Незабутній Віктор Баранов у стінах рідної alma mater

 
Сергій ЛУЧКАНИН
 
В Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся (серед інших) круглий стіл «Портрет письменника на тлі покоління: творчість Віктора Баранова і тенденції розвитку сучасного літературного процесу», присвячений пам’яті Віктора Баранова (1950-2014) – студента й випускника рідної alma mater, відомого поета, автора знаменної пісні «Українці мої», талановитого прозаїка, що написав знакові романи «Притула», «Смерть по-білому», «Не вір, не бійся, не проси», «Заплава», також літературного критика, літературо- і мистецтвознавця, публіциста, автора книги «Тут і сьогодні», голову Національної спілки письменників України (2011-2014), головного редактора літературного журналу «Київ», майстерного перекладача передусім з румунської мови, до якої, як і до всієї румунської культури, Віктор Баранов, за його крилатим висловом, «прикипів душею» ще зі студентських літ.
 
Модератором круглого столу виступила Людмила Грицик, професор, завідувач кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості, яка окреслила багатогранну письменницьку постать Віктора Баранова, познайомила присутніх з основними віхами життєвого й творчого шляху письменника. Усі із захопленням послухали пісню «Українці мої», що стала своєрідною візитівкою незабутнього Майстра художнього слова. У заході взяли участь доктори філологічних наук, професори Інституту філології Юрій Ковалів, Олександр Астаф’єв, Анатолій Ткаченко, Олена Романенко, Сергій Лучканин, доцент Геогрій Бандура, студенти й аспіранти Інституту філології.
З доповіддю «На берегах лірики Віктора Баранова» виступив Юрій Ковалів, котрий наголосив на потужній енергетиці й високому етичному заряді його поетичного слова, зацитувавши кілька поезій з останньої прижиттєвої книги «Отав невидима душа». Юрій Ковалів згадав і про «несподівані верлібри» Віктора Баранова, які стали знаковими в європеїзації українського поетичного слова початку 2000-х років. Олександр Астаф’єв згадав про літературний дебют Віктора Баранова, відвідування ним, ще студентом, літературних студій, про що сам письменник згадував в есе «Вічне місто над вічною рікою»: «Університет, окрім навчальної програми та втіхи спілкування з новими товаришами, подарував мені ще одну радість – літературну студію імені Василя Чумака (скорочено СіЧ); на пізніших курсах мене навіть обрали її старостою». З ґрунтовною доповіддю «Письменник і покоління: творчість Віктора Баранова в контексті сучасного літературного процесу» виступила Олена Романенко, яка згадала, що разом із Віктором Барановим у літературу прийшли Галина Паламарчук і Станіслав Чернілевський, а сам письменник так описав це в щойно згаданому есе: «Пам’ятаю свої перші київські надбання: «Сто поезій» Миколи Вінграновського, «Балади буднів» Івана Драча, «Коло» Бориса Олійника, «Князівство трав» Петра Засенка, «Барельєфи» Бориса Нечерди, «Під вітрилами хмар» Тамари Коломієць, «Серпень душі моєї» Андрія Малишка, «Грозовіття» Василя Моруги, «В серці у моїм» Павла Тичини, видання серії «Перлини світової лірики» − Гафіз, Лорка, Верлен… Вони мені, учорашньому школяреві з провінції, цілий світ відкрили – й перевернули воднораз».
Віктор Баранов у Київському університеті імені Тараса Шевченка як фах вивчав і румунську філологію, чимало років був головою Культурної асоціації «Україна-Румунія» (після незабутнього Михайла Ткача), тому в роботі круглого столу також узяв участь міністр-радник Посольства Румунії в Україні Георге Ангел, який наголосив на великій ролі перекладачів як будівничих «мостів дружби» між народами, зокрема – румунським та українським. А Сергій Лучканин розвинув цю ідею, згадавши, що в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка викладання румунської мови та літератури започатковано 1958 р. Станіславом Володимировичем Семчинським (1931-1999) – визначним українським філологом, професором, доктором філологічних наук, завідувачем кафедри загального мовознавства і класичної філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1978-1999), заслуженим працівником народної освіти України, почесним академіком АН Республіки Молдова (1991), почесним доктором (doctor honoris causa) Клузького університету імені Бабеша-Бойяй в Румунії (1997), заслуженим діячем народної освіти України, Президентом товариства «Україна-Румунія». Глибокий науковий сентимент до румунської філології С. В. Семчинський зміг