Неповторність поезії

387

Рядок «поезія – це завжди неповторність» належить до тих
поезмів (це слово я нововвів на позначення літературних красивостей), які завше
кортить перевірити. Тобто – наповнити літературним-таки фактажем, реальним
змістом. Чи все неповторне є справді поетичним? Чи все повторюване – не є
поезією? Ці запитання постійно стукають мені в голову з того часу, коли я
вперше вдумливо прочитав зацитований шедевр Ліни Костенко.

Безперечно, цей есейчик не претендує ні на вичерпність, ні
на елементарну повноту. Його мета, як і будь-якої «спроби», – подати проблему в
такому ракурсі, щоб вона спонукала мислЯчу публіку до подальших пошуків і
роздумів. Тобто це не матриця, а тільки намацування її. «Старовинний девіз «усе
піддавай сумніву» – найнеобхідніший принцип освоєння будь-якого, навіть
найавторитетнішого джерела», – цю цитату з «Діалогу» літературознавця
В.Новикова прошу вважати основою цього мого текстового утворення.

Почну (до того зобов’язує щойно процитований пасаж) із найавторитетніших
джерел. І Ліна Костенко, й Іван Драч уважаються літературними авторитетами.
Принаймні, їхні поетичні заслуги визнані чи не всіма укладачами шкільних і
вузівських хрестоматій. «Я пастух. Я дерева пасу», – фіксує Ліна Василівна у
збірці «Над берегами вічної ріки» (1977). «Пасу я сосни ції осені, // Аж
захмеліла голова», – підхоплює Іван Федорович у першотомнику вибраного «Поезії»
(1986). Лишаю за собою право цитувати рядки за тими джерелами, в яких я їх
уперше піймав, бо з’ясування, хто, де й коли їх перший подумав (промовив;
занотував; дав до друку) – це та марудна й непотрібна праця, результатом якої
може стати курсова чи й дипломна робота. Наразі йдеться тільки про
повторюваність неповторності чи неповторність повторюваного. Проте аж ніяк не про
різновиди інтертексту, бо це вже тягне на кандидисер. І туди мають залучатися
твори з корпусу «перегавк поколінь», як-от майже хрестоматійне «Любіть!»
О.Ірванця чи менш відомі рядки Віри Балдинюк зі збірки «Крамничка вживаних
речей», які перегавкуються з хрестоматійною поеткою:

Відбулися світові новини,

Відригнулись тихо біляші…

Це – ободинадцята година,

Неповторний дотик до душі.

Що таке справжня поезія? Хрестоматійна поетка сказала: «Ще
слів нема. Поезія вже є» (зб. «Над берегами вічної ріки»). З нею суголосна
Ірина Жиленко: «Люблю у собі безсловесність поезії. // А віршів своїх не люблю.
// Бо – слова» (зб. «Вечірка у старій винарні», 1994). «Святе слову
недоступне», як писав у «Кревняках» Б.Харчук. Але коли воно вбирається в одежу
слова, виникає… суголосність чи повторення? Поетичне прозріння чи разуразне
відкривання поетами тих самих істин? Відкривання істин чи зумовлена контекстом
вербальна жестикуляція?

Чоловіцтво від поетичної жіноти не відстає. «Я виливаю кров
щоднини в ямби», – звіряється Дмитро Павличко у збірці «Бистрина» (1959). «У
слово справжнє треба влити крові», – доводить він же у збірці «Пелюстки і леза»
(1964). «Жива вода для слова – // тільки кров», – декларує Іван Драч у книжці
«Теліжинці» (1985). До хрестоматійних долучається Леонід Череватенко:

Хай живиться живою кров’ю

Строфа холодна чи понура,

То й вірші будуть при здоров’ю.

А решта, вибачте, халтура.

«Якщо існують вічні істини, то є й вічні омани: одна з них –
вимогливе очікування абсолютної авторської оригінальності, трактованої найширшим
чином. Оригінальне тільки саме обдаровання, як неповторний телефонний номер,
але не його цифровий склад», – реверансує С.Гандлевський в есеї «Дивні
зближення». Воно б нічого, та тільки обдаровання – це субстанція, котра не
надається до пробіркового (філологічного) аналізу. До аналізу надається інша
субстанція – текст. А текст – річ уперта. Особливо якщо він тим чи іншим чином
опублікований. Тексти можна актуалізовувати й зіставляти. Наприклад, отак:

1) Не жалею, не зову, не плачу,

Всё пройдёт, как с белых яблонь дым.

