Новак Килибарда. Угренова земля та інші оповідки. – К.:
Темпора, 2011
Чомусь мені здається, що ця книжка не стане предметом
пильної уваги критиків і ажіотажу в пересічного читача. Воно й не дивно. Бо і
професійні, й рядові читачі кидаються насамперед на те, що стало або ж обіцяє
стати предметом скандалу. Надто ж коли внаслідок продуманого піар-ходу
пристрасті підігріваються й відтак закипають іще задовго до з’яви самого
предмету. Літературні події (маю на увазі тільки книжкові!) трьох минулих років
це вповні потвердили.
А поза тим, чорногорський письменник, фольклорист, літературознавець
і політик Новак Килибарда видається книжковим форматом в Україні уперше. І
принаймні для наших славістів, як і для решти фахових любителів досліджувати
літературні та всякі інші міжнародні зв’язки, це мало би стати подією. Більше
ми, звичайно, знаємо про польську й чеську літератури (якщо не виходити за межі
слов’янського світу в межах Єврозони), але щоб пізнати народ, який та чи та
література представляє, ми беремо класичні або ж наближені до класичних зразків
твори, й аж ніяк не марґіналів. Інша річ, що в епоху глобалізаційної уніфікації
(а уніфікація, зокрема, й письма, тобто стилю літераторів, є одним із
глобалізаційних процесів) марґінальному часом приділяється значно більша увага
(див. вище про піар-хід), ніж ненав’язливому класичному, яке з останніх сил
намагається зберегти дух народу у слові.
Може, воно й не той тепер Миргород, і Хорол-річка не та, й
Килибарда вже не модний, і половина української хрестоматії – то «bad company»,
але незле і тихе моє слово наразі звернене до тих, кому і в нинішню епоху
комунікативного провалу «добре у світлі старих майстрів» (П.Сорока). Одним із
таких майстрів є й чорногорець Новак Килибарда, котрого упорядник його
української книжки Деян Айдачич назвав поруч із П.Нєгошем і М.Лаличем, оскільки
це чи не третій чорногорський письменник, твори якого перекладено нашою мовою.
Прозу Новака Килибарди перекладати непросто. Його оповідки є
такими собі «розповідями біля багаття», списаними мовби з народних вуст, отож
тканина цих оповідок – це говірка його рідних Банян, далеко не завжди зрозуміла
навіть носіям мови з інших реґіонів. Рамкою перекладу цієї прози було обрано
українську літературну мову із вкрапленням подільського діалекту. Це, певно,
оптимальний варіант, аби книжка була цікавою і зрозумілою нашому читачеві на
всій території України. Ризикованим експериментом було б видати Килибарду так,
як у 1900-х видали оповідання Марка Твена, – добренною галицькою говіркою.
Легшим варіантом була б подільська говірка зразка 20–30-х років минулого віку,
явлена у творах її носія, «Остапа Вишні української еміграції» Степана Риндика,
однак це значною мірою комізувало б оповідки Килибарди, тоді як там «з журбою
радість обнялась» надто міцно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Килибарда як прозаїк описує насамперед ту Чорногорію, котра
зникає перед натиском сучасності, те патріархальне суспільство (з його
інститутом кумівства, що означає радше побратимство, з його законами честі та
розумінням моралі), що його представники є останнім форпостом самтожності чи не
всіх націй нинішньої Європи (та й чи тільки її?). Найяскравіше це втілено в
оповіданнях «Пісня Якуба Булюбаші» та «Вишеградський міст».
Оповідка «Пісня Якуба Булюбаші» фабульно проста й сюжетно
невибаглива. Булюбаша – це командир турецького сторожового загону. Такі загони
сиділи по спеціальних вежах при великих шляхах і стежили, аби турецькі свати й
купці не постраждали «від гайдуків та чорногорців, а від кого б іще!». Але Якуб
Булюбаша не тільки вартував на своїй вежі, він іще й співав. І то по кілька
разів на день. Та от «невдовзі з’ясувалося, що Якуб співає не тому, аби
розвіяти самотність на Вигнішті, а щоб заманити піснею жінок». Що було в його
голосі, як каже оповідач, відомо лише жіночому вуху, та тільки не минали
Вигнішта ні молоді, ні старі, ні шелихвістки, ні поважні матері сімейств. І от
громада вирішує покласти такому безчестю край, запросивши для цієї справи зуха
Вука Алексича. В результаті турецький загін на чолі з Булюбашею отруєно ягодами
з миш’яком. Прозоро-іронічна кінцівка залишає читачеві самому гадати, «чий то
був червоний чавунець і хто його з ягодами приніс на Якубову вежу. Можливо, те
й знали, та я не запам’ятав, щоб про це розказували».
