Нерв, що біжить верхами Карпат

16

Чи не дивина: на світі є Коломия, де народилися коломийки. А чи є на планеті ще якесь місто, щоби натякало на поетичний жанр? Нема. І не треба. Як і відпадає необхідність в повторенні заголовка книжки поезій з такою назвою міста, яку, виявляється, підказала моєму краянину Мирославу Лазаруку в столичному видавництві „Молодь” поетеса Любов Голота, а благословив її у світ поет Василь Герасим’юк, який мені також знайшов назви для другої і п’ятої збірок за однойменними віршами.
Може, вже й не дивно, але саме Коломия нас познайомила 1971 року. Я мігрував з коломийської восьмирічки, а Герасим’юк – із прокуравської, аби здобути середню освіту в новозбудованій школі № 2, де працював директором дуже суворий, з військовим характером чоловік на прізвище Старостенко. Він змусив ходити у тапочках, і коли я їх забув, попередив, що вижене зі школи. На щастя, там тоді учителював Володимир Романович Ріпецький, який вів літстудію і захищав нас від грозових хмар.
Я був десятикласником, а Василь – дев’ятикласником, але це не шкодило шкільній дружбі. Відвідували літстудію, входили до літоб’єднання „Коломийка” при редакції міськрайонної газети „Червоний прапор”, де Василя рясно друкували чомусь під прізвищем Гарасим’юк, навіть помістили невеличку поему „Лебедин”. У своїх віршах він поставав розкованим автором, з такими ж стильовими особливостями, які розвинулися, розкрили глибини, утворили цілісний психологічно-образний портрет душі гуцула, закоханого в Карпати, свою неповторну столицю поезії Космач, у якого кілька десятків мальовничих присілків, поруч з рідним селом Прокуравою. Дід був сотником Української повстанської армії, родину Герасим’юків заслали за націоналізм в Караганду, де Василь народився 18 серпня 1956 року. Зміна клімату позначилася на здоров’ї дитини. Аби одужав, мама носила свого Василька у хвойний ліс, над свіжим диханням ріки. Природа вилікувала його, як ввійшла у кров й оволоділа єством, стала його другою матір’ю. Так що Василь ще й син природи Карпат, без якої не годен жити.
Мене вражали Василеві вільні ритми, що нагадували віяння гірського леготу чи вигойдування хвиль смерек, виблиск росяного дзеркала на полонинах, що виграє магічним перламутром. Не напружуючись, мій колега створив стільки віршів, що з них можна укласти книжку для дітей. Одного вірша, який мені сподобався, переписав своєю рукою і подарував на згадку:
 
Гуцули трави косять,
Рум’яні, спілі трави.
Веселі гострі коси
Сміються в Прокураві.
 
Не треба вранці пильності,
Прокинешся ой скоро,
Бо коси, як будильники,
Видзвонюють у горах.
 
Кепкує хтось з ледачого,
Хтось нищечком обідає,
Хтось, щастям намантачений,
У горах з сонцем бігає.
 
Гуцули трави косять,
Хороше буде сіно!
Веселі гострі коси
Сміються на Вкраїні!
 
