Невідомий Малишко. Перше кохання. Апокрифи

До 100-річчя з дня народження Андрія Малишка

Закінчення. Початок в ч. 24

Якби хтось по-справжньому узявся б досліджувати спадщину
поета, якби підняв його рукописи, зіставив би роки написання віршів з життєвими
колізіями, скільки цікавого ми б дізналися і про його коханих, і про його
коханих дружин, і про друзів, і про недругів, дізналися б, кому присвячувався
той чи інший вірш, коли і за яких обставин був написаний. Хоча б оцей:

  Цвітуть осінні тихі
небеса,

  Де ти стоїш
блакитна, як роса.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

  В очах засмуток
темний, мов ожина.

  Моя кохана, мріялось
– дружина.

Що дало поштовх поетові написати ці знамениті рядки? Кажуть,
що вірш присвячений зовсім іншій жінці, а не Катрусі Пелих. Може бути, адже
поет далі говорить з нею, як із живою. Але здається мені, що наведена вище
перша строфа була навіяна все ж таки згадкою про Катрусю, якої вже немає на
землі, і яка видиться поетові в небі блакитною, як роса. Можливо, Малишко
написав це давніше, а потім уже доточив закінчення. Хтозна… Так нерідко роблять
поети при написанні віршів.

 Або ж, чи може
сьогодні хоч якийсь знавець української літератури сказати, до кого звертався
поет: «Полюбила мене, не питала», чи «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу»?

 Або ж кому
присвячений вірш «Ти моя порада і відрада» – першій дружині Дарині Лівшиць? Чи
другій Майї Федоровій? Чи третій Любові Забашті? Чи комусь іншому, досі не
відомому нам?

 Чи багато хто з
учителів літератури знає, що друга дружина Малишка Майя стрілялася з поетового
пістолета, коли він її покинув? Просто куля не влучила в серце і вона
залишилася живою. І до кінця свого життя любила Малишка, хоч і вийшла потім
заміж за іншого.      

 Ось бачите, скільки
запитань?

Незважаючи на те, що Андрій Малишко нібито уже
вивчений-пере¬вивчений, ми дуже мало знаємо про нього справжнього. Не
дослідили, не відкрили, не оприлюднили ще всієї спадщини великого українського
поета.

З одного боку це, звичайно ж, погано. А з іншого… в цій
таїні і в цій непізнаності, недоговореності є щось магічне, загадкове. З кожним
знайденим невідомим твором чи розповіддю про життя  поета ти розумієш – Малишко неосяжний! Він
прожив бурхливе, насичене буремними подіями життя, як особисте так і творче, а
тому ще довго будемо дивуватися новими й новими відкриттями та знахідками.

 

А про Андрія Малишка, як і про інших відомих, уславлених
митців, існує безліч згадок, переказів, оповідок, вигадок, легенд і навіть
анекдотів. Думаю, що якби усе те зібрати докупи, то вийшла б дуже цікава й
корисна книжка. Мається на увазі не ті традиційно-класичні, відредаговані КДБ і
видані ще за часів соціалізму спогади друзів-письменників, в яких поет постає
геть  безгрішним, а оті живі, нехай
навіть не завжди достовірні, смішні, трохи анекдотичні згадки про Малишка, які
передаються з вуст в уста, які розповідаються в колах друзів, на кухнях, за
чаркою доброї горілки. У них справжній Малишко: живий, об’ємний, багатогранний,
жартівливий, рвучкий, загонистий, смішний, гарячий, гнівний, іноді гоноровий,
іноді ніжний, розчулений до сліз… 

Тож хочеться доповнити мій виступ деякими з тих апокрифів.

 Ось що згадував про
Малишка письменник, критик, літературознавець Володимир П’янов:

 «Якось до Малишка на
дачу в Кончу-Озерну приїхав художник Арутюнянц малювати портрет поета. Малишко
сидів у кріслі – позував. Під час невимушеної розмови у Андрія Самійловича
виникло запитання: якої національності Арутюнянц?

 – Росіянин, –
відповів художник.

 – А батько ваш? –
поцікавився здивований Малишко.

 – Вірменин.

 Малишко задумався.

 – А мати? –  запитав після хвилини мовчання.

 – Українка, – не без
гордості відповів Арутюнянц.

