«Нескінченна історія» Міхаеля Енде галицькою говіркою

309

«Нескінченна історія» Міхаеля Енде не потребує зайвого
представлення. Ця книга вже понад три десятиліття з моменту своєї публікації
входить до світової класики дитячої літератури. Тож коли до численних
перекладів додався ще й український від Юрка Прохаська, я тільки порадів за
українських дітлахів. Але радіти довелося недовго. Рівно до того моменту, коли
цей переклад потрапив мені до рук.

 Раніше я наївно
гадав, що завдання перекладача – створення адекватного перекладу, який
відтворює як зміст, так і форму оригіналу засобами іншої мови, зокрема, в
нашому випадку, української літературної. Що переклад для дітей потребує
особливо дбайливого та обережного ставлення. Адже дитяча література
характеризується особливою емоційністю, експресивністю, естетичною вмотивованістю
мовних засобів, образністю. І коли «Видавництво Старого Лева» запевняє на
сторінках свого сайту, що воно «дбає про особливий літературно-мистецький та
поліграфічний рівень видань, співпрацюючи з високопрофесійними українськими
авторами, перекладачами, художниками», дуже хотілося б у це вірити. Але не так
сталося, як гадалося.

 Переглянемо інтерв’ю
з перекладачем, паном Ю.Прохаськом, в «Українському журналі» 5/2011 для кращого
розуміння ситуації (П – питання, В – відповідь):

 П. А з-поміж ваших
перекладів що було найдовшим, якщо говорити про час перекладання і про обсяг?

 В. Обсяг і час — це
різні виміри. В обсязі — то була «Нескінченна історія», але рідко який переклад
давався мені так легко…

 Від скромності
перекладач не помре. Роман, який за грою слів у власних іменах і назвах та
складністю образів може конкурувати з не менш відомою дилогією Льюїса Керрола,
«дався… легко». А в результаті, як казав ще один відомий діяч, «маємо те, що
маємо». Тобто поряд із вдалими знахідками типу «світлоблука», «Клекобулька»,
«слимака-гончака» тут є «Дитинна Царівна» («масло масляне», адже «царівна» і
так вказує на молодий вік і не потребує слова «дитинна»), «цісарство» (царівна
чомусь править не царством, а цісарством), незрозуміла «Прапранка Прак» – тут
проігнорована гра слів, пов’язана з болотною жабою.

 Узагалі, подив
викликає багато що, починаючи від перекручування імені головного героя (Бастіян
замість Бастіан), підміни оригінального фута галицькою (львівською) стопою, аж
до зловживання словом «поважний» і т.д. і т.п.

 П. Зачіпаючи тему
рідковживаних слів або галицизмів, у вживанні яких вас часто звинувачують… як
у вас складається співпраця з редакторами?

 В. Я цілком свідомо
накликаю на себе ці звинувачення, бо мої так звані галицизми, по-перше, не
завжди ними є, а є просто рідковживаними словами доброї української мови, як я
вважаю, а по-друге, то є моя філософія, моє розуміння того, як переклад творить
мову. То також не є якась тотальність, мені не залежить на тому, щоби
відроджувати якусь галицьку українську мову — я мішаю слова різного походження,
можу коло галицизму поставити якийсь відвертий центральноукраїнізм, і вважаю,
що від таких зустрічей мова тільки виграє. Редактори помалу до того звикають,
але дуже часто маю виправдовуватись. На щастя, я на кожне окреме місце маю
виправдання і пояснення.

 Пане Прохасько, я
залюбки вислухаю ваші пояснення. Будьте такі ласкаві. Нічого страшного, що менш
дорослі і менш серйозні поціновувачі видань «Старого Лева», можливо, будуть
змушені перепитати у батьків значення таких слів як-от: «еркер», «блават» чи
«куртина». Значно гірше натрапляти на слова, що не відразу пояснить і дорослий
читач Центральної чи Східної України: «мосяжний», «грубас», «тузінь»,
«мацьопик», «кунштовий».

 Я не знаю, чи володіє
німецькою пані Кіяновська, що редагувала нестримний політ перекладацької
фантазії Прохаська. Але слідів редакторського опрацювання твір не має, вочевидь
повністю відданий на відкуп Ю.П.

 П. Чи буває так, що
ви спрощуєте формулювання чи видаляєте якісь специфічні мовні конструкції,
уявляючи собі читача?

 В. Ні, аж ніяк. Я
радше схильний усе надмірно ускладнювати, ніж щось спрощувати. Тому мені не
подобаються певні інноваційні пропозиції у правописі, наприклад, пропозиція
скорочувати подвійні приголосні у іменах, запозичених з іноземних мов, тому що
я вважаю будь-яку гру на спрощення просто спрощенням цілої системи культури.

 Чудові слова! Тільки
чого дражнилку на адресу Бастіана ви не переклали, не підібрали еквівалент, а
тупо транслітерували? Якщо ви не знаєте німецького сленгу, принаймні погуглили
б, а не писали б відсебеньки «Вамбо, вамбо, сів на почамбо».

 З інтерв’ю Прохаська
на сайті «Читомо»:

 П. У Вас є власна
теорія перекладу?

 В. Загальних настанов
щодо перекладу в мене немає. Усе твориться на місці, у праці, твориться щоразова
перекладацька стратегія. Головне, щоби переклад не був загальним, не був
банальним. Особисто я дуже мало скористав з теорій перекладознавства. Це все
одно, що пілот літака знає теорію авіації, але не може літати. Так само і в
галузі перекладу.

 Результати гонитви за
оригінальністю ми бачили вище. Замість адекватного перекладу для
всеукраїнського видання перед нами вузькорегіональне перекладення галицькою
говіркою. Проте коли наклад у 2000 примірників, мабуть, успішно розійшовся в
межах однієї Львівської області, на читачів Центральної та Східної України він
не розраховувався.

 Можна заплющити очі
на помилки в перекладі. Можна не дивуватися, що випуск першого українського
безцензурного (на відміну від російських) видання обійшовся без перед- чи післямови.
Що на 558 сторінок складного тексту (книга написана під впливом антропософії
Рудольфа Штайнера) є лише одна примітка ‒ про авторство перекладача поезій
Андрія Содомори (і та абсолютно зайва, оскільки він зазначений на 4 сторінці).
Але то лише наслідки деградації нашого перекладацтва, редагування й
книговидання…

 

м. Маріуполь на
Донеччині

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!