На засіданні літоб’єднання ми всі з захопленням сприймали Василеві проби пера. Чимало він прочитав мені віршів, коли я приходив до нього у гості на квартиру в Коломиї на бульварі Лесі Українки, що колись дивилась вікнами на зарослий скверик, а тепер – на церкву. Ніхто тоді не міг би вгадати, що тут мешкає майбутній лауреат Шевченківської премії. Завжди веселенький господар-росіянин тільки й підхвалював поета: „Маладец, Васілій. Вперьод!” Ми з Василем сміялися з нього і йшли блукати вуличками міста. Так, можливо, як колись мандрувала містом відома Покутська трійця, навчаючись у Коломийській гімназії. Бачили на вулицях замисленого родича Василя Стефаника – Василя Костащука, який написав про майстра слова книгу „Володар дум селянських”, сина письменника Андрія Чайковського, який був копією свого тата, працював у бібліотеці, на місці якої згодом виріс торговий комплекс „Черемшина”, пізніше перебудований в готель „Коломия”. А ще зустрічали популярного актора Василя Симчича, письменника Романа Іваничука, авторів популярних пісень про Коломию Михайла Хромея та Володимира Данькевича, котрий керував літоб’днанням і ходив, худорлявий, поважно, з гордо піднятою головою, відгукуючись на всі радянські свята в місцевій газеті, але віддавав належну увагу початківцям, зокрема, Василеві, зауважуючи, що треба впевненіше розгортати патріотичну тематику, зміцнювати ідейний рівень творів.
Звісна річ, для поета важливіше зостатися самим собою, бути оригінальним, мати таємниці. Одного разу Герасим’юк прочитав дуже енергетичні вірші. З пам’яті, що завжди вражало. Я запитав, чиї це рядки. Виявляється, Тараса Мельничука, автора збірки „Несімо любов планеті”, якого можна здибати і в Коломиї, бо сюди навідується до когось із літераторів. Однак ми Тараса ніде не зустріли, хоча обійшли центр міста, автостанцію, побували на залізничному вокзалі. Мельничук трапився нам навстріч біля пошти аж 1994 року. Він світився радістю, тер від хвилювання бороду і повторював: „Василю! Космацький узір!” І я з замилуванням розглядав Герасим’юка, який витягнув з кишені купу грошей і щедро поділився ними з безпритульним поетом, колишнім політв’язнем, лауреатом найвищої премії держави, котрого майже через рік забрала вічність. Тарас мені сказав після цієї зустрічі, що Герасим’юк найсильніший поет України.
Про таку якість таланту Василя, будучи в Івано-Франківську, я ще почув від нашого навчителя Едуарда Дмитровича Бондаренка, який з Мельничуком колись працював у Верховинській райгазеті, тихенько пописував сонети і спрямовував нас на пошуки свіжої метафори. Згадав, що Василь вправно „косив свою траву”. Побував, як кращий учень, на екскурсії в Білорусії, написав цикл віршів, який опублікувала коломийська преса. А ще став учасником літературного семінару в Ірпені, де познайомився з багатьма поетами. Життєрадісний редактор журналу „Дніпро” Володимир Коломієць, пригощаючи солодощами, запросив на сторінки популярного часопису, видрукував велику поетичну добірку з вражаючим віршем, присвяченим іспанському поетові Федеріко Гарсіа Лорці. Цей вірш став крилатим, його цитували всі. Василь відчув, що треба готувати рукопис першої збірки, яку назвав „Перелета”, що означає гуцульським говором – перехрестя, але в часі рукопис, як інші, розпався, бо автор щоразу осягав у часопросторі світ і себе, думки і чуття вагомішали, вдосконалювалася система образовираження, художнього мислення.
Мені ще далеко було до окремої збірки, (схваленої – хто би міг вгадати! – першим редактором Василем Герасим’юком, який повідомив листівкою, що в ,,Молоді” заплановане видання збірки на 1989 рік), заполонили юну душу мініатюри, які лишень почали виборювати собі місце під сонцем, а їх чавили горе-критики, боронячи старі стандарти поезотворення. На щастя, появилася збірка нової поетики у формі дивовижних мініатюр „Коріння” Бориса Корнієнка, якого підтримав Леонід Первомайський, та все одно з журналів та газет я отримував негативні відповіді, що мініатюри не є повноцінними творами, це, як здавалось критикам, лише заготовки до творів. Я, звісно, довіряв Василеві, давав йому читати свої творіння. Він їх перечитував уважно і кожен раз казав: „Не вмію так коротко писати. Не розумію, як це в тебе виходить і ти лишаєшся контетним”. Йому не вистачало простору для метафори, це були інші ритми творчості. І це добре, що ми претендували на різність. Однак, хоч я, здалось, і виробив власну автономну самодостатність, чинив опір, щоб