У вересні 2021 року в м. Тирасполі (Молдова, Придністров’я), з нагоди 160-річчя від дня смерті Т.Г.Шевченка, зусиллями Українського центру «Співробітництво» побачило світ факсимільне видання книги Миколи Полевого «Исторія князя Італійського, графа Суворова Рымникскаго, генералиссимуса россійских войскъ», СПб, 1843р., ілюстрованої Р.Жуковським, О.Коцебу і Т.Шевченком.
Зі 110 ілюстрацій, заставок і кінцівок «Історії Суворова» Шевченкові належать 33 переважно жанрової спрямованості.
Під час підготовки презентації стало очевидним, що текст Полевого містить унікальні факти, зібрані не тільки з письмових джерел, а й шляхом спілкування зі свідками подій і родичами Суворова. Він дає вірний напрямок наполегливому мандрівнику в історії, але водночас потребує прискіпливого вивчення під особливим кутом зору. Його глибину не можливо осягнути, мимохідь перегортаючи сторінки.
Саме неупередженість викладання Полевой вважав найбільшою перевагою своєї книги і зауважував, що наводив лише факти, підтверджені авторитетними джерелами. При цьому він не вважав себе останньою інстанцією і припускав, що згодом можуть відкритись й інші відомості, здатні змінити парадигму оцінок постаті Суворова.
Так народилась ідея створення окремого видання, з іншими трактовками і на оновленому фактологічному підґрунті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зрозуміло, що за майже два роки роботи деякі результати дослідження виносились на обговорення в різних колах, насамперед у середовищі української громади Придністров’я, а у кожній отарі, як відомо, є паршива вівця. Тож передовий загін країни-агресора досить швидко усвідомив, що архетипу Суворова, на котрому побудована сучасна російська армія і тримаються підвалини Русского мира, наближається гаплик.
Про публікацію на території Придністров’я не могло бути й мови. Але не суть. Знайшлась моторна гадюка. Швиденько прорахувала кон’юнктуру і мерщій шугнула на болота:
– Там про Суворова пишуть. Погано….
– Так це ж Русский мир!
– А я про що? Треба втручатись!
– Авжеж. А може, як раніше?
– Що, набрати в рота лайна і плюнути?
– Давай. Тільки ж набери побільше!
– Зробимо! Там вже й вуха розвішані…
Розпласталася жаба до хрусту у хребцях, вивернулась хутром всередину і дісталась таки Святих Київських гір. Просочилась гадюкою між гранітних плям багатостраждальної бруківки і вірнопідданічно засичала:
– Там про Суворова пишуть… Чуєш, як тхне?
– Так це ж Русский мир!
– А я про що? Так смердять їхні гроші! А ще є методичка і рекомендовані джерела…
– Ганьбааааа!!!!
І не те дивує, що у панотіїв вуха велетенські. Вони їм слугують замість одягу. А те засмучує, що цензу не мають. Хапають, мов окуні, різну гидоту, та ще й іншим пропонують, а від того, нормальна ніби людина, раптово перетворюється на блеммія – руки, ноги є, а голови бракує.
Оце проблема!
Незважаючи на досить великий змагальний досвід, що почав накопичуватись ще з публікацій негідника Лупашки, ніщо людське нас не обходить і першою реакцією було пришвидшити роботу, надрукувати книжку на крейдованому папері, щоб стала якомога важче і трахнути інтригана проміж рогів. Але навряд чи це призвело б до відновлення в ньому дії неписаного Закону Божого, даного людині від народження, під назвою Совість. Та й роботи ще сила-силенна. Тож вирішив труїти гниду гомеопатично. Хіба що вошей знудить, але то таке…
Друкую уривок.
Володимир Фоменко
ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ПРОМОВИ
15 (26) вересня 1799 року, поки Суворов продирався через Росток, «улюблене дитя перемог», як називали Андре Массену, раптово обрушився на 50-тисячне угруповання союзників під Цюріхом. Цьому сприяла їх безвідповідальність. Протягом місяця вони не робили передислокацій і їх позиції були вирахувані і прив’язані до місцевих орієнтирів. Сульт напав на Хотце, а Массена – на Корсакова. Під натиском шквального артилерійського вогню росіяни не витримали. Не більше 12 з 30 тисяч осіб встигли хаотично відступити до Еклізау. Массена зайняв Швіц. Гармати, обози, сім прапорів, три російські генерали і безліч офіцерів були захоплені французами. Австрійцям було ще гірше. Сульт на голову розбив корпус Хотце. Сам Хотце загинув, а залишки його війська на чолі з генералом Петрашем віддалилися до Ліхтенштейну.
