Непричесані роздуми

256

Від часу до часу з різних нагод спалахують дискусії з
приводу того, як трактувати творчість письменника, котрий свій хист віддає на
службу деґенеративним або тоталітарним режимам, виправдовує злочини власного
уряду проти чужих цивілізацій і т.ін. Так, до найвідоміших випадків належить
суперечка довкола діяльності одного з найбільших поетів минулого віку Езри
Павнда, котрий активно співробітничав з італійським фашистським режимом, а по
війні був засуджений американським судом. Про його доробок багато пишуть, твори
порівняно часто видають і захоплюються ними, але водночас в усіх писаннях про
нього піддається осуду ганебне його співробітництво з фашистами. У Центральній
Європі чимало написано про десятки талановитих літераторів, які ганебно
обдурювали своїх читачів і продавали свої здібності репресивним комуністичним
режимам за різні привілеї, кар’єру і гроші. У Східній Європі розмова про
елементарну продажність літераторів плужить не скрізь… Але це окрема розмова.
Симптоматично тільки те, що в нинішньому нашому літературознавстві це питання
знімається з розгляду не тільки стосовно вітчизняних письменників, а й чужих
авторів.

Так сталось тепер із виданням Кіплінґа, що передмову до
нього написав відомий науковець, літератор, заступник міністра освіти й науки і
партійний діяч Максим Стріха. Як відомо, Ред’ярд (правильно – Рад’ярд або,
рідко, Рад’єрд, а Ред’ярд – це данина російській вимові, хоча Кіплінґ
росіянином не був…) Кіплінґ послідовно оспівував британський імперіалізм, і зовсім
недоречно писати (с. 10) з іронією, що в СРСР зарубіжники постійно про це
згадували. Ці ж самі зарубіжники широко пропагували його творчість, і книжки
Кіплінґа виходили масовими накладами в усій радянській імперії. Бо
літературознавці й тоді розуміли, що поетичний хист – це одне, а політичні й
державницькі преференції – інше… Хоч і не завжди. У кожному разі, згадуючи про
«постколоніальні» міркування західних дослідників, варто було б зацитувати
думку індійських вчених про оспівані нобелівським лавреатом блага британського
імперіалізму.

Прикро також, що для учнів у навчальному виданні не
проаналізовано ні стиль, ні поетику Кіплінґа, що досі вважалося нормативною
вимогою до такого виду публікацій. Прикро також, що Максим Стріха не завжди
вказує в своїй передмові на джерела запозичень, як от на с.8-9:

«Тим більш не дає для цього підстав знаменита «Балада про
Схід і Захід», перші рядки якої («Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися
вдвох, допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог»), часто й абсолютно
неправомірно висмикують з контексту… Адже відразу за двома часто цитованими
рядками йде їхнє заперечення:

 

Та Сходу і Заходу вже
нема, границь нема поготів,

Як сильні стають лицем
у лице, хоч вони із різних світів!

 

Концептуальним досягненням навчального видання є його
білінґвізм, бо читач, не вдаючись до пошуку першоджерела, може скласти собі
думку про якість перекладачевої роботи. Як от у випадку віртуозного віддання
Стріхою такої перлини, як «Прохання» (с. 234-235). При цьому ми розуміємо, що
якість відтворення не залежить від позатекстових соціологічних даних, як от: де
саме перекладалися твори – у радянському концтаборі, чи на волі.

Упорядник Володимир Чернишенко вдало повторив ідею А.Зверєва
(Иностранная література, №1, 1992) і подав одинадцять українських перекладів
віршу “If”, здійснених представниками різних українських літературних шкіл у
різні часи. Дослідникові цікаво буде порівняти їх зі зверєвською добіркою
п’ятьох російських перекладів (Лозинський, Корнілов, Грибанов, Шарапова,
Маршак). Бо, звичайно, глибина перекладу лише зростає, коли перекладач
знайомиться зі знахідками інших перекладачів. Наприклад, видатна українська
перекладачка Ірина Стешенко, здобутки котрої нині відверто замовчуються нашими
теоретиками перекладу, користувалася німецькими перекладами, працюючи над
своїми блискучими відданнями творів Шекспіра; Паламарчук користувався роботами
Михайлова при відтворенні лірики Байрона тощо. Важливе багатство результуючого
тексту, а кухнею нехай опікуються критики й теоретики.

Далеко не всі переклади у книжці зроблені на рівні згаданого
«Прохання», а шкода, бо в низці випадків вимагалося б просто пильніше око
редактора (Ганна Осадко), аби уточнити переклад фразеологізмів, дієслівних
сполучень, з якими у наших перекладачів найбільше мороки, й розмовних виразів,
що способи їх віддання українською показав Лукаш. Ну, от, скажімо, не
зрозуміло, чому раптом у «Вампірі» ви та я пишеться з великої літери. Звідки у
вірші «Коли на лірі грав Гомер…» (якщо Гомер грав на лірі, як ми її тепер
розуміємо, а не саме на китарі) з’являються пралі та ратаї? Цим би теж мав
перейматися редактор. Він також мав би пригадати слово переспів у тих випадках,
коли переклад задалеко відбігає від першотвору.

Зважаючи на популярність у нас Кіплінґа, можливо, «Богдан»
заходиться цю збірку перевидавати й повиправляє рясні недогляди.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!