Невичерпний талант великого поета

265

У Коломиї й Уторопах на Прикарпатті громада широко
відзначила 75-річчя Шевченківського лауреата, поета-політв’язня Тараса
Мельничука. До цієї дати приурочив книгу перекладів «Свеча солнца» поет із Москви
Володимир Артюх. До речі, це перші переклади Тарасових віршів російською мовою.

Якби до справи взялися бібліографи, то вони констатували би
відрадну статистику. Тільки після поетової смерті 29 березня 1995 року світ
побачило чимало книг, газетних і журнальних публікацій як його нев’янучих
поезій, так і студій, нарисів, есеїв, спогадів про нього. Феномен цей не так
просто пояснити. Досі ніхто й не задумується, як би то мало виглядати повне
зібрання його творів і спогадів. Завдяки зусиллям відомого видавця, лауреата
Національної премії України імені Тараса Шевченка Михайла Андрусяка, який
ініціював й останню прижиттєву збірку Мельничука «Чага», до 70-річчя побачило
світ найповніше видання Тарасових творів у трьох томах і чотирьох книгах. Воно,
звичайно ж, стало бібліографічною рідкістю. Після нього виходили в Косові
«Зимозелень» (упорядковував Василь Шкурган), доповнене видання «Князь
роси»  Івана Малковича (серія «Українська
поетична антологія») та чимало інших. Але, відверто, чомусь до перекладацтва на
російську досі ні в кого руки не доходили. Можливо, над багатьма спеціалістами
досі тяжіло тоталітарне ярмо «засудженого та ще й двічі літератора» і ніхто на
жодному з рівнів не спробував це заперечити. Хоча присудження у 1992 році
найвищої нагороди в незалежній державі Т. Мельничуку багатьох начебто осінило.

Відзначення ювілею почали коломияни, де названо одну з
вулиць іменем Тараса, а на міській бібліотеці для юнацтва ще раніше встановлено
меморіальну дошку і її названо іменем Мельничука. Отож коломийська делегація,
як і косівська, івано-франківська, чернівецька, прибула на гору Мальцево в селі
Уторопи, де спочиває біля недобудованої вітцівської хати Тарас під непоказним
хрестом. Місцевий священик відправив панахиду, промовив добре слово і сільський
голова, озвалися друзі і побратими. Та всі інші події відбувалися вже в центрі
Тарасового села біля пам’ятника й музею поблизу Уторопівської середньої школи,
яку закінчував Мельничук і де свого часу навчалася й учителювала відома
українська дитяча поетеса і педагог Марійка Підгірянка. До речі, саме у
виконанні вихованців цього навчального закладу і прозвучало чимало пристрасних
і ліричних строф видатного земляка.

На перший погляд, звучали надривні поезії. Та за кожною
вчувався аритмічний крик поета:

 

Я пишу тобі, брате

з Росії –

Рідна хата була –

чужина…

Василю, Василю, Василю,

Буде щось –

моя смерть…

Чи війна!..

Я не боюся ні того,

ні того,

В очі зирить знову

тюрма!…

Помолися за мене

Богу,

Що я був –

і мене нема.

Лиш зима…

Чотирнадцяте січня…

 

Так само, за кожним словом виступаючих літераторів і
науковців біля Тарасового пам’ятника чувся щем і трем за недомовленим і
недоробленим поетові при житті, яке проминало у Кучинському концтаборі й
вінницькій буцегарні чи на тимчасових заробітках у багатьох містах України та
поза її межами, чи в часи незалежності, коли Тарас так і не дочекався
сподіваної волі:

 

Мамо,

підіть, будь, ласка у поле,

зловіть за крильця

чи за ніжку

волю

і пришліть мені її у конверті.

Я покладу її біля себе:

Нехай стрекоче.

 

А не захоче –

то хай тікає у небо:

небові теж

волі треба.

 

…Зболене слово звучало з уст багатьох літераторів: Євгена
Барана і Степана Процюка з Івано-Франківська, з Косівщини Василя Шкургана,
Аделі Григорук і Миколи Близнюка, Манолія Попадюка з Вижниці, з Коломийщини –
Василя Рябого й Івана Войтенка та багатьох інших. Кожен із них якщо не
приятелював з ювіляром, то добре обізнаний із його творчістю.

