкурнику; з поглухлості у таку оглупність, що прослухали
стук лопат, попередження про підкоп – і радо шурнули в нову історичну яму;
нарешті на місці; нарешті наплачемось, наспіваємося, навдаємо відвертість; та
обайдуження себелюства і в розпачі заткнуло рота; нема відвертя; хіхі-хаха,
гиги-гага; так ніби й ніщо не сталось; не передбачалось, не збулось; давно
мертвотою підкопана, неокаянням вирита національна катастрофа; хіхі-хаха;
гиги-ігага; безуміє впалих у відверту знущаломанію; вдаваного нерозуміння, що
сталося – і своєї співучасті в попущенні злочину; в допущенні провалля; нагріли
руки на трупі матері – і корчать дурників; і соромлять шапкокрадів; знов хлопці
підемо – боротися будемо; почнемо спочатку; та мати вдруге не гріє – нема
натхнення – і мачуху за горбом виглядають; ні встиду, ні болю; ми поганці;
проступили каторжні клейма; ні ганьби, ні сраму, ніби так і треба; так в
потайнозамислі закладалося будівничими неозорого батурина – нової держгавності,
що вкотре, звично, проґавила своїх всепролазних доброхотів і пролаз
найрізноманітних; щоб добром натхненних, до добра здібних – всіх пустити в
розпил; мрія, щоб згоріло в сусіда, перекинулась на все своє; заздроба до
кращого винищила все краще і привела своє до свого; віддати чужому, щоб свому
не досталось – радість ближньонелюбів – проявилася в надочевидному історичному
масштабі; щоб любов до країни сповзла з язиків і викрилась істинна злолюбов до
себе; присолоджена славолюбов’ю; з тою ж радістю свої вбивали своїх, свої
реквізували своїх, свої витрушували останнє в своїх, аби свому не досталось
більше; з тою ж радістю відсвяткувавши мор, довершили мор – культури умором і
нацдержави; і все ги-ги-га-га; хи-хи-ха-ха; таки, мабуть, перегріли руки і
клеми підплавились; відсутність живого болю, живої справжньості, живого слова –
за дуже рідкісним винятком – про перевіковане двадцятиліття наводить на
невтішні підозри; література виявилась нездатною розгледіти й провістити
відвертий стан розверзть; розверзтого постатеїзму; неокаянного комунократизму;
припудреного солодким демокрадизмом – новим всіобщим раєм; без райського співу
в собі; на бой кровавий співалося – на бой за власність; на святий і правий; а
ніби за гласность; література так і не вирвалася, не зійшла на обочину з цього
кривавого маршу – і не стала пробудником нового; новоцілей і новоідей щенезбулого
часу; а назбирала всі старі куплети, всі ряднинні ідейки, всі змотлоховілі
геройства, гасла – і повела на старі-нові барикади; там і наклала головою;
звідтоді тільки гигакає і боротися не поспішає вже; помислива невідвертість
комунопису переросла у відвертий страх всього серйозного; всього, що стосується
справжнього стану сучасника; справжнього стану сучасності; справжнього, а не
припудреного іронійками, духовиродства – і невідворотньо скорбного майбутнього;
коли воно втрохи пробилось над обрієм – як скрізь помрачіння, як чорне сонце
смерті – це знов поспішили списати на політику; ті ж душеневіди, що далі носа
не відали правди, далі чрев не прозирали, і тепер у всьому найшли суто земні,
примітивнопричини; матеріалізм придох, але дохлятина матеріємислива якнайкраще
прижилася в нащадках комунарів; до цього ще додалось трохи фрейдизму, трохи
сексизму, трохи гробалізму і дещиця європизму – і мислительний апарат
душпізнання і світорозуміння вповні сформувався; так би й фрейдякали,
глобалякали, сексякали, європатякали, виславлякали себе, – в цвіт і оазу
людства, – якби час опустошлива не викрив всі їхні премудрія і геройства;
невпізнане провидцями впізналося багатьма; що це за народ такий; що це за
солодкогласі майданомани; графоманствуючі політикани, що здали в оренду країну,
як плаху рубщикам м’яса – і далі, далі правдоборять; далі й далі будять; щоб не
ржавіла щербата в орендаря руках; воплі, що ми за народ? перерісши в
захоплення: який ми народ! зійшли в очевидь: оце-то народ! але відвертістю про
народ так і не зазвучали; для цього потрібен був інший, нематеріалістичний
інструмент пізнання духосуті людини; вони ж бачили її подобу у вигляді
природньої, суспільної істоти; плекали її природність; начіплювали на неї
орнаментальність; ще більше розпалювали природність і душевність, уявиму як
духовність; ще більш сприяли озвіриненню й матеріалізації, визнавши
демократичної і національної людини безперечну ідеальність; досконалішу
досконалості; досконалити було нічого; залишалося тільки політично обожествити
її; вибороти їй владу і возсадити на давно заслужене місце; цим ревно
захопилася дубово-яворова публіцярня; в божественній народності узрівши найперш
себе; немало так повладоборили – народом за свої курники й сідала; дух часу,
лик часу – криваве попередження всім – завісили перелинялими з кумача гаслами –
передачками-писаловами; заспали голови, заговорили зуби, а коли біль прийшов, –
скорчило вже не на кутні, а всеньким тілом; правцем закорчило; не щелепу звело
– звело країну; дякуючи лікарям, що боялись болю очищення; болю помірного
духозцілення в 90-ті, 2004-го; от вони й возвели – щербатий прапор над плахою,
як знамя комунопобєди; над побєждьонними слабоумієм; всіх тих, хто вірив; всіх
тих, хто довірився їм! как-би-нє-било-войни обійшлося без війни завоюванням;
солдатами орди; воїнами цинізму; братами по людоїдству, витесаними з яворових
буратін; країну доскорчило – і лікарі розбіглись; відвертості так і не
прозвучало; звихнутим на політикоманії вона й недоступна і не потрібна була
ніколи; і, як кожна неправда про стан здоров’я, привела немилосердну хворобу;
цілителі душ, завідувачі нацтворчими спілками, завкомітетами культури й
духовності країни виявились найубиюжнішими шарлатанами; коли правець історії
проґавили, пропили й проспали смерть і запустіння, коли довели до корчів
мільйони, коли сліпому й дурному видно стало, як послідовно ішло до цього, по
кривавій брущатці незмитих ідеологій, воровської культури атпєтого атеїзму,
коли хоч півслова провини врачующим треба було б визнати, їм заціпило як самій
ямі; що нажерлася незгірш тридцять третього; вдавилася і ковтнути не може; вже
й про народ не такикають, рецептів на смерть не виписують; але й, що сокиру
принесли, – не визнають; яка ж правда й сила в літературі із таких рук? одне
зусилля приховати правду про істинний духостан; приховати невігластво про
невідоме їм зроду; і далі культуродуховнити, далі такою культуро-духовністю
помагати орді майоріти над плахою; обдмухувати з сокири перетруджений, аж
багровий, накал; щоб вгеть не перетрудилась; поберегла себе й не втратила гарт;
старі сокироносці, перешиті з прапороносців, харашо засвоїли: яка б не була
сокира, а кістка перепаде; тільки вовремя дмухати треба; вдаючи духовність; тож
як біля сокири не дають постояти – їм насмерть тоді болить.

 

Закінчення в наступному числі.

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!