Невикористані території українства

Час вимагає оглядатись назад.
Голову змушує повертати безоглядність теперішня, яка корозією їсть
невикористані території колишніх намагань створити пункти зборів людей
думаючих. Аплікуючи колишню літературну ситуацію початку 2000-х на теперішню,
нашу, розумієш, що між відчайдушністю вчинків тодішніх і теперішніх ? велика
різниця в масштабі. Мова не про градус епатажу, що був присутнім ще за часів
винниченкової модернізації культурного простору, доза загонистого крику для
уваги не спадатиме ? це вже поволі стає нормативом для певних авторських кіл.
Тут йдеться насамперед про відчайдушність літературної роботи, коли в умовах
повної морально-етичної свободи (шлях до лібералізації) була несвобода
фінансова, і разом з тим розуміння, що читацькі острівки ? це лише острівки,
нездатні перетворюватись на материкові території. Але роботу цю виконували, і у
такий спосіб з’являлись такі журнали, як львівський “Форма[р]т” (вийшло 6
номерів (2002 р.)) та донецький “Кальміюс”. Згадані видання ? продукт
літературних факультативних занять, але саме через це, через неофіційність та
відкритий тип мислення дописувачів, вони фіксують тогочасову свободу,
альтернативність погляду стосовно, наприклад, тодішньої “Літературної України”,
де продовжувала існувати модель офіційного голосу, у режимі якого не
передбачалося конфронтації ідей. Літературний рух міг через подібну стагнацію
піддаватись самознищувальним актам, де псевдопатріотика (за Євгеном Пашковським
? “калікопатріотика”) проїдала всі можливі структури. За концепцією Юрія
Шевельова, мова можлива лише завдяки існуванню діалектів. Аналогічно і
література ? можлива завдяки існуванню літературного та літературно-критичного
розмаю, який живиться сам від себе. Не хотілось би бути надто голослівним, але
літературною якістю можна завдячувати саме подібним виданням, які доводять, що
опір централізованості, єдиновекторному баченню має сенс у літературному житті.

Головний форма[р]толог Олександр
Гордон, на плечі якого впала вся організаційна робота щодо журналу, у приватній
розмові розповідав про труднощі, перешкоди та абсолютний ентузіазм творців
журналу (явище доволі поширене у просторі літератури, тягнеться з 90-х рр.).
Попри це, він зумів не тільки тримати марку добротного видання з доволі
численними рубриками, а й завести на його сторінки доволі цікаві постаті у
літературному процесі того часу (чим, зрештою, і зумовлена якість журналу).
Треба задля справедливості сказати, що автори, які дописували до “Форма[р]ту”,
були у значній своїй кількості також дописувачами до журналу “Кальміюс”
(редактор Олег Соловей): Олександр Гордон, Любомир Сеник, Анна Біла, Ігор
Бондар-Терещенко, Євген Баран, Олег Соловей. Список можна продовжувати, але
згадані імена ілюструють, що журнали ці були далеко не регіонального звучання,
вони великою мірою представляли широку літературну географію.

Здається, важливість цих журналів
ще не усвідомлена, але потрібно розуміти, що для дослідників літературного
процесу 90-х, 2000-х ці видання будуть беззаперечним фактажем, на якому
базуватиметься доказовий апарат подальших літературознавчих досліджень. Це
потрібно розуміти, як і, наприклад, те, що розуміння творчості Винниченка без
оцінки “хатян” (авторів журналу “Українська хата”) було би неповним, як і
неповною була би картина творчості Миколи Хвильового, якщо би ми зневажили
журналом “Нова ґенерація”, де часто “різали” літературну постать українського
автора. Все це історія, яка має потенційні перспективи досліджень. Саме через
фактаж оновлюється історико-літературна база як наукова дисципліна.

