Невідомий Малишко. Перше кохання. Апокрифи

567

До 100-річчя з дня народження Андрія Малишка

Андрій Малишко – це знакова постать в українській літературі
і, безсумнівно, знакова для нас, обухівців. Ще залишилися люди, які добре знали
поета за життя, які згадують і його виступи з високих трибун, і веселі застілля
в родинному обійсті і, звичайно ж, задушевні пісні, що линули вечорами з
Малишкового двору.

Все це було ніби недавно, а вже ось минає цілий вік. Вже
маємо пам’ятник і музей-садибу Андрія Малишка в Обухові, маємо назви вулиць в
багатьох містах України, його іменем названі школи, бібліотеки, палаци
культури, про нього зняті фільми, записані диски з піснями, багатотисячними
тиражами видані книги. Про Малишка уже писано-переписано, казано-переказано,
вивчено-перевивчено і, здавалося б, що ми уже знаємо геть усе, не лишилося вже
білих плям ні в біографії, ні в творчості поета.

Та, хоч як дивно, проходить час і знову відкриваються
незнані епізоди із його життя, знаходимо забуті листи, чорновики невиголошених
промов, піднімаємо архіви і знайомимося з невідомими сторінками біографії,
забороненими віршами, записуємо згадки людей… І знову Малишко оживає, струшує
із себе позолоту, якою покрили його радянські учені-літературознавці й стає
близьким і рідним.

2005 року, готуючи до друку видання «Антологія літераторів
Обухівщини», я віднайшов у Обухівському крає¬знавчому музеї теку з рукописами
та машинописними текстами зовсім невідомих віршів Андрія Малишка. На тій
благенькій, геть зжовклій теці було написано “З неопублікованого”. Затамувавши
подих, розв’язував шнурочки, до кінця ще не вірячи, що знайду там справді щось
невідоме з творчої спадщини великого земляка. Але знайшов! Там лежали
машинописи десятка полум’яних, огнистих, відчайдушно-хоробрих віршів. То
справді був “ревний біль” поета, який гнітив його все життя.

 

Я б вивів на шпиль Говерли,

Щоб люди їх в пилюку стерли,

Немов гадюки труйний слід,

 

Тирано-деспотів умілих,

Диктаторів осатанілих,

Їх чорне кодло, плід і рід.

 

Отих, що крові каламуть

Кладуть на душу й спопеляють,

Отих, що мову розпинають

І серцю кайдани кують.

 

Звісно, що опублікувати такі твори Малишко не міг навіть в
період хрущовської відлиги, не говорячи вже про сталінські часи, а тому багато
віршів писав «у шухляду». Або ж езоповою мовою, поміж рядків. 

І якщо сьогодні під таким кутом зору розглядати твори
Малишка хоча б про того ж Леніна, то можна, не дуже напружуючись, побачити оті
підтексти, натяки, алегорії, ту іронію, яку ховав поет за високими фразами.
Наприклад, коли зараз читаєш, що очі Леніна «вічно в душу дивляться мені», то
закрадається зовсім інша думка, думка про те, що від очей тих просто ніде було
подітися, вони були всевидячі, вони бачили не лише те, що пишеш, а й що думаєш.
У той час оті ленінські «добрі і мудрі» очі у вигляді багатоокого ГПУ і справді
зазирали прямо в душу кожній людині…

Тож не дуже віриш словам Дмитра Павличка, які він 1987 року
писав у передмові до десятитомника поета про те, що: «Думка про Леніна, віра в
комуністичний ідеал були для Малишкової душі твердими берегами…».

Або: «В душі Малишко і справді носив разом з материнським
поглядом відсвіт ленінських очей… Малишко, як ніхто інший з українських поетів,
сказав інтимне і воістину народне слово про Леніна:

 

Матері моєї темна ніченька

Світиться у Ленінських очах.»

 

Не знаю, про яку там «ніченьку» думав Андрій Самійлович,
коли писав цього вірша, але мені чомусь здається, що закладена в цих словах велика
іронія. То темна ніченька життя Малишкової матері відбилася, немов у дзеркалі,
ув очах того, хто створив ту «темінь» для всіх українських матерів. Хтозна,
може, саме це й мав на увазі Малишко, сховавши свої справжні почуття у
двозначних поетичних рядках? Він умів це робити, як і багато хто з митців тієї
казуїстичної, жахливої епохи.