Книга «Свеча солнца» (Москва, видавництво «Пабліс», 2013)
надійшла вчасно – якраз у переддень ювілею. На жаль, не зміг побувати в
Карпатах сам перекладач Володимир Артюх, та в нього буде така можливість
побувати в Чернівцях на Всеукраїнському фестивалі поезії «Від Гуцулії – до
кряжів донецьких» пам’яті Тараса Мельничука, що відбудеться 29 березня
наступного року. Перекладені ним вірші звучали 
і в коломийській бібліотеці, і біля пам’ятника. Громада схвально
віднеслася до них. Було чимало бажаючих мати унікальну книгу. Дісталася вона в
першу чергу бібліотеці, музеєві Т. Мельничука в Уторопах, найближчим друзям.

Перекладав її Володимир Артюх з уже згаданої збірки «Князь
роси». Перекладач зумів знайти в Тарасовій поезії нервову аритмію, що постійно
виділяла його серед шістдесятників і літераторів кінця минулого тисячоліття.

 

Косил. Вот так вот! От плеча.

А левая вперёд всё шла…

А травы гибнут – но молчат.

И лижет мёд с косы пчела.

 

 А в стеблях столько к
жизни рвенья –

Они хотят вновь прорасти.

А вот коренья…

На кореньях

Давно уж мёртвый сок застыл.

 

 И умирают молча
травы.

И их никто не воскресит…

 

 И лишь пчела ползёт
чернява —

И лижет, лижет мёд с косы.

 

Вибирав перекладач, вочевидь, те, що вважав найкращим у
збірці. Тому до книги увійшли добре відомі твори Мельничука. Як ось ці шедеври:

 

я князь росы

я знаю

 

травы прочно

прикованы ногами

к галере степи

 

 море – босое

 

 пёстрая земля

расколота кровью

а над камнями

 

душа мороза

плачет цветами

 

***

 

учусь  в лагере

играть на бандуре

а про себя думаю

пока я в лагере

то пусть хотя бы научусь

играть на бандуре

 

 и учусь учусь

а у меня так

ничего и не получается:

 

 струны из-под пальцев

убегают на Украину

 

Володимир Артюх, добре обізнаний з українською поезією,
відчув глибинність метафори Тараса Мельничука, вловив її тонкість і гнучкість
та водночас приховану вибуховість. Поет відмовлявся від будь-якої зайвини, бо
навіщо вона, якщо тебе так щільно оточує колючий дріт з вівчарками й вертухаями
і загратовані вікна. Від марення волею волі більше не стане! Куди важливіше
відтворити його у слові, щоби читач повірив і відчув те, що відчував поет-політв’язень.
Він вловлює ціну підневільного  світу, де
кожній живій істоті хочеться дихати волею на повні груди. Тому із розпачем
промовляє до світу:

 

пусть слышится лошадиный хрип в поле

пусть будет лошадиная любовь на воле

ведь когда конюшина в конюшне –

душно

и когда от конюшины некуда деться

у лошади разрывается сердце

 

разрывается сердце

гнутся подковы

выгоните выгоните лошадей

 

 – никогда!

 

Велика заслуга перекладача не тільки в тому, що він зумів
передати форму і зміст оригіналу, але що він збагнув майже незбагненне – душу
мистця, який, попри недоступність поетично-словесну, вибудовує себе так, ніби
посередник не потрібен. Зваблений перекладами з української російський читач
обов’язково запримітить тягу В. Артюха до українізмів. Окремі з них, як,
скажімо, «суніта» замість земляніка чи деякі інші звучать зі справді
українським акцентом, який засвідчує походження оригіналу. Зрештою, їх чимало і
в справді російських поетів, як Сергій Єсенін, бо й у цьому прийомові відчутна
пристрасть до мови, яка тобі не байдужа, бо народився і виростав В.Артюх у
Києві. До того ж поезія надто загерметизована штука, щоби з неї можна було щось
викидати. Тому й читаємо з захопленням і вірою:

 

сидит дождик

в роще роще

и росу творит

кап-кап

кап-кап

роса какое тебе дать сердце

чтоб не разорвалось

а дай мне сердце

зелёное словно у калины

а дай мне сердце

сладкое как Украина.

 

м.Чернівці

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!