 Тоді Андрій
Самійлович схопився з крісла, дістав з полиці пляшку коньяку, налив чарочку
художникові, потім собі і, поцокавшись, проголосив тост.

– Дорогий Арутюнянце, хочу випити за тебе, за те, що ти
врешті розрішив велику загадку, яка весь час не давала мені спокою – звідки
взялася російська нація!»

А це розповідає поет Петро Засенко. Як яскраво ця історія
підтверджує самоповагу, гідність, негнучкість Андрія Самійловича перед
авторитетами:

 «На якісь свята до
нас в Україну мала прибути велика, поважна письменницька делегація з Москви на
чолі із самим Твардовським. Прилітали вони літаком до аеропорту Жуляни.
Зустріти їх виїхала не менш поважна делегація українських письменників на чолі
із Андрієм Малишком.

 Після спекотного дня
збиралося на грозу. Наші письменники стояли під накриттям біля виходу на злітні
смуги і очікували посадки літака. Коли той приземлився і заглушив мотори – з
неба, як із відра, вперіщила злива. Московська делегація, прикрившись
парасольками, які вітер мало не виривав із рук, зійшла з трапу. В цей час один
із наших письменників, на якого авторитет московських гостей на чолі з самим
Твардовським тиснув так, що він від хвилювання аж тупотів на місці, не втерпів
і торкнув Малишка за плече.

 – Чого ж ми стоїмо,
Андрію Самійловичу? Треба ж іти до них, зустрічати!

 Андрій Самійлович
подивився своїми розкосими очима на товариша і усміхнувся.

 – Та чорт із ними…
Хай самі до нас ідуть».

 

 А ось які дотепні
історії про поета записав письменник Богдан Жолдак, син Олеся Жолдака, одного з
найщиріших друзів Андрія Самійловича, єдиного редактора, якому Малишко беззастережно
довіряв правити свої вірші. Записав, як стверджує  Богдан, – із народних вуст.

 

 *  *  *

Незважаючи на те, що першою дружиною Андрія Малишка була
єврейка за національністю Дарина Лівшиць, в літературному середовищі ходили
чутки, що він не дуже шанує євреїв.

 І от одного разу в
палкій суперечці один поет закинув Малишкові:

 – Ти антисеміт!

 – Ну що ти? –
усміхнувся на те Малишко. – У мене навіть дружина єврейка.

 Якусь мить
звинувачував стояв розгублений. Потім опанував себе:

 – От ти й одружився з
нею, щоб мучити. Антисеміт!

 

 *  *  *

 У Спілці письменників
був вечір поезії початкуючої Любові Забашти, на якому головував Андрій Малишко.
Він був вражений вродою молодої поетеси і дуже хвалив її вірші. А потім,
вийшовши в коридор покурити, бовкнув колегам:

 – Господи, якби ж її
вірші були такі гарні, як вона сама!

 А Забашта випадково
почула крізь двері ці слова, та в сльози.

 Довелося Малишкові
довго заспокоювати її. Аж поки не женився.

 

 *  *  *

 Андрій Малишко
написав поему «Полководці» і, звісна річ, очікував на третю Сталінську премію.
А вона чомусь не поспішала. І треба ж так статися, що він у цей час посварився
зі своїми друзями Платоном Майбородою та Олесем Жолдаком. Невідомо вже, що
послужило причиною їхньої сварки, але у стосунках із гарячим і непередбачуваним
Малишком таке траплялося нерідко.

 От вийшли з квартири
поета ображені Майборода з Жолдаком – що робити?  Треба якось миритися.  Пішли в магазин купити пляшку та якоїсь
закуски, а там, звісно, на харчі чи горілку – порожнісінько. В продуктовій
крамниці продавалася лише «Автобиография И.Сталина» в шкіряній із золотом
палітурці, а ціна – сміховинно мізерна.

 Взяли вони тих книжок
і вирішили розіграти Малишка. А Олесь Жолдак крім того, що був пародистом, ще
й  умів добре підроблювати різні почерки.

 То він на тій
«Автобиографии» почерком Сталіна й назнаменував:

 «Талантливому украинскому
поету А.Малышко, автору поемы «Полководцы». С комприветом – И.Сталин, Москва,
Кремль».

 І підпис Сталіна
поставив.