передати й своїм учням румунського семінару початку 1970-х років, активним учасником і випускником якого був Віктор Баранов, а його однокурсниками – присутня на круглому столі викладач румунської мови в Міністерстві закордонних справ України, перекладач прози Мірчі Еліаде Наталія Стратановська, також відомі викладачі-філологи Київського національного університету імені Тараса Шевченка Любов Копаниця та Наталія Пухальська. Уже дипломну роботу Віктора Баранова, написану під керівництвом С. Семчинського, було присвячено дослідженню паралелізмів у творчості Тараса Шевченка та Міхая Емінеску. У 1994 р. уже знаний письменник узяв участь у літніх курсах з румунської мови, літератури та історії в місті Сіная, що їх організував Бухарестський університет, потім неодноразово зустрічався з представниками української національної меншини Румунії, майстрами художнього і наукового слова Іваном Ковачем, Михайлом Михайлюком, Іваном Робчуком, Іваном Семенюком та іншими, а в Києві брав участь у численних літературно-мистецьких заходах, організованих за сприяння Посольства Румунії в Україні з нагоди тих чи інших національних свят Румунії, ювілеїв визначних представників румунського красного письменства. Румунській тематиці Віктор Баранов приділяв значну увагу навіть у власній оригінальній творчості, чи не найяскравішим виявом чого є його міні-новела в романі «Смерть по-білому» про неперекладне румунське слово «DOR», що може мати наступні значення: 1) палке бажання, прагнення; 2) туга; 3) скорбота, сум; 4) любов; 5) смак, апетит. Наводимо її повністю: «Я не казала тобі, що трохи знаю румунську мову – вивчала її в університеті як факультатив та й захопилася. Так от, у румунів є слово «dor», яке не перекладається іншими мовами. «Dor» – це й кохання, і туга, і нездійсненне бажання, і непояснимий стан душі, коли тебе опосідає мрія, але вона не має конкретного образу, обрису, вираження. Румуни співають «dorule, măi dorule» – і мовби сповідаються перед собою, шукають у власному серці щось потаємне; от якби воно випірнуло враз на поверхню почуття й свідомості і ощасливило, принесло давно ждану радість, дало новий сенс життя… «Dorule» то наче пісня до самого себе і про себе самого; проказуючи це слово, ти ніколи не злукавиш, не піддасишся омані, не підпустиш до себе нечистого й на версту. «Dor» – лоскітливе бриніння твого єства, легке сп’яніння від суму, просвітленого усвідомленням дарованого тобі життя з його радощами й прикрощами, а їх одне без другого якраз і не буває. А ще особливий «dor» – передчуття кохання, яке неодмінно знайде тебе, нехай навіть воно поки що десь ходить-блукає дальніми стежками. Мабуть, найближчим у нашій мові до румунського «dor» є забуте, майже не вживане сьогодні слово «щем».
Я вичитала в одного поета рядок – «хай ще мить пощемить». Наче про мене сказано. Кожна проживана мить щемить мені під серцем, той щем ні гіркий і ні солодкий, він просто щем, непояснимий іншими словами. Мене зрозуміє тільки той, хто так само спізнавав це майже анахронічне вже відчуття-почуття. «Хай ще мить пощемить».
Щем-dor – це також і те, що лишається нам після втрати. Але це не пам’ять, не спомин, не нитка, що тягнеться слідом за нами з минулого. Це – замість усього того й водночас надійна засторога від усього того.
Знай, коханий: нині зі мною скрізь і завжди – dor і щем».
Та найбільше румунське захоплення Віктора Баранова виявилося в перекладених ним високохудожніх зразках румунської поезії − лірики Алеку Векереску, Васіле Александрі, Міхая Емінеску, Джордже Кошбука, Джордже Баковія, Тудора Аргезі, Віктора Тулбуре, Лучіана Благи, Нікіти Стенеску, Маріна Сореску, Ангела Думбревяну, Ани Бландіани та деяких інших, які вдало репрезентують історичний поступ румунської поезії від зародження й до сьогодення.
Зі спогадами про Віктора Баранова також поділилися відома сучасна письменниця, головний редактор всеукраїнського просвітянського тижневика «Слово Просвіти» Любов Голота, головний редактор журналу «Київ» Теодозія Зарівна, дружина письменника Лідія Баранова, яка прочитала його чарівні ліричні перлини, згадувана Наталія Стратановська, ще один однокурсник письменника – доцент Георгій Бандура. Віриться, що Віктор Баранов не забудеться, а цей захід –
 
Це ще одна осінь,
це ще одна осінь, кохана,
Згорає на ватрі
у колі братів-місяців.
Це ще одна зграя,
теплом даленіючим гнана,
Дрібною сльозою
у хмари сповзла по щоці.
 
 

№21 (183) 28жовтня 2016