Неповторний сміх Олега Чорногуза

246

На здобуття Шевченківської
премії

Десь півроку тому
зайшов я з Олегом Чорногузом у його колишнє рідне видавництво «Український
письменник». Саме тут у 80-х він директорував. За його директорства видавництво
збільшило кількість позицій від 136 до 170 книжок за рік. Про це й була мова
між двома директорами – колишнім і теперішнім – Юрієм Буряком. Треба сказати,
що Юрій Георгійович надзвичайно тепло зустрів Олега Чорногуза. Тоді ж директор
запропонував Олегу видати його твори у 10-ти томах. Із властивим Чорногузу
гумором і щирістю він по-братньому обійняв свого наступника:

– Юрко, з
величезним задоволенням. Завтра на твій стіл ляжуть усі мої 13 романів… але
ти, відчуваю, чогось недоговорюєш…

 – Так. Ми ж видаємо, завдяки Комітету з
Шевченківських премій, усіх Шевченківських лавреатів.

 – Але я належу до когорти Григора Тютюнника,
Віктора Близнеця, Василя Земляка… Таким письменникам за життя Шевченківських
премій не присуджують…

 – Як, Ви не лавреат Шевченківської премії? –
здивувався видавець.

 – Як усі серйозні сатирики, від Івана
Котляревського до Остапа Вишні, – жартував Олег Чорногуз. – Моя найдорожча
премія – це мільйонні наклади моїх книжок.

 О.Чорногуз здивував не лише директора
видавництва, а й мене. Я також не знав, що відомий український романіст – досі
не Шевченківський лавреат. У моїй пам’яті залишилися кончезаспівська зустріч
побратима з Олесем Гончарем, Володимиром П’яновим. Пригадую той вечір, коли
Олесь Терентійович чомусь одразу заговорив про творчість Олега. Високо оцінивши
його роман «Вавілон на Гудзоні»(1985 рік), запропонував висунути його на
Шевченківську премію. Олесь Терентійович додав, що він був би гордий вручити цю
престижну премію письменнику-сатирику, який творить гумор не суржиком, а чистою
літературною мовою, як це роблять французи, англійці, іспанці, росіяни.

Цього року Олега
Чорногуза на Шевченківську премію за його новий роман «Ремезове болото» висунула
Вінницька письменницька організація. Мені важко судити, в якому Олеговому
романі з  найбільшою силою проявився його
сатиричний талант, бо дуже люблю  його
невмирущого «Аристократа із Вапнярки», як і «Претендентів  на папаху» чи іскрометний і живий
роман-репортаж «Вавілон на  Гудзоні».
Особливий стиль романа «Золотий скарабей» 
(діалог між двома персонажами, українцем та французом), від читання
якого одірватися не можна. І ось з-під пера великого сатирика після його
блискучого і ще достойно не оціненого критикою роману «Примхи долі» виходить
черговий твір «Ремезове болото». Перед тим, як сказати кілька слів про цей
незвичайний роман, хочу зауважити, що чи не всі назви епічних полотен
письменника – крилаті фрази. Самі посудіть: аристократ із Вапнярки, претенденти
на папаху, Вавілон на Гудзоні, примхи долі і ось ремезове болото. Це те болото,
в якому нині борсаємося усі ми, намагаючись вибратися з нього, та поки що
безуспішно. Ремезове болото, куди потрапив український народ, якому замість
чорноземів дісталося тільки болото, куди навіть міфологічний герой дядько Макар
(один із персонажів «Ремезового болота») не наважується погнати телят, щоби
воно і їх не засмоктало. Розгул олігархічних кланів, вбивства,  обман на кожному кроці, дике хабарництво –
все це ремезове болото. Один із героїв роману, високий посадовець, перед тим,
як вирішити те чи інше питання, уже не ховаючись, заявляє: дай на лапу. І
несподівано для себе й відвідувача помічає, що в нього замість руки… лапа.
Чиновник біжить в обмінні пункти міняти долари, здобуті нечесним шляхом, і в
нього перед очима купюра неоново висвітлює страшні літери – «хабар».  Чинуша, боячись кримінальної кари, не
усвідомлюючи того, що над  ним уже висить
Божа кара, викидає долари на смітник. Там ці 
гроші знаходять чесні і бідні люди, вчорашні інженери, вчителі,  яких влада примусила порпатися у смітті.

 Ці гроші 
приймають в обмінниках. В чесних руках слово «хабар» на купюрах  відсутнє.

 Душа головного героя – зрусифікованого
молодого Буряченкова літає над землею, зазираючи в маєтки сучасних
скоробагатьків-злодіїв, хабарників, які божеволіють від накраденої розкоші і
від того, що не знають, де себе подіти. Вони певні, що досягли своїх найвищих
вершин, і починають будувати храми. Їм тепер мріється дотягтися до неба. До
самого Господа Бога. Але саме це їм не під силу, і скоробагатьки відчувають, що
втрачають сенс земного буття. Вони ще чогось хочуть неординарного. Чогось
такого, чого досі світ не знав. Тепер вони будують на ремезовому болоті
стартовий майданчик для прибульців з інших світів, щоб заволодіти і тим світом.
Але прибульців немає. Життя знову стає сірим і буденним, незважаючи на
багатство, розкіш. І тоді скоробагатьки вирішують перетворити ремезове болото у
всесвітнє казино, яке б палало багатством, а їхні кишені наповнювалися золотом.

 Олег Чорногуз саркастично висміює і так званих
ліберал-демократів, їхню нахабну безцеремонну брехню, моральне падіння,
безпринципність, казнокрадство, яке вони творять, прикриваючись імунітетом, і
порушують закони, які самі пишуть. Але пишуть для звичайного люду, а не для
себе. Вони брешуть і крадуть, вони крадуть і брешуть, незважаючи ні на які
суди, ні на які закони. Нові господарі землі перетворюють простий люд у рабів.

 Твір «Ремезове болото» незвичайний і складний.
Він чимось нагадує поему «Сон» Тараса Шевченка. Тут, здається, присутній і Еней
– головний герой «Енеїди» Івана Котляревського. Але ці асоціації дуже
віддалені, проблеми і пригоди такі сучасні. Автор показує вершителів людських
доль, які власне життя витрачають на примари земного буття: екзотичних харчів,
світських раутів, безпробудного гуляння, а за великим рахунком – звичайної
обивательської ідилії, припорошеної хворобливою уявою. Таке життя не має сенсу.
Це пожирачі набутків, вироблених трудовою рукою, які не бачать, в ім’я чого
треба жити на цій Богом даній землі.

 «Ремезове болото», як і веселі оповідання
Олега Чорногуза, припали до душі англійському читачеві. Минулого року роман
вийшов у Нью-Йорку.

 Роман «Ремезове болото» – прикраса нашої
літератури. А Чорногузове перо – цілком оригінальне, подібного не знайдеш
у нашому красному письменстві. Напевне тому творчість письменника-сатирика
надзвичайно популярна. Його статті, памфлети сьогодні прикрашають сторінки
газет і журналів багатьох видань, широко друкуються і за кордоном. Зокрема, в
українській пресі Парижа, Лондона, а також у багатьох газетах Америки й Канади.
Окремі статті перекладені також англійською мовою. Сатира Олега Чорногуза – це
свідчення високоморального духу нашого народу, його вміння посміятися над
кимось і над собою в ім’я нашої вічності на цій Богом подарованій землі.  

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!