 

Романку мій! Рум’янку мій! – Розлука

Несе Вкраїною своє дитя,

Де вже ні мови рідної, ні звуку,

Ні школочки. Ні лиштвочки 
життя,

Лиш – Дойчланд юбер алес! 
– більш нічого.

 

Певно ж, не про німців писав поет. «Лиш – Росія! – більш
нічого» – мабуть, так треба було розуміти останній рядок вірша, який писався
після хрущовської відлиги, коли знову почали давити українську мову й культуру.
І як же злободенно читаються вони сьогодні!

Але давайте не будемо приховувати правди – були в Малишка і
відверто хвалебні твори про вождів. І їх треба теж вивчати, щоб показувати
поета не вирваним з тієї страшної епохи, а таким, яким тоді змушували бути
кожного. Але поряд з тими віршами й поемами про партію й Леніна треба подавати
й свідчення самого Малишка, як писалися ті твори.

Ось що про це розповідає у своїй книзі «Подарок ценою в
жизнь» колишній працівник Політвидату України, журналіст Семен Вігучін. Він
зустрічався з Андрієм Малишком у Феофанії, за кілька тижнів перед смертю поета.

«У ті останні тижні його життя я узнав зовсім іншого
Малишка. Ми багато говорили на різні теми. Відчувалося, що всі розповіді Андрія
Самійловича то не якесь «лікарняне бахвальство», а своєрідна сповідь. Так,
нібито поет надіявся, що хтось розповість колись про нього те, що свого часу
сам розповісти не наважувався, а тепер ось і часу вже не лишилося.

Якось розмова зайшла про війну і я напам’ять заходився
читати його поему «Прометей».

– Так, свою першу Сталінську премію я отримав саме за
«Прометея», – мовив Малишко. Потім трохи помовчав і, усміхнувшись, додав. – А
от другу – за «Подарунки вождю».

Я не знав жодного рядка з названої поеми.

– Та я й сам нічого не пам’ятаю, – відказав Малишко. – А
знаєте, як писалася книжка?.. Зразу після Сталінського ювілею приїхали люди із
ЦК, забрали мене, посадили в окремому кабінеті з диваном, письмовим столом,
друкарською машинкою та купою газет зі статтями про відзначення 70-річчя
Сталіна… і замкнули. Так-так, замкнули на ключ! Я провів там три доби, за які
і написав ту поему, зарані знаючи, що орден чи премія мені забезпечені. Так і
сталося – у списку лауреатів було і моє прізвище.

Малишко помовчав трохи, ніби роздумуючи, чи говорити далі, а
потім зважився і продовжив:

– Ще до війни те було. Отримав я, молодий поет, свій перший
орден – «Знак почёта». Причепив його прямо на сорочку-вишиванку і поїхав у
рідний Обухів похвастатися перед земляками.

Їхав не без лукавої думки. Батько ніяк не схвалював моїх
літературних занять, вимагав, щоб працював «по-справжньому». От я й вирішив
довести, що не порожніми справами займаюся, якщо так високо відзначили.

Після перших обіймів батько став уважно розглядати орден.
Серце моє приємно завмерло.

– За що ж, сину, честь така?

– За роботу, за вірші, тату! – гордо і не без єхидства
відповів я.

Але очі батька якось відразу померкли. Він роззирнувся з
боку в бік, схилився до мого вуха і прошептав:

«Дурний ти, Андрію! Ніколи за справжні вірші орденів не
давали. Каторгу – да. Солдатчину, як Шевченку нашому, – було. І кулю – теж.
Тільки не бляшанки ці, не цяцьки».

Не таким простачком був мій батько, простий сільський
чоботар. Дещо розумів у житті, чого мені в ту пору і багато пізніше було ще не
дано. Але слова його я запам’ятав назавжди.

… Коли я виписувався з лікарні, Малишко раптом присів до
столу, узяв аркуш паперу і швидко накидав чотири поетичні рядки:

 

«Та сказати б усе по щирості,

Що у кривді, а що в огні,

Та іще б на вершечок вирости,

Щоб ходити з людьми врівні!»

 

Це було в Малишка, як продовження розмови з батьком, зі
мною, із самим собою. Своєрідний підсумок роздумів про прожиті роки.

