Микола КОДАК. Сонети. − Луцьк: ПВД «Твердиня», 2012.
Микола Кодак − «чистий» критик-літературознавець, відомий
фахівець з теорії та історії літератури, не обтяжений владними регаліями й
ефемерно-дочасними рейтингами. Він, маючи ранг доктора філологічних наук, без
мирської суєти суєт, неквапливо робить свою справу. І робить її професійно, без
усіляких надмірних ламентацій і саморекламного нарцисизму, як і годиться
колишньому сумлінному учневі самого академіка Леоніда Новиченка.
Здається, за кількістю виданих книг-монографій він якщо й не
перевершив свого іменитого учителя, то принаймні наблизився до нього, маючи на
сьогодні у своєму активі чимало аналітичних досліджень, з-поміж яких
вирізняються окремішно «Психологізм соціальної прози» /1980/, «Час. Твір,
Книга…» /1987/, «Траєкторія баладного трагізму» /1999/, «Авторська свідомість і
класична поетика» /2006/, «Микола Хвильовий як митець-психолог» /2008/,
«Культура українського народу» /1994/, «Огром Євгена Плужника-поета» /2009/,
«Поетика Олеся Гончара-романіста» /2012/.
Майже за два десятиліття нашої співпраці (він − на посаді
провідного наукового співробітника Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН
України, я − редактора відділу критики і літературознавства журналу «Київ»)
були опубліковані у згадуваному часописі та журналі «СіЧ» десятки
літературознавчих і критичних статей про творчість Лесі Українки, В.Стефаника,
В.Сосюри, М.Бажана, І.Багряного, В.Стуса, Ліни Костенко, А. Дімарова,
В.Базилевського, В. Слапчука, О. Шарварка… Якби їх зібрати докупи, вийшла б із
того солідна й корисна книга. Проте, як відомо, історія не відає умовного
способу.
І раптом − сонети!
Прозоро-класичні, канонічні, які виблискували під безсмертним стилом Данте і
Мікеланджело, Шекспіра і Гете, Пушкіна і Блока, Ахматової і Волошина, Гумільова
і Вишеславського… Власне кажучи, вони і спровокували оцю, ні, не рецензію, а
скорше «імпульсивну реакцію» (дефініція В. Базилевського) на свою несподівану
з’яву.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У скромній за обсягом збірці, композиційно сформованій з
трьох розділів, із якісним дизайном художника Павла Марченкова вміщено, як на
мене, «вибране з душі», створене упродовж понад чотирьох десятиліть, оскільки
часопростір, зафіксований у датах під окремими поезіями, коливається від
сімдесятих років минулого століття і досьогодні. Тому й тематична діорама
сонетів, вміщених у першому розділі, надзвичайно розмаїта: від перманентно
декларативних рядків «Золота», характерних для обов’язкових «паровозів» за
радянських часів, до «ритмів світла й ангельських хорів», що несуть у собі
родові ознаки суперсучасного андеграунду, який зріс, передовсім, на
неокласичній ниві, чи до, скажімо, «Пейзажу з громом» і «Ностальгії»:
Ти погляд свій в той кут, де Божий образ, ніс
У спразі істини…
«Слово у М. Кодака
живе і трепетне, справжнє, без жодної ущербини чи фальші», − зазначає у
передньому слові Петро Коробчук. І справді, гріх тяжкий іти до Бога з фальшивим
словом. Автор гаразд усвідомлює, що сакральна, молитовна істина і облуда,
детонація − речі несумісні.
Неокласичні, сказати
б, зеровські мотиви ще виразніші у рвійних пасіонарних рядках іншого сонету.
Ти йдеш. Ти − рух.
Незмінною для тебе
є зримих змін жага −
величина
така постійна і така
одна,
як для криниці при
дорозі − небо.
Оця постійна згага
пізнання світу і себе у ньому пробивається, мов джерело з-під каменю, крізь
«пощезлу тінь олжі і підлих зрад» і розкуто тече туди, де
Ти сонця бачив цех святий, космічний,
ти бачив труд безмежності одвічний,
ти спостеріг красу нового дня,
коли в трудах оновлюється небо…
І ніби сонце мовило до тебе:
«Твої труди − ось мудрість пізнання».
Авторська мудрість
полягає не тільки в оцьому гесіодівському зізнанні, а й у філософському
ставленні до одвічного, найпекучішого питання життя і смерті, проминущості
людини у цьому світі, і знаходить несподівану відповідь:
Бо що є смерть?
Остуда без тремтіння.
Зотлілий камінь у
пітьмі.
Втім, уже у «Сонеті повоєнного року» песимістичні рефлексії
змінюються на оптимістичні, де ліричний герой постає із попелу і знову звалює
громохке жорно на свої плечі, бо ж «назавтра треба хліб малечі».
Два наступні розділи
збірки, на мою думку, споріднені кровоносними судинами з модернізмом тих таки
неокласиків. І це природно. Адже автор у наукових монографіях ґрунтовно
дослідив парадигми їхньої творчості, зокрема, Євгена Плужника, Богдана Лепкого,
Дмитра Фальківського, П. Карманського…
Читаючи поезії (не сонети) із цих розділів, у яких
превалюють здебільшого твори раннього періоду, − «Пастух», «Мій дактиль», «Три
вірші», «Знов дорога…» та ін. − мимохідь відчуваєш тремкий щем від перехлюпу
ностальгійних мотивів, глибоку тугу за малою батьківщиною, де острішки
батьківської хати − для сина маяк у дорозі, у тій, в яку колись його
благословила мати:
…Знов дорога − на
м’які отави…
І берем, як зірку
провідну,
те напутнє, строге,
нелукаве,
материнське слово в
далину.
Мовлені ці рядки понад сорок років тому, проте й подосі не
втратили поетичної щирості.
м. Київ