Незгоряючий манускрипт

 

Василь РЯБИЙ

Кілька років минуло, відколи видатного майстра слова поманила вічність. Місто над Прутом пам’ятає його з часу навчання в колишній гімназії, куди щороку приїжджав на зустріч з випускниками. Він, вихований у вчительській родині, неповторно дотепний, мудрий, був гордістю Коломиї. Уродженець Трача її ревно любив, а вона його.

А вперше я побачив Романа Іваничука, навчаючись в десятому класі Коломийської школи №2. Письменник ішов містом, напевно, також з письменником, і люди впізнавали його, бородатого. Він вже тоді був автором читабельних книжок, зокрема, новел і повістей «Прут несе кригу», «Не рубайте ясенів», «Тополина заметіль», «Дім на горі», «Сиві ночі», роману-трилогії «Край битого шляху», роману «Мальви». А наступна наша зустріч була заочною, коли я два роки відслужив у армії і працював на заводі «Коломиясільмаш». Романові Івановичу, який приїхав зі Львова до сестри, передали мої вірші. Він позитивно відгукнувся про творчість початківця, чим я був контетний.

Та по справжньому познайомились ми, коли я був студентом факультету журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка. Зайшов у редакцію журналу «Жовтень» (пізніше «Дзвін»), де письменник працював, і розговорилися. Розпитував про деяких коломиян, поцікавився моїми творчими справами, підтримав словом «пиши», зиркнув на годинник і кудись заквапився.

Роман Іванович завжди кудись поспішав. Можливо, в бібліотеку, архіви. Виділи його на вулиці Пекарській, де мешкав, в театрі Заньковецької, а ще в приміщенні місцевої Спілки письменників, де він іноді розвантажувався, граючи з поетом Романом Кудликом в більярд. Біг, хотів наздогнати і перегнати час, який ловив його і не міг зловити. Замислений, занурений у свій віртуальний світ, великий майстер творив, жив і продовжує жити в творах. Вітався на вулиці, тиснув руку і тут же, заклопотаний, ніби виправдовувався: «Вибач, голубе, не маю часу!»

Все ж письменник таки знаходив хвилину на творчі зустрічі. Голова університетської літстудії «Франкова кузня» Марія Маткобожик запросила його на спілкування у Клуб творчої молоді. Іваничук відкрив свої приховані грані вдачі, був уважним, природним, слухаючи літераторів, підморгував: «Маріє, на нашому столі більше хліба, аніж вина і видовища…» Бородатий папа, якого так називали поміж себе колеги, жартував, умів подобатися, любив розмову, сповнену мудрості. Там відкрив секрет, що в дитинстві вперше закурив у кукурудзах і написав першу новелу з одним реченням «Колесо переїхало червака». А про своє на перших кроках віршування чомусь мовчав, може, тому, що в цьому жанрі почувався не впевнено, то навіщо бути марнотрателем чорнила і паперу.

Однак, крокуючи з цигаркою коломийською історичною вулицею Млинською, яка дала цілий клубок сюжетів, не хотів ставати до якоїсь непевної бесіди. Хіба що розкутішим, безпосереднішим був на святі рідної школи, колишньої гімназії, де вчився. Але чи мав хтось образи? На нього неможливо було ображатися. Про цю рису говорив мені його рідний брат Євген, колишній політв’язень, автор книжки спогадів «Записки каторжанина». То право письменника перебувати в творчій самотності, в матеріалі. Тому він, автор двох десятків історичних романів, щоб відчути смак часу, відвідував старі будівлі, жив в Олеському замку, пишучи роман «Черлене вино». А роман «Орда» написався чорнильною ручкою в залі Верховної Ради, коли Іваничук був народним депутатом. Наступного разу відхилив пропозицію балотуватися в нардепи, бо ритми творчості й політики несумісні.

Роман Іваничук не шукав слави, вона його шукала сама. Видатний майстер слова, лауреат Шевченківської премії, Герой України, автор понад двадцяти романів, повістей, новел, зокрема улюбленого свого часу в народі покромсаного цензурою роману «Мальви», творів про Коломию «Місто», «Торговиця», «Понад Прутом моя Коломия», нещоденних щоденників – кожну свою нову книжку називав останньою. Пригадую, на зустрічі з шанувальниками красного слова в музеї історії міста Коломиї привітався зі мною і я йому подарував збірку поезій «Портрети з протягу», жартома сказавши, що вона не остання. У ній був сюрприз. Я був здивований увагою знаменитого майстра пера, коли він тут же підійшов до мене з братом Євгеном, подякував за присвяту і міцно потиснув руку. А вірш називається «Ман Манускрипт», маючи на увазі роман «Манускрипт з вулиці Руської», і не лише цей твір:

 

ей ти бомбіно куди везеш

мою сльозу на фірі

це золот-університет

куди я тричі поступав

і дякувати Богу поміг Гулаг

а я тремтів (ГУЛАг)

і на плече закинув шурхіт сухарів

але ніс кригу Прут

і змив шалену ношу

(вода праотча)

і з неї вип’ялись

обличчя мальв

і сивий циган зі скрипкою

в якій неначе в бутлі хлюпало вино

і шелестіли гроші юдині

і змовницьки цей родич

шепнув: в сльозу заграй

поки ще не прокинувсь

опівнічний демон з черленим оком

а я махнув рукою

і проваливсь в державу карликів

де недоумки закопали

душу Полуботка

(вода все змила)

гай-гай панове

це – орда

нечиста – лєцта сила

а ти бомбіно знову

сльозу везеш по лезу

поглянь яка нескламучена поезія –

карлик – не карлик –

звироднілий раб

заграй ми цигане старий про скарб

заграй ми чорте

серед розцвілих божевільно мальв

 

Наші зустрічі були короткими і не частими: то на святі коломийського драмтеатру, якого порівнював зі шкатулкою,то в музеї Гуцульщини і Покуття, то в школі. Зустрілись ми і на ювілеї львівського журналу «Дзвін», в якому я був членом редколегії. Я розмовляв на фуршеті з головним редактором Романом Кудликом. До мене підійшов Роман Івановим, усміхнувся, привітав з нагородою – премією імені Романа Федоріва, який тривалий час очолював журнал, і запитав як там Коломия, а ще звідки родом моя мама, хоча я йому вже це раніше казав. «Коломия на місці, – відповідаю. – А мама – з Корнича, недалеко від вашого рідного села Трач. А тато з Львівщини». Він же цікавиться маминим прізвищем. Пауза. Його очі весело примружуються: «Іванчук й Іваничук – звучить, але ота одна буква таки звучить особливо!».

Компліментів він не робив, не загравав з молодшими авторами, хоча когось помічав, а когось ні. Похвали від нього ніхто не чув, був скупий на медові слова, та в розмовах ділився думками, давав творам належну оцінку. Як було з повістю Мирослава Лазарука «Ріка», яка стала в його очах знаковою. Знаю також, що уважно ставився до моєї творчості. А колись він мав захисну звичку від надокучливих літераторів говорити, що не розуміється на віршуванні. Зате він, прихильник традиції, любив вірші свого ровесника Дмитра Павличка. Зараховував мене до своїх читачів, а я йому не встиг сказати, що мені симпатичні його новели «Стара хата» і «Тонконогий лошачок». Не вистачило на задушевну розмову часу.

м. Коломия

 

Залишити коментар