Перемога французів зламала хід війни. Про наступальні дії не варто було й згадувати.
Суворов був приголомшений. В його розпорядженні було менше 20 тисяч осіб, з урахуванням загону Ауфенберга. Не було артилерії, особовий склад був виснажений і роздягнутий. Массена оточив його у Мутенській долині і притиснув до гір. Французи мали трикратну перевагу у живій силі. Залишалось відступати через гори, прикриваючись значною частинною своїх сил.
Вдруге після Ізмаїлу він зібрав Військову Раду, щоб зняти з себе відповідальність за відступ. Члени Ради остовпіли, коли побачили Суворова. У польових умовах, серед знесилених, обідраних, голодних людей він з’явився у парадному фельдмаршальському мундирі у блиску усіх орденів. Скориставшись ефектом, став на коліна і зі сльозами здійснив свою знамениту промову, суть якої звелася до того, що в разі потрапляння Великого князя Костянтина у полон, буде так, як колись у справі при Пруті.
Прутська кампанія Петра І практично не висвітлена у працях істориків.
У 1709 році, після перемоги у Полтавській битві над одним з найяскравіших європейських полководців, Петро І увірував у власний військовий геній і став зухвало наполягати на депортації Карла XII з османських меж, чим спричинив війну з Туреччиною.
9 (20) листопада 1710 року султан Ахмед III оголосив Росії війну. Її посол Толстой був посаджений у Семибаштовий замок.
Безумовно, якби Петро після Полтави розгорнув наступ у Фінляндії, то шведський Ландтаг, за відсутністю короля, уклав би мир на умовах Росії, визнавши за нею усі завоювання на Балтиці, але цар чомусь вирішив інакше.
Був розроблений план вирішення «південного питання», що спирався на підтримку господарів Молдавії (Дмитра Кантеміра) і Валахії (Костянтина Бринковяну), а також балканських народів. Кантемір і Бринковяну обіцяли виставити 30-тисячну армію і забезпечити російське військо провіантом, а балканські народи – повстати проти османського гніту. Проте він відрізнявся легковажністю і був реалізований за відсутності даних розвідки, наосліп. Фактично, Петро повторив усі помилки Карла ХІІ, котрих той припустився перед Полтавською битвою.
Коли почалася війна, Бринковяну зробив вигляд, що це його не обходить, а Кантемір надав лише 5 тисяч іррегулярної кінноти, озброєної луками й піками. Балканські ж народи так і не встигли повстати. В результаті Росія втратила у Причорномор’ї усі надбання попередників Петра і досягнення двох його Азовських походів, а війна зі Швецією затягнулася ще на десять років.
Росіяни планували вийти до Дунаю у Валахії, не дати турецькій армії здійснити переправу і, піднімаючи народні повстання, ствердитися на Балканах. Їх угруповання складалось з близько 80 тисяч регулярних військ, 10 тисяч козаків і 160 гармат.
В реальності ж, 18 (29) червня османська армія Великого візира Балтаджі Мехмед-паші випередила передовий загін Шереметєва, встигла форсувати Дунай в районі Ісакчі і з’єдналася на правому березі Прута з кіннотою кримського хана Девлета ІІ Гірея. Загалом турецько-татарські війська налічували 190 тисяч осіб і 440 гармат. Генерал-фельдмаршал Шереметєв, перейшовши Дністер біля Рашкова на чолі передового 15-тисячного загону, попрямував до Дунаю по виснаженому, безводному степу і, втративши близько третини особового складу в наслідок несприятливих кліматичних умов і масового дезертирства, вимушено повернув у бік Ясс, де 25 червня (7 липня) з’єднався з основними російськими силами на чолі з Петром І, що форсували Дністер поблизу Сорок.