 Зайшли на пошту,
попросили загорнути книгу й заліпити її сургучевою печаткою. Написали зверху
адресу Малишка й сунули до поштової скриньки поета.

 Наступного дня купили
таки пляшчину і заходять до нього миритися, а він стоїть в урочистому костюмі
біля телефону й очікує дзвінка.

 – Прийшли миритися, –
каже Майборода і дістає пляшку.

 –  Ні, хлопці, ані краплі. Не можу, –
категорично відповів Малишко.

 – А що сталося? –
питають друзі.

 –  Чекаю на дзвінок. Мають викликати, повідомити
про присудження третьої Сталінської премії.

 – А звідки ти знаєш?
– «дивуються» ті.

  – А он, подивіться,
– киває Малишко на стіл, де лежить «Автобиография И. Сталина» , розкрита на
першій сторінці з автографом вождя. 

 Друзі підійшли до
столу, прочитали, але не пройнялися ніяк.

 – Ну й що тут такого?
– каже Платон Майборода. – У мене теж така є! – і  дістає таку ж книгу, дає Малишкові. Той
читає:

 «Платону Майбороде,
другу таланливого украинского поета А. Малышко, автора поемы «Полководцы». С
комприветом – И.Сталин, Москва, Кремль».

 Прочитавши, Малишко
затамував подих. Однак ще не збагнув правди.

 Тоді Олесь Жолдак
виймає ще одну таку ж само книжку і показує в ній автограф:

 «Олесю Жолдаку, другу
композитора П. Майбороды, который дружит с А.Малышко, талантливым украинским
поетом, автором поемы «Полководцы». С комприветом – И.Сталин, Москва, Кремль».

 Пауза була знаменита.
Місяців зо три друзі не могли поткнутися до Малишка на поріг… 

 Але дружба між цими
людьми була значно сильнішою за будь-які сварки, адже рідко хто в ті страшні
сталінські часи міг так безбоязко жартувати між собою іменем великого тирана.
По тому Сталін хутко помер, і Малишко третьої премії так і не отримав.

 

 *  *  *

Малишко написав вірша «Як на дальнім небосхилі» і тут же
його привітали з ювілеєм, надрукувавши поезію в газеті, але при цьому змінивши
«їдуть хлопці-українці», як було в нього, на «їдуть хлопці-комсомольці».

Це не означало, що спрацювала цензура, ні, часто
редакторська братія діяла так, щоби убезпечити поета, аби йому якийсь спритний
критик за таке словосполучення не пришив націоналізм. Бо ж вірш весь хороший,
то одне виправлення  його не убавить.

Ювілейне застілля уже було в розпалі й Малишко вирішив
промовити саме про те, як поетичне слово, навіть спотворене, а все ж робить
свою справу. До того ж разом із віршем постала у його душі чудова мелодія, яку
він уже кілька разів встиг проспівати у тісному колі перед застіллям,
переконавшись, що не помилився з музикою.

Малишко звівся, підняв чергову чарку, відкашлявся, набрав у
легені повітря, і зала завмерла, очікуючи на слово.

 – Я хочу сказати, –
несподівано почув він і здивувався, що слова йшли не з власних вуст. Бо це
навпроти піднявся з чаркою Платон Майборода. – В такий день хочеться підняти
келиха, – продовжив композитор, обвів поглядом залу і зупинив очі на ювілярові.
– Ні, не про ювіляра. Ні! Бо хочеться уже сказати за сільських вчителів. А
також за тих, хто там лікує простих людей – за сільських лікарів. Ще за
сільських бібліотекарів я піднімаю цю урочисту чарку. А також я б випив охоче
за сільських агрономів. Я…

 Малишко рвучко
увірвав тоста:

– Агрономів у задницю!

Запанувала мовчанка.

Скориставшись з неї, композитор продовжив:

– Так отож, я хочу піднести цього урочистого келиха за тих,
хто несе на село високу культуру. А саме за простого сільського вчителя. А
також за того, хто часом і в біду, і в негоду, але дбає таки про здоров’я селян
– за простого сільського лікаря. А також за того, хто несе вогник просвіти у
найвіддаленіші куточки нашої країни – за сільського бібліотекаря я хочу. Не
можу не назвати й того, хто плекає цю рідну землю – за сільського агронома ця
чарка. Бо…

     – Агронома, я
сказав: у задницю! – підскочив ювілянт.