Невдовзі почалася агонія, і поета не стало. Так що ці чотири
рядки виявилися одними із останніх у творчому спадку одного з найбільших
українських поетів, чиє велике дарування було геть знівечене системою.  До цього часу, на жаль, не знають численні
читачі і шанувальники Андрія Малишка, про що боліла до останнього часу сум’ятна
душа поета».

Постать Малишка не є однозначною. Він жив в епоху поламаних
доль і загублених талантів. Він, як і кожна смертна людина, не був безгрішним,
а тому не завжди писав те, про що думав, і за що боліла душа. Були в житті й
жахливі помилки, і компроміси, і вчинки, за які потім ставало соромно… Але він
був людиною совісною і, безперечно, знав, де кривив душею. І щиро каявся.

Розказують, що у колі вірних друзів у хвилини відчаю й
безвиході, в яку його частенько заганяли високі партійні чиновники, Малишко
шкодував, що свого часу славив партію та Леніна, шкодував, що був змушений не
завжди правдиво писати про своїх товаришів по перу. Згадаймо хоча б його виступ
на похороні Володимира Сосюри в січні 1965-го. Ту промову вперше повністю
надрукували лише через 40 років. Такі виступи тоді узгоджувалися наперед у
партійних інстанціях, і Малишко мав у кишені два варіанти: один для партійних
чиновників, якщо ті захочуть перевірити, що він говоритиме, а інший для себе.
Коли ж почав читати з того другого аркуша, то йому вимкнули мікрофона. Але
Малишко договорив до кінця. Тоді це були надзвичайно ризиковані слова:

«Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже
холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що
будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші
«Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка
вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого
українського поета!»

Це було своєрідне каяття. 14 років перед тим, улітку
1951-го, Сосюру чотири дні поспіль засуджували на письменницькому пленумі за
нібито націоналістичний вірш «Любіть Україну!». Малишко також змушений був
виступити з осудом «ідеологічних збочень» Сосюри – колишнього петлюрівця.

Сьогодні ця Малишкова промова звучить як пересторога усім
нам нинішнім  – не прогинаймося перед
сильними світу цього, не продаваймося, не спокушаймося на ті блага, які вони
нам обіцяють, бо блага ті ніщо проти людської пам’яті, проти вічності, в якій
залишаться наші душі.

Якось запросили мене в одну із шкіл на літературні читання,
присвячені Андрію Малишку. Шукаючи клас, в якому мав виступати, я мимоволі
підслухав розмову двох дівчаток-десятикласниць, в якій одна жалілася другій, що
їх уже так «задовбали» у школі отими «Шевченками та Малишками», що від самих
їхніх прізвищ у неї оскома.

І подумалося мені тоді, що в такому ставленні отих юних
школярок до українських класиків є і наша вина: письменників,
літературознавців, критиків і, безперечно, вчителів. Бо якби, складаючи
підручники і розповідаючи на уроках чи творчих вечорах про визначних людей, ми
менше канонізували їх, не робили із них «святих», не відшліфовували до лакового
блиску їхні біографії, а подавали дітям такими, якими вони були насправді, то,
мабуть, ще з юного віку вони бачили б у портретах наших письменників не
боголикі ікони з німбами над головами, а схожих на себе людей, і тоді б
творчість наших геніїв не викликала б у них «оскому».

Бо, щоб полюбити по-справжньому поета, треба знати про нього
все –  і святе, і грішне. А біографія
Андрія Малишка, його творчість, його особисте життя ще приховує багато таїн.

До недавнього часу усі ми думали, що першим коханням юного
Андрія була його однокласниця Катруся Самофал. Цей факт не викликав ніяких
сумнівів. Не раз писали про це в книгах і не раз друкували світлину, на якій
Андрій сфотографований поряд із дівчиною. І підписували те фото: «Андрій
Малишко зі своїм першим коханням – Катрусею Самофал».

Аж раптом 2010 року, на 40-річчя від дня смерті поета, до
Малишкової школи в Обухові приїхала співробітник музею літератури Галина
Михайлівна Немирович, яка упізнала на тій світлині свою тітку Катрусю Пелих.
Виявляється, що таки Катрусю любив у шкільні роки юний Малишко, але не Самофал,
а Пелих. І саме їй присвячував свої вірші:

 

Перша любов моя, перше кохання,

Стежка стоптана в білій росі,

Тихе зітхання, дальнє світання,

Може його і не бачили всі.