Петро, розраховуючи на легку перемогу, вирішив дати туркам публічної прочуханки. У поході його супроводжувала коханка (майбутня імператриця Катерина І) Марта Скавронська, яку він велів усьому Дворові вважати своєю дружиною, а в обозі нараховувалось до трьох сотень кібіток з дружинами і членами офіцерських сімей, що бажали розваг і вражень.
І на початку подорожі, навесні 1711 року, розваг дійсно вистачало. Проходячи землями Західної України, Петро І карав і катував населення за підтримку спроби Пилипа Орлика відновити гетьманську владу, вщент знищував і піддавав вогню міста і села та наказав примусово виселити десятки тисяч західнян на землі Лівобережної України.
Османи переправилися через Прут у Фальчі (Фелчіу) і 8 (19) липня вдарили по російському авангарду південніше Станілешт. 9 (20) липня Ставка Петра з основними силами почала нічний відхід до укріпленого табору у Нових Станілештах, але була атакована, відрізана від обозів, втративши боєзапас, продукти харчування і запаси води і притиснута до Прута, а на тому боці з «дружніми обіймами» колишніх полтавських переможців чекали запорожці Пилипа Орлика і шведи Карла ХІІ, підкріплені поляками і буджакськими татарами.
Обозна обслуга була вмить перебита. Сотні кібіток з екскурсантками, що спокусилися видовищем побиття невірних, порснули навкруги немов миші. У степу їх наздоганяли вершники і користувались правом переможця. Темряву розривали крики і стогни. Лише деякі дожили до ранку. Від несподіванки Петро виказав ознаки божевілля. Бігав по табору, бив себе в груди кулаками під завивання фрейлін, статс-дам і генеральських дружин, котрі усвідомлювали, що їх чекає доля обозу і не міг вимовити ані слова. Нарешті з ним стався напад епілепсії і його віднесли до намету. Табір почали обстрілювати водночас до 160 турецьких гармат.
Ці події описані у записках датського посланника при Петрі І 1709 – 1711 років Юста Юля.
На ранковій нараді Петро запропонував капітулювати. До Великого візиря послали сурмача з пропозицією про мир, але турки продовжили обстріл і атаки табору. Потім було послано віце-канцлера Шафірова з повноваженнями зголошуватись на все, окрім рабства, проте Мехмед-паша не став з ним розмовляти.
Подальші події збереглися у вигляді легенд.
За однією, Марта Скавронська зняла з себе коштовності, на той час найдорожчі у світі, примусила зробити те саме усіх дам, що перебували у таборі і віддала їх Петру Шафірову на підкуп Великого візира. Той спокусився, оголосив перемир’я на 48 годин і розпочав переговори.
За іншою, Мехмед-паша змусив прислати йому для переговорів дружину царя і вона, незважаючи на те, що була на сьомому місяці вагітності, увійшла до його шатра. Турки наполягають саме на цій версії. Їй присвячено чимало книжок, де наводяться інтимні подробиці переговорів майбутньої імператриці з Великим візиром.
Російські дослідники теж відкидають легенду про коштовності і стверджують, що Шафіров дав візиру і його оточенню хабар у загальній сумі від 150 до 250 тисяч рублів, вилучених з військової каси, але вимушено зазначають, що при Петрі Першому ставити під сумнів версію з коштовностями було не рекомендовано.
По закінченню Прутської справи, Петро І одружився на Марті Скавронській, яку похрестили у православ’я з ім’ям Катерини Олексіївни. У 1713 році він заснував орден Визволення, а у 1714 році перейменував його на орден Св. Катерини, що за гідністю був другим після ордену Св. Андрія Первозваного. На аверсі орденського знаку було нанесено девіз «За любов і Вітчизну». Ним до 1917 року нагороджували переважно великих княжен і княгинь, котрих називали «кавалерственими дамами».
Таким чином, Прутський похід призвів до приголомшливої поразки російської зброї і ганьби національного масштабу. Російське військо втратило майже половину особового складу – до 37 тисяч осіб, котрі загинули, потрапили у полон або дезертирували. В результаті мирного договору Росія передала Туреччині весь Азовський флот у кількості понад 500 суден різної тоннажності, побудований у свій час на притоках Дону за пропозицією і під наглядом гетьмана Мазепи. Крім того, туркам віддали Азов і усі раніше завойовані на їх землях міста; зруйнували Таганрог, Кам’яний Затон й інші знов побудовані міста-фортеці навколо Азовського моря; відмовились від втручання у польські і козацькі (запорізькі) справи, при цьому цар повинен був негайно вивести війська з території Речі Посполитої і зобов’язався не з’являтись там навіть без війська; віддали шведам Ліфляндію та інші землі, окрім Інграму (де будувався Петербург), замість котрого запропонували Псков; гарантували вільний прохід шведського короля через територію Росії до Швеції і ще низку несуттєвих питань щодо обміну полоненими і торгівлі. Також Росія втратила можливість мати у Стамбулі постійне дипломатичне представництво, що у ті часи вважалося великим приниженням.