(С.Есенин)

2) Все набридне – і любов, і слава,

І липких доріг солодкий дим…

(І.Павлюк)

3) Промине і слава, і неслава…

Але я ніколи не помру…

(Д.Кремінь)

Три оригінальні обдаровання, але «цифровий склад» текстів
щонайменше викликає бажання поставити їх один під одним і саме в такому
порядку. І це цілком нормальний порух свідомості професійного читача. Дозволю
собі ще кілька прикладів «дивних зближень»:

1) Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

(П.Тичина)

2) Мене колись не брала жодна сила,

І спробує, було, та не здола.

Я – з покоління, що війна скосила,

Із знищеного голодом села.

(І.Качуровський)

3) Ми є народ, і в цьому наша сила,

яку нічим на світі не здолать.

І лихоліття нас не підкосили,

Наш цвіт і нашу віть не потоптать!

(О.Клименко)

Літературознавець Петро Сорока вважає, що зацитований вірш
І.Качуровського «має пережити не тільки самого автора, а усі інші його книги».
Народний умілець від поезії, автор чи не єдиної збірки «Світ бажань»
О.Клименко, певно, має не менші шанси увічнитись. От тільки, набираючи їхній
«цифровий склад», ризикуємо помилитися номером… І потрапити на хрестоматійного
Тичину.

1) Осінь зайшла на наш тік,

як руденький песик,

і прилягла на теплій соломі.

(В.Кордун)

2) Шурхоти, шерехи в листі,

Осінь стомилась,

як пес,

і прилягла…

(Ю.Ґудзь)

3) Мокрий сніг ніби мокрий пес –

під вікном моїм тихо ліг.

(Б.-О.Горобчук)

4) Скотився сніг, собакою приліг

і облизав мовчання серед ночі.

(І.Зелененька)

Це вже навіть не смішно. У професійного читача складається
враження, що вислів Ліни Костенко про неповторність поезії – це вишукане
знущання.

1) Рука:

Чотири довгі пальці.

Рука:

Чотири жовті пальці.

(О.Коцарев)

2) пальці тонкі і довгі

ніби великий білий павук

вхопився

за поручень

(О.Романенко)

Хто там кому підмахує в тусівці – питання десяте. Фаховий
читач передусім прагне знайти в болоті поезії хоч якесь тверде опертя, а
розглядуваний тут поезм Ліни Василівни виявився в цьому плані не надто
надійним. Ступивши на нього, чительник провалився у твань запитань аж по шию.
Якщо «поезія – це завжди неповторність», то все цитоване вище – не поезія? А
якщо поезія таки допускає повторюваність, то чи не втрачається з тим
«безсмертний дотик до душі»? Скажімо, вислів «благословляється на світ»,
безумовно, був колись таким дотиком. Благословенний світоч, який уперше вжив
цей поезм, загубився в пітьмі століть. Перелік авторів, котрі скористалися цією
формулою, тягне на окремий архів. Не зауважуючи поетичної красивості вказаного
словосполучення, його хвойдала і неповторна Ліна Костенко («…А вже світає.
Сумно, сумно, сумно // благословляється на світ», – угадайте, яка поема), і
благословенна Світлана Йовенко («Зеленим камінцем надії // благословляється на
світ», зб. «Нерозкритий конверт»). А ще ж дуже подібно назвали свої жанрово
різні книжки Валентин Бичко та Григорій Діхтяренко… «Щодня благословляється на
світ»! – дозволю собі скористатися цитатою з Марії Гончаренко. І хай деякі
названі імена широкому читацькому загалові нічого не промовляють, –
благословлятиметься на світ у нашій літературі ще довго.

Аби вразити читача своєю неповторністю, поети безсмертно
дотикаються до його душі, пишучи про нього, дорогого. «Ну, якої тобі ще трясці,
// Дорогий мій читачу, га!» (Борис Мамайсур). Тему підхоплює Ірина Жиленко:

1) А тут сиди, мордуй перо – аж плач,

і думай, замордовано й сердито:

ну що воно таке, отой читач?