     Тут уже не було
паузи – Малишко потягнувся до промовця через стіл, перекидаючи наїдки. Дехто
кинувся притримувати поета, але він таки устиг кілька разів зачепити
самозванця-промовця.

     Присутні були
подивовані тим, що Малишко так негативно зреагував на агронома, але не
Майборода. Той добре знав, що дівчина, перше кохання Малишка, вийшла заміж за
агронома, і з тих пір у поета була алергія на людей цієї професії. Тож після
якоїсь там чарки Майборода вирішив підколоти друга.

 Дехто із гостей,
подалі від гріха, посунув було тихцем одягатися, але стола швидко відновили,
заставивши прогалини тацями із фруктами.

 – На десерт, на
десерт, любі гості! – стала закликати господиня.

 Чекали слова від
ювіляра.

– Я хотів би піднести цей тост, – просунув з коридору в
двері чарку Майборода, хоча його з іншого кінця вже одягали, – за цей чудовий
стіл! Ви погляньте, як щедро його накрили, і все, що на нім є – вирощено на
ланах нашої  держави. Отож за сільських
агрономів, без яких би…

 – Агрономів, я
сказав!.. – вигукнув Малишко і тут його вже не зупинили – він випорснув із
піджака, за який намагалися втримати, й кинувся у передпокій, де гість,
заплутавшись одною рукою в пальті, не зміг одразу відбитись. Пальто,
клубочачись між перебійниками, пом’якшувало удари з обох боків.

 Молодші поети, які
кинулися їх рознімати, самі потрапляли між удари, дехто й стусанів зазнав, не
без гордості згадуючи їх потім у своїх мемуарах.

 Тим часом застілля не
стало чекати. Почаркувавшись без передмов, заходилися закушувати.

 А за дверима то
влягалася колотнеча, то знову спалахувала.

 – За лікарів! За
агрономів!..

 – … у задницю!..

      Якби хто й хотів
тепер дременути, не зміг би прослизнути проз цю веремію. Тому потроху
поверталися до столу.  І сама по собі
межи гостей без ювіляра злетіла пісня, яка вже давно була у всіх на вустах:

 

 Як на дальнім
небосхилі,

 Де громи ревуть,

 Їдуть хлопці-українці

 У далеку путь.

 Гей, гей, гей, дорога
дальня,

 Гей, гей, гей, сльоза
прощальна

 Покотилась дівчині з
очей.

 

А цю анекдотичну історію про Малишка полюбляють розповідати
письменники в Ірпінському будинку творчості, коли показують молодим колегам
хатинку, у якій працював і відпочивав поет. Колись вона була гарненька,
оздоблена в національному стилі, а тепер мало не валиться. Музей би з тієї
хатини зробити, та, видно, нікому воно тепер уже не треба.

Звісно, перебуваючи в Ірпені, письменники не лише працювали,
а знаходили час і для відпочинку: купалися, ловили рибу, блукали навколишніми
лісами, грали на більярді, а вечорами частенько збиралися в когось у кімнаті і
розписували преферанс. З коньячком, звичайно, з дотепними анекдотами та
розіграшами. Любили «підколоти» один одного, посміятися, але все те робилося
по-доброму, не злобливо, а тому ніхто дуже не ображався.

 Так ото одного
вечора, під час гри в преферанс, Малишко категорично відмовився від коньяку.

      – Хлопці, – каже,
– все, не можу… уже допився до «білочки», чортики перед очима скачуть.

 – Та ну, що ти,
Андрію – чортики, то ще не «білка», – відповів хтось із товаришів. –  «Білка» – це коли зебра приходить. От як
прийде зебра – то вже кранти. То Глеваха!

 Отак пошуткували,
посміялися, допили пляшку та й розійшлися.

 А на господарстві у
будинку творчості був кінь. Білої масті. Підвозили ним то продукти, то меблі
якісь чи ще щось. Ручний такий, плохенький коник, вільно ходив по території,
пасся собі… Сєрьожою звали. Письменники його підгодовували з долоні: хто
скориночку хліба дасть, хто грудочку цукру.

