2 СІЧНЯ 2014 РОКУ ТАЛАНОВИТОМУ ПОЕТУ ВИПОВНИЛОСЯ Б 75
РОКІВ
Ще
наприкінці 1960-х років Анатолій Бахута (1939
– 1990) створив велику поему “Ми — діти людей”, написану верлібром. Вона
складається з майже 300 сторінок машинописного тексту в два інтервали. Цей
унікальний для свого часу твір досі не
вийшов друком у повному обсязі. Уривки з поеми були надруковані лише в книзі
вибраних творів автора “Дань” (Нова Каховка, “ПІЄЛ”, 2004). Нині, читаючи ці рядки,
можна знайти безліч паралелей з нашим часом:
Ми всі
потроху винні,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
що, вручаючи
президентові владу, –
соромимося чи
забуваємо
зробити йому
і його міністрам
щеплення
проти сказу.
А потім самі
ж дивуємося:
“Звідки в них
такі звірячі
звички?
Звідки в них,
з виду нормальних,
таке
непохитне бажання
покусати
конституцію,
з’їсти наші
права,
порізати
якусь країну,
розстріляти
якийсь народ?”
Ці рядки написані чотири десятиріччя тому, коли радянські
люди й гадки не мали, що колись у них будуть президенти. Втім, великі поети —
завжди пророки і світочі. І промені їхніх думок летять до нас крізь простір і
час, як світло давно погаслих зірок: „Я жив орлом, я грози пив, як вина. Я з
вічним небом розмовляв на ти”, — писав Бахута у ті ж роки в “Триптиху про небо”,
вміщеному в рукописі книги “Дань” (1970). Назви зошитів тих років, у які ще
молодий Анатолій записував свої вірші, свідчать про те, як жилося і творилося
поетові в атмосфері застою: “Закуті бурі”, “Крик”, “Обрубки дум”…
Анатолій Павлович
Бахута народився 2 січня 1939 року в
Києві, у родині працівників річфлоту. Дитячі роки пройшли у селі Калуга на
Миколаївщині та в Новій Каховці, куди у 1952 році переїхали батьки. Закінчивши
десятирічку, Анатолій працював на будівництві Дніпродзержинської ГЕС та спорудженні
Новокриворізького збагачувального комбінату. Потім була служба в армії, а після
демобілізації – робота на виробництві. Контролер, вантажник, майстер на
Новокаховському електромашзаводі, кореспондент міської газети “Нова Каховка”,
відповідальний секретар міськорайонної газети. Він не одружився, не мав дітей.
Поховавши батьків, жив самотньо у маленькій хатинці на околиці міста. Ось,
власне, й усі віхи біографії А.Бахути. Та було в нього і зовсім інше життя,
приховане від стороннього ока, – життя поета. “Писати вірші пробував з
дитинства”, – вказав Анатолій Павлович в автобіографії. З 1957 року його вірші
з’являються в місцевій пресі, через два роки – в республіканській.
Гордий, чесний,
безкомпромісний і непоступливий у житті, він часто через свій характер
потрапляв у драматичні ситуації, не міг вирішити часом простих життєвих
проблем, змушений був витрачати сили на боротьбу з нездарами і заздрісниками.
Його вважали диваком і навіженим, людиною “не від світу цього”. Відсутність
адекватного оточення, необхідного мистецького середовища призводила до того, що
поет все більше замикався в собі, віддалявся від тогочасного “літературного
процесу”, зробив свою творчу майстерню лабораторією власної поезії.
Безперечно, Анатолія Бахуту можна називати поетом-шістдесятником,
адже саме в ті роки його поетичний талант розквітнув щедро і буйно. Недарма ж
поет подав у 1970-му до видавництва “Радянський письменник” рукописи відразу
трьох поетичних книг — “Дань”, “Сталеві бризки” та “Ми — діти людей”. Усі вони
були відхилені. Та й не дивно. Певне, суворі редактори з більшовицькими
квитками в кишенях нутром відчували за нехитрими і щирими рядками могутній бунт
душі. Як-то у вірші “Крик”:
Я не боюся
страхіть:
Сила ще ціла.