не потрапити в чуже поле, все ж не уникнув впливу мого шкільного друга. На уроці літератури, коли клас прів над шаблонним твором, а я був два роки в опозиції до таких шаблонів і відмовився їх писати, за що мав гарантовану оцінку, моє перо вистрелило віршем „Цимбаліст” із семи строф. Цього вірша опублікувала 1972 року навіть обласна газета „Прикарпатська правда”, якій запропонував його літпрацівник поет Ярослав Дорошенко. Автора привітали читачі – учні Снятинського культосвітнього училища, куди вступив, але забаг іти зі своїм призовом до війська пізнавати життя. Василь передав мені через знайомого вітання з публікацією, але ми вже не побачилися, бо його шлях простелився до Києва, куди супроводжував випускника, золотого медаліста учитель Ріпецький, з легкої руки якого Василь вступив на філологічний факультет держуніверситету імені Т.Шевченка.
Служачи в Мукачівському авіаполку після Вапнярської піврічної школи механіків авіаційного обладнання, я чи не щодня забігав до полкової бібліотеки, гортав літературні журнали, нові поетичні книжки. Угледів і публікацію Василя, що мені додало особливого натхнення в однотипних буднях, і я черкнув йому листа до університету. Щось там намудрував на рахунок залізних істин, мовляв, справжня воля гартується тільки в армії. Василь не розгубився і відповів, що і студентське середовище гартує. І коли я став студентом факультету журналістики Львівського держуніверситету імені І.Франка, збагнув, що мав на увазі Герасим’юк. За свої поетичні вільнодумства, відвідання університетської літстудії „Франкова кузня” я і відчув „увагу” до себе. Здавав по декілька разів заліки, екзамени, втрачав стипендію. Важко пережив момент, коли в мене відібрав записник з віршами доцент і погрозив виключенням з навчального закладу… Про те все ,,гартування” я не говорив Василеві, коли ми випадково здибалися у місті лева біля пам’ятника Міцкевичу. Хоч він і квапився на зустріч в консерваторії, все ж згадали школу, літоб’єднання, спацерування вулицями. Складалося враження, ніби ми в Коломиї, бо вона дуже схожа до Львова. Тому після навчання долею випадку я потрапив на роботу в Коломию, очолював літоб’єднання „Коломийка”, випускав однойменну літсторінку, працював видавничим редактором. Тут уже з Василем Герасим’юком було безліч зустрічей: у редакції, в мене дома, в кнайпах, у центрі, біля озера, на вокзалі, автостанції. Він, мовчачи про столицю, яка має аж сто лиць чи, може, й більше, обходився без похвальби, але щоразу підтримував: „Пиши”, рекомендував мене прийняти до Спілки письменників…
Стоїмо. Чекаємо автобуса на Прокураву. Нема. Сутінки переливаються в темінь. Нарешті, мов привид, виринає звідкись старий деренчливий совдепівський „пазик”. Водій відчиняє двері й попереджає: якщо не набереться бодай 10 пасажирів, то не рушить з місця. Ждемо далі. Минає півгодини, а бажаючих їхати тільки п’ятеро. Шофер каже, що їде в гараж, хіба що хтось внесе кошти за тих п’ятьох, які відсутні. І недвозначно дивиться на Василя у крислатому поважному капелюсі, подаючи пасажирам останню надію.
– Гайда!– приймає без вагань однозначне рішення Шевченківський лауреат, бо вдома його виглядають літні батьки і холоне гуцульська вечеря.
Глянув на мене промовисто, як завжди, аби нікому не говорив, хто він.
Василь, аристократ української поезії, як його назвав видатний літературознавець Іван Дзюба, осягає „поетичною свідомістю шкалу Всесвіту з гуцульських верхів і дніпрових круч” – і всюди пізнає світ. Одного разу зайшли до кав’ярні й мого гостя, який не схожий на гостя, запитує бармен:
– Вам кави міцної чи легшої?
– А що ви під цим розумієте: міцна кава та, коли на одну ложку більше дасте, чи кава іншого сорту? – усміхнувся Герасим’юк.
Були ми і в барі, де Василь почав хвалити талановиту молодь, яка не така, як ми. У нас закінчилися цигарки, а тютюнового диму вкрай бракувало організмові. Василь звертається до коротко стриженого хлопця, даючи десятку.
– Будь ласка, купи пачку в магазині поруч, а здача тобі у винагороду.
Той лише блиснув п’ятами.
Маємо барвистий букет незабутніх випадків.
Запропонував Василь мені записати вірші на радіо у Києві. Звукорежисер відрегулював мій голос за скляною вітриною, наче в акваріумі. Все і прочитав. Залишається в запасі приблизно 2,5 хвилини. Якраз вкладеться паліндромний текст „Петре вертеп”. Звукорежисер зупиняє запис, прослуховує знову і знову, заокруглює очі:
– Та це звучить у два боки, тільки міняється наголос!
