Несподівані сонети

153

Микола КОДАК. Сонети. − Луцьк: ПВД «Твердиня», 2012.

Микола Кодак − «чистий» критик-літературознавець, відомий
фахівець з теорії та історії літератури, не обтяжений владними регаліями й
ефемерно-дочасними рейтингами. Він, маючи ранг доктора філологічних наук, без
мирської суєти суєт, неквапливо робить свою справу. І робить її професійно, без
усіляких надмірних ламентацій і саморекламного нарцисизму, як і годиться
колишньому сумлінному учневі самого академіка Леоніда Новиченка.

Здається, за кількістю виданих книг-монографій він якщо й не
перевершив свого іменитого учителя, то принаймні наблизився до нього, маючи на
сьогодні у своєму активі чимало аналітичних досліджень, з-поміж яких
вирізняються окремішно «Психологізм соціальної прози» /1980/, «Час. Твір,
Книга…» /1987/, «Траєкторія баладного трагізму» /1999/, «Авторська свідомість і
класична поетика» /2006/, «Микола Хвильовий як митець-психолог» /2008/,
«Культура українського народу» /1994/, «Огром Євгена Плужника-поета» /2009/,
«Поетика Олеся Гончара-романіста» /2012/.

Майже за два десятиліття нашої співпраці (він − на посаді
провідного наукового співробітника Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН
України, я − редактора відділу критики і літературознавства журналу «Київ»)
були опубліковані у згадуваному часописі та журналі «СіЧ» десятки
літературознавчих і критичних статей про творчість Лесі Українки, В.Стефаника,
В.Сосюри, М.Бажана, І.Багряного, В.Стуса, Ліни Костенко, А. Дімарова,
В.Базилевського, В. Слапчука, О. Шарварка… Якби їх зібрати докупи, вийшла б із
того солідна й корисна книга. Проте, як відомо, історія не відає умовного
способу.

 І раптом − сонети!
Прозоро-класичні, канонічні, які виблискували під безсмертним стилом Данте і
Мікеланджело, Шекспіра і Гете, Пушкіна і Блока, Ахматової і Волошина, Гумільова
і Вишеславського… Власне кажучи, вони і спровокували оцю, ні, не рецензію, а
скорше «імпульсивну реакцію» (дефініція В. Базилевського) на свою несподівану
з’яву.

У скромній за обсягом збірці, композиційно сформованій з
трьох розділів, із якісним дизайном художника Павла Марченкова вміщено, як на
мене, «вибране з душі», створене упродовж понад чотирьох десятиліть, оскільки
часопростір, зафіксований у датах під окремими поезіями, коливається від
сімдесятих років минулого століття і досьогодні. Тому й тематична діорама
сонетів, вміщених у першому розділі, надзвичайно розмаїта: від перманентно
декларативних рядків «Золота», характерних для обов’язкових «паровозів» за
радянських часів, до «ритмів світла й ангельських хорів», що несуть у собі
родові ознаки суперсучасного андеграунду, який зріс, передовсім, на
неокласичній ниві, чи до, скажімо, «Пейзажу з громом» і «Ностальгії»:

 

Ти погляд свій в той кут, де Божий образ, ніс

У спразі істини…

 

 «Слово у М. Кодака
живе і трепетне, справжнє, без жодної ущербини чи фальші», − зазначає у
передньому слові Петро Коробчук. І справді, гріх тяжкий іти до Бога з фальшивим
словом. Автор гаразд усвідомлює, що сакральна, молитовна істина і облуда,
детонація − речі несумісні.

 Неокласичні, сказати
б, зеровські мотиви ще виразніші у рвійних пасіонарних рядках іншого сонету.

 

 Ти йдеш. Ти − рух.
Незмінною для тебе

 є зримих змін жага −
величина

 така постійна і така
одна,

 як для криниці при
дорозі − небо.

 

 Оця постійна згага
пізнання світу і себе у ньому пробивається, мов джерело з-під каменю, крізь
«пощезлу тінь олжі і підлих зрад» і розкуто тече туди, де

 

Ти сонця бачив цех святий, космічний,

ти бачив труд безмежності одвічний,

ти спостеріг красу нового дня,

коли в трудах оновлюється небо…

І ніби сонце мовило до тебе:

«Твої труди − ось мудрість пізнання».

 

 Авторська мудрість
полягає не тільки в оцьому гесіодівському зізнанні, а й у філософському
ставленні до одвічного, найпекучішого питання життя і смерті, проминущості
людини у цьому світі, і знаходить несподівану відповідь:

 

 Бо що є смерть?
Остуда без тремтіння.

 Зотлілий камінь у
пітьмі.

 

Втім, уже у «Сонеті повоєнного року» песимістичні рефлексії
змінюються на оптимістичні, де ліричний герой постає із попелу і знову звалює
громохке жорно на свої плечі, бо ж «назавтра треба хліб малечі».

 Два наступні розділи
збірки, на мою думку, споріднені кровоносними судинами з модернізмом тих таки
неокласиків. І це природно. Адже автор у наукових монографіях ґрунтовно
дослідив парадигми їхньої творчості, зокрема, Євгена Плужника, Богдана Лепкого,
Дмитра Фальківського, П. Карманського…

Читаючи поезії (не сонети) із цих розділів, у яких
превалюють здебільшого твори раннього періоду, − «Пастух», «Мій дактиль», «Три
вірші», «Знов дорога…» та ін. − мимохідь відчуваєш тремкий щем від перехлюпу
ностальгійних мотивів, глибоку тугу за малою батьківщиною, де острішки
батьківської хати − для сина маяк у дорозі, у тій, в яку колись його
благословила мати:

 

 …Знов дорога − на
м’які отави…

 І берем, як зірку
провідну,

 те напутнє, строге,
нелукаве,

 материнське слово в
далину.

 

Мовлені ці рядки понад сорок років тому, проте й подосі не
втратили поетичної щирості.

м. Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!