І дідько знає, як йому вгодити!

2) Вироджуються, як мамонти,

істоти з породи «Читач».

………………………………….

Відходять, як бронтозаври.

Чого їм не вистача?

Унісонить також Іван Драч (на тему Пабло Неруди):
«Розплодилось поетів із плодючими поетесами, // А читач вигибає (так було
колись з ірокезами)». А ось і зовсім про інтимне: «Я впущу тебе тільки у вірш –
// І не більш, і не більш» (Любов Горбенко). «І ворухнеться здогад навіжений:
// його двійник живе в моїм вірші» (Світлана Йовенко). І знову ж вона: «У вірші
затишно. Я, мабуть, тут лишусь // і трохи поживу. Ти як гадаєш?» Ірина Жиленко:
«Ще й скажуть: «Він живе у вірші»…» Й Леся Клименко в цім хорі: «І видиво
щезне. // Але ти лишишся у віршах».

Все це не так уже й так, – скаже хтось. – Збіги думок, а за
ними й словосполук, штампи (в тому числі народнопісенні, як-от рядки Д.Павличка
«Там, де Лючка круто в’ється…» й «Там, де Ятрань круто в’ється» Антона
Шашкевича)… Тоді ось вам приклад і не штампів, і не збігів, і… не думок
(прошу набратися професійного читацького терпіння):

1) …Комуністичні партії Землі –

Радянського Союзу, Коста-Ріки,

Колумбії, Китаю, Гваделупи,

Болівії, Японії, Малайї,

Румунії, Венесуели, Кіпру,

Чехословаччини, Сан-Маріно, Цейлону,

Судану, Індії, В’єтнаму, Гондурасу,

Панами, Куби, Уругваю, Чілі,

Бразілії, Швейцарії, Тунісу,

Іспанії, Австралії, Кореї,

Німеччини, Ірландії, Канади,

Італії, і Франції, і Бірми,

І Швеції, і Англії, і Польщі,

Угорщини, Зеландії і Перу

Та інші партії закінчили нараду

Про дні і ночі людства на Землі.

2) Ріки запишу: Чукша, Окунайка, Турука, Кичера.

Знову запишу: Зима, Окукикта, Бальма, Кимильтея.

Бадю і Уб, Тос-Юрях, Ліву Маму і Праву,

Нію і Мокву, Киренгу з Уркою, Каду і Кунерму,

А на додачу запишу Кунарпу та Ію з Улгою…

3) Промовляю рішуче і гордо

(є чимало для цього причин)

імена чоловічого роду:

Київ, Чуднів, Житомир, Тульчин.

Ружин, Бучач, Тетіїв, Немирів,

Овруч, Гайсин, Очаків, Ірпінь…

……………………………………………………….

Ковель, Шаргород, Шпиків, Пирятин,

Бар, Летичів, Рогатин, Хотин,

Бахмач, Гайворон, Димер, Козятин,

Рахів, Літин, Роздол, Чигирин…

4) Ми веселі і співочі.

Чесно дивимося вам в очі.

І живем душа ми в душу:

Два Миколи, Влад, Андрюша,

 Паша, Ігор, Макс,
Альоша,

Гена, четверо Серьожей,

Два Єгора, Стас і Вова,

І Євгенів двоє знову;

Юра, Вадік, Діма, Рома

Кожен з хлопців добрий, скромний,

Ще є в нас Олег, Артем.

І для рішення проблем

Маєм старосту Богдана…

5) Ні, не мудріші люди від модрин,

від кленів, від черемх і від ялин;

від лип, осик, каштанів, ясенів,

від кипарисів, од вишень і від дубів;

від верб, тополь, акацій, горобин,

від сосен, вільх, катальпів і калин…

Я, поганець, умисно не вказував авторів цитованих шедеврів,
аби ви, фахові читачі, самі мали змогу видобути їхні прізвища із закамарків
власної читацької пам’яті. А для не вельми підкутих даю бібліографію:

1) М.Вінграновський, «Атомні прелюди» (1962);

2) М.Вінграновський, «На срібнім березі» (1978);

3) П.Перебийніс, «Дар Вітчизни» (1987);

4) В.Дворецька, «Мій радіомеханічний» (2005);

5) А.Сірик, «Проріст» (1989).