Хто ж засадив
мене в кліть
Ніжного
тіла?!
Грози сидять
на губі,
Грози ждуть
пісні.
Душно мені у
собі!
Тісно!
Це дещо перегукується з відомими рядками Осипа
Мандельштама: “Дано мне тело —// что мне делать с ним,// Таким единым и таким
моим?// За радость тихую дышать и жить// Кого, скажите, мне благодарить?”
Тільки у Бахути звучить не “тиха радість” романтика, а бунтівний гнів
невпокореного борця.
Між тим, київський критик Віктор Мілько у рецензії на
рукопис книги “Сталеві бризки” у 1971 році писав: “Якщо ця збірка буде видана,
то вона стане подією у літературному житті республіки”.
Відсторонений обставинами життя від офіційного
літературного процесу, в якому “захекані напівспівці… несуть півсвітові
півправду”, Анатолій Бахута відчував себе причетним до світової літератури.
Тому в його творах знаходимо рядки, присвячені Данте Аліг’єрі, Ф.Петрарці, О.
Пушкіну, Т. Шевченку, М. Лермонтову та іншим видатним поетам, звучать мотиви
античності й середньовіччя, ренесансу та біблійних часів.
Тільки справжній митець здатен побачити на березі
Дніпра-Славути стадо сфінксів чи вести діалог з Юлієм Цезарем, жити “на вершині
вічності” і пірнати в ночі “страшних, мов каторги, безсонь”, не загубитися “між
пірамідами імен” і вірити, що у слові “є свій прихований женьшень”, творити
“Етюд про філософію” і “Гімн свободі”.
Припускаю: якби Анатолій Павлович у ті часи жив у
столиці, його б спіткала доля поетів та журналістів Василя Стуса, Валерія
Марченка, Юрія Литвина, Олекси Тихого та інших дисидентів, яких згноїли в
радянських таборах. Чи художниці Алли Горської, безжально вбитої кадебістами.
Адже через виняткову принциповість, запальний характер і вічний потяг до пошуку
правди він опинився б серед незгодних. Але Бахуту врятувало те, що він жив у
провінції: “Живу не в світі, а в глуші,// де миле все мені до сліз,// Де
буйство розуму й душі —// Такий же злочин, як і скрізь” (“Глушина”).
Однак і це не вберегло його від прискіпливої уваги
адептів тогочасного режиму. Анатолія Павловича “пасли” агенти КДБ, його
звинувачували в націоналізмі, двічі виганяли з роботи, таврували на “зборах
трудящих”. А поза тим з-під його пера виходили такі епохальні поезії як “Патріотичне”, “До Славутича”, “Генії”,
“Монолог у порожнечу”, “Сократ і наш брат”, “Дотик до чуда”, “Розмова про
міцність” тощо. А в тих же “Сталевих бризках”, що складаються з 300
восьмивіршів, писаних п’ятистопним ямбом, знаходимо:
У царстві
розуму людського
Нема
негаснучих віків,
Немає вічного
ні Бога,
Ані дверей,
ані замків.
Нема
нехитаних законів
І
неоплакуваних свят.
Немає меж,
нема кордонів.
…А
прикордонники – стоять.
Якось його від розправи врятував хірургічний скальпель —
у шлунку виявили злоякісну пухлину.
—Після операції медики, аби не псувати статистики,
привезли мене помирати додому, — розповідав Анатолій Павлович. — Кинули як
дровиняку на ліжко та й поїхали.
Стояла люта зима.
У батька він хвилювання відібрало руки — не міг ні дров нарубати, ні піч
розтопити. Матері тоді вже не було. Рятували сусіди, які приносили то миску
супу, то окраєць хліба, то якусь картоплину… Попри все, Анатолій якимось
дивом вижив і за той страшний у своєму житті рік, за його словами, написав
близько тисячі віршів, які лилися з нього буквально потоком. Крізь стогони і
біль народжувалися шедеври. Як-от „Вікно”:
Мчаться коні.