 

Там щебетала в яру криниця,

Там, у бузках, за вікном отим,

Миле обличчя і досі сниться

Мрією, спогадом, сном золотим.

 

Малишко й Катруся Пелих справді були закохані ще з юних
років. Поет у своєму вірші згадує про явора, якого вони садили в дитинстві:

 

Ми його посадовили в лузі

Біля Стугни, тихої ріки.

І, маленькі піонери-друзі,

Ми клялись – йому рости віки.

 

Про цей явір поет згадуватиме й пізніше, коли вони
розлучаться з Катрею, і вже по її смерті. 

Після школи Малишко навчався у технікумі на лікаря, а
Катруся здобувала професію вчителя. Вони продовжували зустрічатися. Закінчивши
навчання, дівчина повернулася додому і вчителювала на три села в Обухівському
районі. Щоб встигати на уроки, їй дали коня і вона верхи їздила з однієї школи
в іншу. Малишко ж навчався в Київському інституті народної освіти.

Батькові Катерини не дуже подобалося, що його донька так
довго не виходить заміж – молодість дівоча швидко минає, хто тоді її візьме. А
Малишко… Малишко женитися не поспішав. Та й поет – не дуже надійний жених.

А тут в район приїхав молодий агроном, який став залицятися
до Катерини. Батько з матір’ю почали умовляти дочку вийти заміж за агронома.
Катруся відмовлялася, аж поки не помітила, що Малишко став віддалятися від неї,
жити своїм життям.

 

Гаї шумлять біля потока –

Так, як шуміли нам завжди.

Прощай, хороша, кароока,

Прощай, кохана, і не жди.

 

Мені насняться карі очі,

І голуба небесна вись,

І тихі ночі, темні ночі,

Де ми любилися колись.

 

Тепер лягли дороги сині,

І знов шумить осінній гай.

І я скажу слова єдині:

– Прощай, кохана, прощавай!

 

І Катруся вийшла за агронома. І читаємо у Малишка такі
рядки:

 

Що було, не згадуй непривітом,

Що минуло, хай горить, як жар.

Я лише хотів гречковим цвітом

Напоїти кіс твоїх янтар.

 

Але, видно, не могло його серце так швидко забути своє перше
кохання, і він знову й знову повертається до Катрусі у своїх віршах:

 

…Прийди тепер! І хоч словечко мов

Від тих палких незраджених розмов,

І посміхнись, і дай смагляву руку

На добре щастя, не на злу розлуку.

 

А я тобі віддам і шум дібров,

І літ моїх витку недовгу стежку,

І все, що маю, все, що мати міг,

Небес весняних золоту мережку

Встелю тобі, кохана, біля ніг.

 

Прийди тепер! Пізнаєм дочиста

Все, що було і з радістю й журбою,

Прийди, я жду. Наш явір вироста,

Отой, що вдвох садили ми з тобою.

 

Кажуть, Катрусі непогано жилося з тим агрономом. Він любив
її. Вже й дитя його носила… Та одного разу їхала вона верхи на коні в
Германівку уже бувши на дев’ятому місяці вагітності. У полі зустрілася із своїм
чоловіком, який оглядав посіви, поговорили і вона поїхала собі далі. Чоловік
проводжав її поглядом, аж поки кінь не став спускатися у виярок… там
спіткнувся, і вагітна Катря випала із сідла. Чоловік побіг на допомогу, прийняв
у дружини передчасні пологи, а Катря померла у нього на руках.

Ця несподівана, нагла смерть коханої позначилася на всій
подальшій творчості поета. Читаючи його вірші, ні-ні та й натрапиш на згадку
про Катрусю. Йому протягом усього життя не вистачало отого чистого, ніжного
першого кохання:

 

У дні весняні, дні осінні

Ти серце бідне не смутись.

 Отут, в низенькій цій
хатині,

Моя любов жила колись.

 

Як проводжала, виглядала,

Як ми журилися в дворі,

Крізь сльози очі твої сяли,

Як день весняний на зорі.

 

Як подавала воду пити,

Немов би серце віддала.

І знову бачу теплі віти,

І рідний сум твого чола.

 

І сняться очі ті дівочі,

Хай спогад милий промайне.

І все здається: в темні ночі

Ти ждеш мене, ти ждеш мене.

 

Закінчення в наступному числі

с. Халеп’я на Київщині

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!