 От якось після
чергового преферансу з коньяком Малишко подався спати до своєї маленької
хатинки. Всі інші письменники жили в корпусах по кілька чоловік, а Малишкові –
на той час уже класикові – були надані окремі апартаменти.

 Ну от, пішов Малишко
спати. А рано-вранці друзі-письменники, купивши заздалегідь кілька пляшок
чорної туші, розфарбували білого коня у зебру. Привели його під двері хати і
постукали у вікно. Самі сховалися у кущах.

      За хвилину двері
відчинилися і на порозі оніміло закляк Андрій Самійлович. Коли ж оціпеніння
минуло, він поволі назадгузь почав відходити у хату… Привчена до подарунків
«зебра» рушила слідом, подумала, що поет забув просто взяти для неї шматочок
хліба. 

 Малишко зайшов у
кімнату.

 Зебра за ним.

 Малишко обійшов круг
столу.

 Зебра за ним.

 Малишко задубів на
місті і вже не міг рушити й кроку.

 Тоді зебра, мабуть,
зрозумівши, що цього разу подарунка не отримає, випорожнилася прямо  на підлогу і спокійно вийшла на вулицю.

 За нею вмить
зачинилися двері.

 Зрадівши, що розіграш
вдався, друзі поета зробили кількахвилинну витримку, щоб товариш устиг
отямитися, і постукали у двері.

 – Андрію, ходімо
снідати!

 Тиша.

 – Андрію! Скільки
можна спати, чай схолоне!

 – Ні, хлопці, ідіть
без мене, – почулося за дверима. – Чогось погано себе почуваю після
вчорашнього.

 – Андрію! Не дурій.
Усі ми себе погано почуваємо, а снідати треба.

 Тоді двері
відчинилися і вийшов переляканий, блідий, як крейда, Малишко.

 – Хлопці, мені
кінець… зебра приходила…

 – Та ну тебе, яка
зебра?.. 

 – Приходила,
хлопці… навіть у хату зайшла… Я кругом столу – і вона за мною…

 – Та не придурюйся,
розігруєш нас, пішли снідати.

 – Я розігрую? Це я
розігрую?! – не на жарт розхвилювався 
Малишко. Він, нагнувся, згріб у пригорщі кінські кізяки і тицьнув їх
жартівникам під самого носа. – А оце ось, бачили? Це я теж розігрую?!»

З роками ця історія обросла різними варіаціями й іноді
головним героєм в ній  виступає не
Малишко, а Остап Вишня чи ще хтось із письменників. Тепер уже важко знайти
правду.

Ще одну смішну придибенцію розповів поет Петро Осадчук:

«Якось прийшли ми провідувати Малишка у Феофанію, де він
лікувався. Малишко відчинив двері й постав перед нами неголений… Та раптом
угледів, що серед нас присутня жінка, і миттю зачинився. Гукнув, щоб зачекали
хвилину. Потім запросив у палату – у свіжій сорочці стояв, при краватці, чисто
поголений, напахчений. Довго ми потім сиділи жартували, розповідали смішні
історії, пов’язані із стосунками між чоловіками й жінками. Андрій Самійлович
теж згадав цікавий випадок зі своєї молодості, як він вперше проводжав додому
дівчину.

«От я провів її додому, сіли під високим ґанком і тихенько,
щоби не розбудити родичів, обнімаємося собі.

Аж раптом посеред ночі двері – скрип! – виходить із хати
батько тієї дівчини. Покашляв на ґанку й затих. Я притис до себе подружку,
зачаїлися обоє, як миші, не дихнемо… Коли це раптом чую, щось тепленьке мені за
комір – сюрррр. І смішно, і стидно, і боязко себе видати. На жаль,  отак прозаїчно закінчилося моє перше
проводжання дівчини. Перше і останнє, бо після того випадку більше я з нею не
зустрічався».

Можна було б ще і ще наводити тут смішні, веселі,
напівправдиві історії із життя нашого земляка, видатного українського
поета-пісняра Андрія Самійловича Малишка, бо їх безліч. Але залишимо це для
молодих дослідників творчості поета. Сподіваємося, що рано чи пізно знайдеться
молода людина, закохана в поезію 
Малишка, повизбирує ці зернини народної творчості, запише їх і видасть
окремою книгою.

 

с. Халеп’я на Київщині