Табуном.
Зовсім поруч.
Під вікном.
Кожен коничок
такий,
Що й Чумацький
Шлях — вузький.
Коні —
справжні.
Коні — ті.
З-під копит —
лиш пил світів.
Коні мчать, і
мчать, і мчать —
Як у м’язи
вдітий час.
Так немислимо
летять —
Ніби пісня
про життя.
А між нами
так давно —
Це невибите
вікно.
Але талант А.Бахути не обмежувався лише поетичним словом,
хоча поезія й була найголовнішою справою його життя. У його багатій рукописній
спадщині збереглися плани та начерки написання 10-ти наукових трактатів: про
відсутність тяжіння, про магнетизм, про математичну логіку, про принципи
відносності, про електрику, про методи вивчення неживої природи, про структуру
неживого реального світу, про симетрію, про історію помилок сучасного
природознавства, про шестимірність простору.
До того ж,
Бахута займався лексикологією — давав оригінальні тлумачення відомим латинським
та давньогрецьким висловам, показував зв’язок цих мов з українською,
досліджував етимологію давньоукраїнських слів.
Як бачимо, його
розвідки стосуються таких наук як математика, фізика, природознавство,
кібернетика, філологія тощо. На жаль, через хвороби, тяжке життя, постійні
цькування поета більшість цих проектів лишилася нереалізована. Більш-менш
виписаний у кількох етюдах (із 10 задуманих) лише перший трактат — “Про
відсутність тяжіння”. Інші лише накреслені кількома тезами або випадковими
записами.
Залишається
здогадуватися, скільки талантів крилося в цьому скромному худорлявому чоловіку,
який мав за плечима лише середню освіту. І скільки він міг явити людству
відкриттів. Пригадую, ще за моїх
студентських часів один радянський фізик писав у журналі “Наука и жизнь”, що
найбільше винаходів у своїй галузі він зробив після прочитання віршів
О.Пушкіна. Мабуть, генії мають здатність закодовувати закони природи у поетичні
образи, метонімії та метафори.
Коли відомого німецького психолога Карла Юнга запитали,
чи вірить він в існування Бога, фахівець відповів: “Я не вірю, я знаю”. Великі
митці не просто вірять у таємниці Всесвіту, вони їх знають і передають людям у
художніх формулах. Вдивляючись у нічні зорі над головою, Анатолій Бахута був
переконаний: “Ми звідти”:
Зорі не дуже
й далекі.
Люди,
відкиньте ви фарси!
Слухайте клекіт
Їхньої маси.
З них щось і
в нас не погасло.
З них щось і
в нас іще світить.
Якже це ясно!
Звідти ми.
Звідти!
Ось чому в
просторі й часі
Силу ми маємо
творчу,
Ось чому наші
Душі —
клекочуть!
Новокаховчани дбайливо бережуть
пам’ять про талановитого земляка. Зусиллями його послідовників та ентузіастів у
будинку, де він жив, з 1992 року діє літературно-меморіальний музей. Школі N2,
в якій вчився А.Бахута, присвоєно його ім’я. Щороку в навчальних закладах та
бібліотеках проводяться літературні читання, конкурси юних поетів, художників,
читців, композиторів. На його вірші написані кілька пісень.За підтримки міської
влади та меценатів посмертно видані книги Анатолія Бахути “Дань” (2004),
“Вибрані твори” (2010). Нині здано до друку збірку поетичних мініатюр “Сталеві
бризки”, яка має вже у січні явитися у світ. Потроху приходить визнання до
А.Бахути й на національному рівні. Наприклад, відомий літературознавець Микола
Сулима відзначає “філософічність та афористичність” поезій Бахути. Кілька його
творів включено до шкільної хрестоматії з літератури.
Доля поета — це завжди загадка. Але тільки справжній поет
гідний справжньої долі. Адже про нього можна сказати його ж словами: “Руками
безмежжя ти втиснутий в обрій,// Хоч, може, і сяєш у нім, як зоря”.
м. Київ