До речі, одним з новітніх лицарів честі виявився Милан
Перков із розлогого оповідання «Мрії й сини», який спочатку воював із владою
Йосипа Броза Тіто, а тоді мусив іти в запілля. Коли його дружина завагітніла, й
нова влада почала на неї тиснути, перед ним постав моральний вибір: згодитись,
аби його тато визнав себе батьком дитини, й таким чином урятувати всю родину з
іще ненародженим сином, або ж приректи їх на муки а то й загибель. Цей вибір
Милан перевів в екзистенційну площину, у вирішальну хвилину вискочивши зі свого
більш ніж надійного сховку. «Чию ви жінку допитуєте, комуністичні перевертні,
були б ви неладні!» – з цим вигуком він устиг покласти з автомата кількох
перевертнів. Інші наступної миті зрешетили його.
У «Вишеградському мості» яскраво показано зіткнення нового з
давнім. Міст на річці Дрині став не тільки символом капітуляції предківських
звершень перед безголовством сучасників, а й чимось більшим, якщо хочете – тим
«вузьким місцем», відомим іще з казок, де поєднуються й роз’єднуються людські
долі. Тут зійшлися життєві шляхи оповідача, його друзів отця Богдана та Меха
Субашича, російського емігранта пана Олексія; тут, здавалось би, через дурну дрібницю
чи дрібну дурницю розійшлися шляхи прибиральників моста – двох обділених долею
чоловіків Реджа й Лазаря. Починається оповідь з опису будівництва й величі
Вишеградського моста, далі читачі дізнаються про «шляхи і болі» персонажів, а
наприкінці оповідач описує занепад моста внаслідок будівництва
гідроелектростанції. Коли він на схилку віку повернувся до Вишеграда, з ним
сталося «так само, як з отим із казки, що захотів повернутись, от і повернувся!
Ішов побачити заквітчану дівчину, а замість неї знайшов стару бабу».
Оповідання Новака Килибарди (надто ж об’ємніші – «Мрії й
сини», «Вишеградський міст», «Угренова земля») – це не розповіді про конкретний
випадок чи конкретного персонажа. Це ціла низка історій, які чіпляються одна за
одну, як те буває під час усної оповіді, сюди ж уплітаються місцеві легенди,
перекази, анекдоти, розлогі описи ландшафтів та засилля принагідних імен і
топонімів, які читачеві нічого не скажуть, а в окремих випадках, коли їх
скупчується критична маса на абзац тексту, можуть його й роздратувати.
Втім, не всі анекдоти в Килибарди суто місцеві, що свідчить
про спорідненість наших культур. Так, в «Угреновій землі» цар «Бунапарта»
(Наполеон Бонапарт) одному дубровницькому князеві поставив три запитання, щоб
перевірити його мудрість: «По-перше, де є центр усього навколишнього безкрайого
світу; по-друге, скільки я, цар Бунапарта, коштую, якщо оцінити у грошах; і
по-третє, які то думки будуть у моїй голові, коли ти прийдеш та станеш переді
мною». Однак до царя пішов не князь, а хитромудрий конавлянський пастух у його
золотих шатах… Щось знайоме, чи не так? Раджу перечитати співомовку Степана
Руданського «Козак і король».
Для багатьох видана в українському перекладі вибірка
оповідань Новака Килибарди може стати відкриттям нового цікавого автора, а чи
(поки що) крихітним віконечком у чорногорську літературу. Книжка приємна і
зовні, і зсередини. Над перекладами працювали Оксана Микитенко та Людмила
Маркевич – люди, котрі, як то кажуть, «у матеріалі». Редактором зазначено
такого собі Олександра Стученка. Не знаю, хто такий цей Стученко, але, судячи з
того, як читаються включені до збірника тексти, він таки добрий редагувальник і
неабиякий стиліст.
с. Буча на Київщині