Закінчення. Початок у ч.7
Даруйте за невеликий відхід від
теми, але тут йшлося про те, аби показати, що журнал “Форма[р]т” ставив ще
комплекс проблем самого літературного руху, а не лишень аналітично фіксував у
рецензіях твори. У літературному процесі, як на мене, важливими є проблемні
статті, яких бракує у теперішньому часі і які іноді виринали у цьому виданні.
Активним критиком журналу
виступала Анна Біла. І прикметним є те, що критик також не обійшла стабільну
для цього видання тематику виокремлення поколінь, показуючи важливість і
заразом складність цієї теми. Анна Біла у доволі прихильному тоні
прорецензувала збірку львівської поетеси Галини Крук, де показала жанрові
трансформації у її поезії. Не можна не згадати тут і Ігоря Бондаря-Терещенка,
який долучався до розмови про методологічні підходи в українському
літературознавстві. Окрім того, тут представлено доволі рідкісний жанр в
сучасній літературі ? радіоп’єса “Чорний аспірин” Ігоря Бондаря-Терещенка. Ніша
сучасної драматургії не те що не заповнена, окрім кількох імен, у цій формі не
працює ніхто, тому є потреба формувати власну жанрову свідомість (вміння
працювати над формою) у сучасному літпроцесі.
Рубрика поезії у журналі також
доволі розмаїта, де трапляються цікаві художні вирішення. Дозволю цитату з
поезії Андрія Охрімовича: “Нудна, обридла, суча зона, / де півзогнилі манекени
/ в щоденно пещених вазонах / вирощують продажні гени, / де жлоб роззявивши
пащеку / з зубів вивалює бруківку, / до скроні Хорива і Щека / приставивши
пістоля цівку, / де труп зненависті й любові / цнотливих форм безумно прагне, /
а в мозку паводками крові / обличчям вниз спливає Вагнер” [Андрій Охрімович:
“Форма[р]т”. ? № 1. ? С. 3].
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Разом з експериментальними
формами (приклад ? поезія Василя Старуна [“Форма[р]т”. ? № 4]) трапляються
доволі тривіальні (не плутати з безнадійними) у виборі метафорики поетичні
проби Наталі Скосаревої, Катерини Бабкіної чи Катерини Ільїної. Поезія у
виданні представлена дуже різна, і це добра прикметність журналу, коли редактор
намагається давати якнайширший зріз поетичного письма.
Якщо говорити про подачу прози у
журналі “Форма[р]т”, то насамперед потрібно сказати, що тут представлено не
такий широкий контекст, порівняно з поетичним. Виринають часто імена, що переходять
з номера у номер, щоправда у різних рубриках (найчастіше перехрещуються іменами
рубрика прози та критики). Це створює певну модель камерності, що загалом не є
вадою, але і успіху в цьому також мало через те, що у майбутньому журнал, якщо
би мав подібне продовження, міг замкнутись лиш на певних літературних персонах.
Складно виокремлювати когось із рубрики прози, але назвати кілька імен не
завадить. Це цікавий стиліст Олег Криштопа, це письменник з трагічною оптикою ?
Степан Процюк, це фіксатор богемних форм життя ? Олег Соловей, це Тимофій
Гаврилів, Володимир Єшкілєв, Петро Сорока. Це абсолютно суб’єктивна метода
виокремлення, тому хтось подав би зовсім інші імена ? це проблема лише смаку.
Але ці прозові проби засвідчують, що український літературний процес рухається
у напрямку освоєння прозових можливостей. І, як бачимо, не безуспішно ? доказом
цьому теперішні романи Василя Шкляра, Оксани Забужко, Ліни Костенко, Степана
Процюка, Галини Пагутяк, Володимира Лиса, Олеся Ульяненка.
Зміст журналу “Форма[р]т” має ще
одну доволі цікаву рубрику ? “Переклади”. Проблема перекладачів у сучасному
літературному процесі доволі активно обговорюється, але на розмовах все і
зупиняється: без державної підтримки заповнювати цей простір доволі складно.
Заслугою в цьому випадку редактора є те, що він зумів увести та тримати на
одному об’ємному рівні (ця рубрика є у кожному номері, на відміну, наприклад,
від рубрики інтерв’ю) тексти перекладів, причому доволі широкої перекладацької
аудиторії. Мова йде не про два-три імені перекладачів. Алла Татаренко,
Олександр Гордон, Віктор Дмитрук, Іван Лучук, Ярема Кравець та багато інших
імен формували цей напрямок журналу. Цей блок у виданні, за великим рахунком, є
його (журналу) своєрідною перлиною.
Здавалось би, що “Форма[р]т” мав
активно використовуватись у літературно-критичному просторі, але… журнал
припинив своє існування через абсолютне нефінансування (голий ентузіазм
редактора не витримав). І тут на цю проблему можна дивитись у дещо ширшому
контексті. Подібна доля спіткала журнал “Сучасність”, який перебув уже своє
третє відродження і завмер знову, “Кальміюс” ? теж залишився в історії, журнал
“Золота пектораль” ледь-ледь животіє, зник і не зміг відновитись філологічний
журнал “Урок Української” (редактор Сергій Гречанюк). Одне слово, територія
українства зменшується, якщо це сприймати в широкому масштабі, то “идея
русского мира” колись повагом, а тепер значно активніше відкушує шмат за шматом
українську духовну територію.
Останнім часом з’явилась
інформація, що на базі Львівського відділення Інституту літератури імені
Т.Шевченка планують зробити інститут Івана Франка. Фактично реструктуризувати
відділ, додавши до розширення можливостей вивчення спадщини Каменяра ще й
завдання популяризації його на Заході. Справа, без сумніву, благородна і
дуже-дуже потрібна для того, аби інтернуватись і створити фундаментальну площу
опори у європейському інтелектуальному просторі. Постать Франка у цьому плані є
чи не найкращою. Але, разом з тим, є небезпека, що у Відділенні може бути
припинено діяльність інших напрямків досліджень. Одним з таких є сектор
літературної критики, який, до речі, саме нещодавно видав книжку досліджень
сучасної прози у видавництві “Грані-Т”. Автор цих рядків не є працівником
львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Якщо говорити
одинично, то це формується у часткову проблему, якщо ж розглядати цю подію у
всьому масштабі того, що відбувається, то це ще один крок до зменшення
літературно-критичного простору, який і так, як вже говорено, посутньо малий. У
львівській філії Інституту літератури ім. Т. Шевченка, наскільки відомо,
проводились дослідження творчості Івана Франка, зрештою, там є спеціалізований
відділ. Тому відбуваються трохи дивні і незрозумілі зрушення у тому плані, що
франкознавчі дослідження намагаються зробити потужнішими завдяки сучасній
літературній критиці. Здається, Іван Франко відчував гостроту суспільних
проблем, тому і працював, як знаємо, активно у жанрах критики. Виходить такий
собі галицький парадокс, де постаттю Франка витискаються інші наукові пласти.
Ця подія комусь потрібна, але від неї страждатиме розвиток інтелектуальних
територій українства, які, як бачимо, згортаються з величезною швидкістю.
Протистояти цьому потрібно на усіх рівнях.
Який можна бачити вихід з
ситуації? Повернути голову і подивитися назад. Кінець 90-х, попри всі
економічні складнощі, продукував різні варіанти видань, які були факультативним
заняттям літераторів. Великою мірою і завдяки їм тривав процес літературних
осмислень. Потрібно оглядатись і починати заново.
м.Львів