Наступного дня Василь жартома каже:
– Що ти зробив з ветераном республіканського радіо? Він досі не може оговтатися, вражений паліндромом. Ще не чув такого, скільки живе.
У нас з Василем схожі трафунки дивної гри долі. Наприклад, він зазнавав отруєння, нападу зловмисників. Ці випробування згодом не обминули і мене. Майже одночасно ми відчули в повітрі ньюйоркську трагедію на Головосіки 2001 року. За день до неї я написав два вірші про це (зб. „Двері луни”, 2002), які опісля розкодував, а Василь передчув цей вибух у вірші „Поет у повітрі” (однойменна збірка, 2002)… Я вдумувався у його поезії, які не всім розкриваються. Там океан болю, драми, муки, гіркоти. Ці поезії вимагають повної серйозності, людина з роздвоєною чи гумористичною вдачею їх ніколи не осягне. Їх не можна читати повсякчас, треба відкладати і повертатися до них, щоб нашукувати ключ, осмислювати таїну смислів, закладених у рядки. Його тексти можна впізнати без прізвища, вони мають енергію магії, наче їх творив сам карпатський мольфар з даром поета.
Об’їздив мій краянин трохи світу. Понюхав чим пахне Канада, сфотографувався там (маю подароване фото) на тлі гірської річки, яка йому нагадала Пістиньку. Придивився до Італії, сказав, що моя мама в молодості подібна до італійки. Побував у багатьох країнах, в фантастичних мегаполісах, а таки Гуцульщина найароматніша, бо саме тут відчув колись: „Я хочу писати ці вірші так, як розвиваються буки, як стоять смереки”. І саме так пише. Нервом зрячого серця. І „в ополонці серця тонуть коні”, оживає „найменша роса, що на сіні заплаче”, лунають послання поетичні, голос „самими верхами біжить”, не згасають космацькі узори, світять афини, чарує попеляста смереки… Є така земля, що тягне до себе магнітом. Він відкривається: „Космач іноді мені видається древнішим від Києва”. Якби не дорога додому, чи почув би голос Дмитра з Кутів до галичан, що став посланням? Чи розпізнав би образ Єзавель, створивши однойменну містерію? Чи виглибив би нарешті „Київську повість” – сорок строф, що є поемою?.. „Я вірші пишу вночі в Прокураві, я вірші пишу в татовій хаті, доки сидять під стіною на лаві мої предки вбиті й потяті”…
Якщо Василь їде додому через Чернівці, то його буковинські друзі підвозять часто через Чорторию, де народився незабутній поет українського кіно Іван Миколайчук, з яким він був добре знайомий. Пригадую, 1995 року поет Володимир Вознюк віз Василя з Чернівців через Коломию колишньою Цісарською дорогою, якою їздив Франц-Йосип. В той час я ішов до мами, щедре сонце розсипало золоті пелюстки. Аж не повірив своїм очам: назустріч з авта вийшли двоє усміхнених поетів. Ця невипадкова випадковість і досі вражає, бо навряд чи ще таке колись повториться. Василь на цій історичній дорозі й затвердив назву моєї збірки – „Жасминовий камінь». Я ще довго дивився їм услід. У Василя був гарний настрій, він щось напише у Прокураві, куди приїжджає в межах свят на Великдень, на літнього Івана, Покрову і Різдво чи ще раз-двічі поза ними, втікаючи від столичної марноти марнот. Тут його Джерело натхнення і життя.
Якось на Петра і Павла сидимо в Герасим’юків за столом надворі в Прокураві, їмо кулешу з бринзою, а тут з’являються свіжі гості – поети Петро Мідянка з Закарпаття та Віктор Неборак з дружиною зі Львова. Подорожували собі з храмового свята у Космачі пішки до Прокурави. Василеві мама з татом увихаються, припрошують до столу, дякують, що добрі люди не обминають. Тут я колись познайомився з поетом Ігорем Римаруком. Іншого разу ми з чернівчанами і Василем сховалися від травневого дощу в космацькій новій дерев’яній церкві, яка пахла живицею, дах її звучав заворожливою музикою краплин. Запросив Василь і на великодній празник. Його родинна хата у цвіту вишень. Поряд, трохи вище, на схилі, над нею, невелика церква, дзвіниця розливає малинові дзвони. Сонце на казковому чубку стрімкої гори застелила срібна хмарка, дощик сипнув кришталевим зерном по наших головах і тут же сонячні промені спалахнули веселкою. Душа бринить від таких перетворень. Я подумав, що завжди це бачив Василь. І відчував те, що може відчувати поет, який подарував Україні свої скарби – поетичні полотна книжок „Смереки”, „Потоки”, „Космацький узір”, „Діти трепети”, „Осінні пси Карпат”, ,,Серпень за старим стилем”, „Поет у повітрі”, „Була така земля”, „Папороть”, «Кров і легіт», «Ґрегіт»…
А нерв біжить.
 Василь РЯБИЙ
«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019

Прокоментуєте?