Є ще інша технологія творення неповторного. Коли деякі
автори намагаються передати всю силу свого почуття, вони в прямому сенсі
довбають читача словом:

1) …О Анно, Анно, Анно і Маріє!

……………………………………………….

…Іван!.. Іван!.. Іван!.. Іван!..

– Іване…

І ніч, і ніч, і ніч…

 (Наталка
Білоцерківець, зб. «Листопад»)

 

 

2) Удвох із тобою –

тобою… тобою… тобою…

(Леся Клименко, зб. «Одним-одна печаль…»)

3) Кохана, двоє нас!

…………………………………………

За все. За все. За нині й повсякчас.

Й за те, що двоє, двоє, двоє нас.

(Павло Вольвач, зб. «Триб»)

Є поети, які ретельно стежать за неповторністю свого слова, навіть
якщо воно давно вже надруковане. Вкотре апелюю до досвіду класиків. Ось один із
найдосвідченіших – Дмитро Павличко. Він, як і багато хто з його сучасників та
послідовників, передруковував у наступних збірках свої раніші твори, але, на
відміну від багатьох, показав неповторність поезії в дії:

Йому казали в кармері камрати:

– Вже скоро на свободу ви підете,

Від пекла сього там собі спічнете

І більш сюди не будете вертати.

(Зб. «Бистрина», 1959)

Порівняймо з пізнішим Павличком (зб. «Сонети», 1978):

Розрадити його камрат хотів:

«На волю, Йване, скоро ви підете,

Забудьте камер сморідні клозети,

Спочиньте! Не для вас цей темний хлів!»

Пам’ятаючи, що неповторність – головна ознака поезії,
Д.Павличко ввів у свій поетичний словник клозети, й вірш заграв новими
ліричними барвами. А там, де клозети, недалеко вже й до їх наповнення. «Серця
підступні, де кипить моча, // Ти вчиш покорою добра й любові» (зб. «Покаянні
псалми», 1994). «Ще світить з очей руїн // Лють, як московська моча» (він же,
там же). «Потім зривається і біжить, // біжить в ліс // і пердить голосно і
дуже довго» (зб. «Наперсток», 2002). Не знаю, чому сечу неповторний автор
називає по-московськи мочою (може, тому, що вона вся – московська?), але те, що
«голосно і дуже довго» робить у нього персоніфікована Конференція, характеризує
Д.Павличка як цілком сучасного поета-інтелектуала.

Це не єдиний приклад, як Д.Павличко варіював (чи вар’ював)
свої вірші, пишучи спочатку окаянні, а тоді покаянні псалми. Та звернімося до
іншого поета, який мав необережність потрапити мені на очі. У вірші Віктора
Неборака 1982 року «Як виглядає субота?», надрукованому в збірці «Alter ego»
(1993), читаємо рядки:

дзвінки телефони

Ірванець Андрухович

субота

чекає мене з нетерпінням

У збірці «Вірші з вулиці Виговського» (2009) бачимо
Неборакову версію суботи дещо зміненою: «дзвінки телефони // побачення»… Поет
має рацію: Ірванець і Андрухович величини змінні, а побачення в контексті
поезії – величина стала. Тому, намагаючись унеповторнити вірш, автор люб’язно
депортував своїх літературних побратимів у напрямку «геть».

Економлячи дорогоцінний час своїх вимерлих, як ірокези (за
іншими даними – як мамонти й бронтозаври), читачів, я не завершую, а уриваю
потік прикладів, хоч міг би наводити ще. Коли хтось наполягатиме, що все це
притягнуте за вуха і є значною мірою випадковим, пораджу йому більше й пильніше
читати. Зрештою, те, що нам здається випадковістю, – це, як правило,
непростежена закономірність, невідкритий закон. Я показав один із можливих
шляхів до відкриття цього поетичного закону. Якщо, звичайно, в дискурсі поезії
«неповторність» не є синонімом «випадковості».

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!