Аналогічну ситуацію потрібно
бачити і щодо нещодавно-сучасних журналів. У “Форма[р]ті” чітко видно позицію
редактора ? представляти процес у можливій його повноті. Причому позитивний
момент є в тому, що редактор, попри власну, як знаємо, любов до віршування, не
робить тут примату рубрик. Літературні твори, як і критика, отримують паритетні
умови. Доброю прикметою є ще така, що представлено матеріали доволі різних (за
ідейно-естетичним наснаженням) авторів, які часто виступають опонентами один
одному. Це створює добрий конфронтаційний фон журналу, де полеміка, а не
однотонне звучання, для редакторської роботи є “в ціні”. Тут потрібно згадати
суперечку Євгена Барана та Олега Солов’я на тему етимології та меж
літературного процесу 90-х рр. Тут можна бачити різні підходи до визначення
“позадесятників”. У цьому випадку голосу додає Олександр Гордон, говорячи про
“випадання” цього покоління, і він має рацію, позаяк порушилась тяглість
процесу, не відбулась передача творчого досвіду, оскільки у той складний час
старше покоління думало не про плекання тих, хто прийде на зміну, а про
абсолютно власні інтереси (монополія на видавничу базу і т.д.), а потім
здивовано потискали плечима, запитуючи: а звідки ж узявся Жадан, Єшкілєв,
Процюк та інші літератори (прізвища називаю від себе довільно), з доволі чужою
для “старших” естетикою? Причому існувати їм усім довелось, за словами Олега
Солов’я, ? паралельно. Гордон порушив тут ще одну цікаву проблему: автор ?
соціум. Це рефлексія про зникання такої професії, як письменник. Мова йде про
методичну, скрупульозну роботу, а не про довільне час від часу пописування: “Не
уявляю такого собі лікаря-теоретика, який лише в час якоїсь окремої
матеріальної чи духовної потреби, іноді займається власне лікуванням”
[Олександр Гордон. Українська література другої половини ХХ століття:
поколіннєві суперечки та об’єктивно-історичний підхід. ? Форма[р]т. ? 2002. ? №
4. ? С. 38]. Це важко заперечити, але хотілось тут трохи відійти від теми і
додати, що теперішня літературна ситуація повертається таким чином, що фактично
література замикається у коло філологічної рефлексії. Прикладом може слугувати
збірка творів Олега Солов’я “Ельза” ? доволі непростий стихійно-настроєвий твір
зі складними психологічними конфігураціями героїв. Не опоную філологічності,
але здається, що потрібно розривати це коло. Таким “рвачем” був Олесь
Ульяненко. Один з тих, хто досліджував соціальний бруд, у якому, як бачимо, не
хочуть каляти благородні філологічні руки. Здавалось би, “Ворошиловград” Жадана
мав би виконати подібний задум, аж ні, не вдалось. Там Луганщиною навіть не
пахне.

В індустріально-пролетарській
частині Луганщини (тепер це найбільш депресивний регіон України) є нелегальний
метод добувати вугілля з поверхні, відкритим способом, або у сбойці (вхід у
закинену шахту, де вже не відкачують ні воду, ні метан). Ці способи мають
каратися законом через величезний ризик роботи (ці отвори часто приймають
криваві жертви), але все це прикривається злодійськими структурами, для яких
людина важить не більше, ніж відбійний молоток. Страх голоду і відчай женуть їх
на ризик. Авторові цих рядків доводилось спілкуватися з цими людьми. У них,
повірте, є сюжети, рівні Франковим бориславським темам. Але ніхто, кому дано
літературний талант, не хоче їхати, жити серед бруду і абсолютного безкомфорту,
аби прописати цю тему в літературі, ? краще отримати теплий ґрант і попивати
каву на балконі євросоюзного готелю. Тему нелегальних шахтарів вибрав доволі
спонтанно, є тема гравців у автомати на гроші. Тут також потрібно знати
середовище і конкретику, але кому хочеться “тусити” серед цих людей? Таким був
Олесь Ульяненко, таким є Павло Вольвач (“Кляса”) і поза філологічними
ескападами ? надвідвертий Олег Соловей. Назвати можна ще кілька імен
сучасників, які ловлять множинність життя і не бридяться його крайніми формами.
Принаймні не “понтують” знаннями про різні види релаксації, як це зустрічається
у Сашка Ушкалова, Любка Дереша чи Софії Андрухович. Колись Ульяненко про таких
говорив приблизно так: “Пишуть про наркоту, а самі сильніше за валер’янку
нічого не пробували”. В Ульяненка тема наркотиків ? це не вписування в гру, не
заради забави, а заради спроби представити органічний світ безвиході,
онтологічні кайдани людини.

м. Львів

Закінчення в наступному числі