Кримські татари наполягали на тому, щоб Московія відновила виплату щорічної данини, але Мехмед-паша, отримавши хабара, не врахував їх думку. Пізніше вони поскаржились султану на продажність Великого візира. Того схопили і відправили на острів Родос, де після допиту задушили у тюремному казематі.
12 (23) липня Прутський мирний договір було скріплено печатками і о 6 годині вечора російська армія у бойовому порядку зі спущеними прапорами виступила до Ясс. Турки були змушені надати свою кавалерію для захисту росіян, бо ті боялися кримчаків і ногайців.
До остаточного виконання умов договору, віце-канцлер Шафіров і син фельдмаршала Шереметєва повинні були залишатися у Туреччині, як заручники. Відоме також припущення Юста Юля, що заручницею в гаремі султана перебувала і Марта Скавронська.
Зовсім інакше описує подробиці Прутського походу придністровський історик Микола Бабілунга у науково-популярному виданні «Придністров’я: кроки історії»: «Молдовани зустрічали росіян з лікуванням і радістю; армія Петра поповнювалась і зростала за рахунок добровольців не по днях, а по годинах. Але військова удача на цей раз була не на боці Росії. В генеральній битві на березі Прута у с.Станілешти проти 40-тисячного російсько-молдавського війська вийшли 200-тисячні полчища яничарів і кримчаків. Кривава битва не принесла перемоги ні османам, ні росіянам. За підписаним миром Росія віддавала туркам Азовську фортецю, а російська армія залишала Молдавію у повному озброєнні і з розгорнутими прапорами. Разом з нею вимушений був залишити батьківщину Дмитро Кантемір і тисячі його однодумців, котрі знайшли в Росії нову Вітчизну».
Згадка про національне приниження на Пруті допомогла Суворову досягти мети розіграного дійства – підлеглі готові були вмирати, аби тільки забезпечити порятунок Великому князю, Суворову і його сину.
Але тут виникає закономірне запитання: «Це ж як треба було ставитися до своїх підлеглих, щоб змушувати їх тягнути через Альпи свій парадний гардероб?!». При тому, що усі обози, більшу частину козаків і польову артилерію він відправив кружним шляхом через Австрію. Тим шляхом можна було відправити і весь свій корпус, а самому на максимально можливій швидкості рухатися попереду і взяти під командування 50-тисячне угруповання Корсакова-Хотце. Тоді б не було жахливого розгрому під Цюріхом і колосальних небойових втрат під час переходу Альпами. Гординя не дозволила. Суворов скрізь проходить!
Він дуже боявся, що його подвиги у Швейцарії не будуть оцінені на Батьківщині. Мети походу досягнуто не було і союзники вимушено залишили Швейцарію. Французи справедливо розцінили це, як свідчення своєї перемоги. У Відні дії Суворова назвали «красивий відхід». Попри це він відмовлявся визнати, що відступив, називаючи свій маневр походом на зимові квартири для переформування і у розмовах з іноземцями зазначав, що його перехід через Альпи якщо і не перевершив перехід Ганнібала, то принаймні дорівнює йому… Але марно. Поразка Суворова, була водночас і поразкою імператора Павла. Тому, якщо перемоги і не було, то її треба було вигадати.
28 жовтня (7 листопада) 1799 року Павло І звів Суворова до рангу генералісимуса усіх російських військ.
У 1801 році його дружина Варвара, з якою внаслідок численних зрад і зараження «поганою хворобою» він не жив понад двадцять років, була нагороджена орденом Св. Катерини.
На реверсі красувався надпис: «Трудами дорівнює чоловікові».
Володимир ФОМЕНКО
Український центр «Співробітництво»