Неопубліковане інтерв’ю

123

 
Йосип СТРУЦЮК
Переглядаючи свій архів, натрапив на інтерв’ю, яке колись редактор відхилив од друку. В ті часи таке траплялося нерідко, і я тому не надав жодного значення. «Відхилив, то й відхилив, – міркував , – ще й не те відхиляли». Але дивно, що те інтерв’ю я не знищив, як це бувало з іншими матеріалами, котрі призначалися для газети. Пам’ятаю, тоді редактор дорікнув мені: чому не поставив прізвища інтерв’єнта, цебто того, в кого брав інтерв’ю. Я послався на те, що той заборонив мені це зробити.
З яких міркувань – не відаю.
– А якщо все це, що він видав отут, – неправда? – спитав редактор. Я не стримався і сказав:
– Назвіть мені, Арсенію Степановичу, матеріал у нашій газеті, до котрого бодай би одним боком притулилася правда?
Чинодрал зайорзався у кріслі, поправив окуляри на переніссі, одначе відповів, як годиться:
– Зрозумійте, Назарію Дмитровичу, але ж росіяни – наші кровні брати.
Таке заперечити – не ризикнув.
Хай там як тоді було, однак я зараз прочитав свій давній матеріал не без цікавости. Признаюся, не мав підстав не вірити тодішньому в’язню і тому зважився викласти матеріал. Щоправда, з невеличкими скороченнями, які не порушують ні змісту, ні хронології подій.
Тоді переді мною сидів сивий, з високою залисиною, з гострими вилицями і жвавими очиськами чоловік і викладав спроквола, ніби зважуючи у широких шорстких долонях кожне своє слово:
– Що не кажіть, а мені просто поталанило, – казав він. – Бути заточеним у німецький, а потому ще й в совєтський концтабори і вийти на волю – це, погодьтеся, фантастика. Коли я комусь кажу про це – мені не вірять. Та я й сам не завше самому собі вірю. Іноді мені здається, що це сон, іноді, що якесь марево чи марення, походження яких мені важко пояснити. Інколи я ставлю питання: «Господи, за що і нащо ти обрав мене свідком таких страшних речей на цьому світі? Адже поруч мене кожен день гинули сотні, а то й тисячі, а я залишався жити. Хоча, властиво, трудно було назвати це життям. По два, три рази на тиждень устигав знайти під ногами якийсь корінець чи хробака-дощовика, який виліз із землі на сонечко погрітися. А вже як хтось, вельми ризикуючи, наважився жбурнути в наш натовп буряка чи брукву – ми кидалися на тих буряка чи брукву і один одного підминали під собою так, що його з-під нас витягували за ноги часто мертвим. То ще було навіть не в концтаборі, а так званому пересильному пункті, котрий, наскільки я пам’ятаю, знаходився коло міста Холма. А вже про сам концтабір – й говорити нічого. Есесівці один перед одним вишколювалися у своїх витівках. Буки   щоденно лягали на наші голови і спини, хто падав, того підводили копняками і заставляли тягати сюди-туди колоди, копати не то траншеї, не то щось інше, мабуть, фортифікаційне. А то й просто перевертати землю для чийогось егоїстичного задоволення. Як цього разу. Ні з того ні з сього наказали прихопити з собою шпадлі та  вигортати яму кроків десять на десять. Відміряв цю площу сам капрал. Високий, по-військовому підтягнутий, з зачубленою борідкою, котра ось-ось могла торкнутися вузького довгого носа. Нас було (добре пам’ятаю) одинадцять чоловік. Точніше, скелетів. Тому ми, зрозуміло, не поспішали. Можливо, враховуючи наші потенційні можливости, есесівці, як мені видалося, нам дозволяли це робити. Що ми думали тоді? Мабуть, і пояснювати не треба. Одначе така смерть нам (принаймні мені) видавалася кращою, ніж у газовій коморі . Я гадав так: «Викопаємо яму, вишикують нас перед нею – і розстріляють». Признаюся, мені вже давно хотілося, не зважаючи в який спосіб, покинути цей концтабір неподалік річки Висли. Принаймні хтось сказав, що це Висла, яку я, до речі, жодного разу не бачив.
Ми вивертали землю, одначе ніхто з нас (я певен) не міг передбачити того сценарію, за яким розгортатиметься далі подія. А вона розпочалася зі слів тлумача:
– Нам відомо, що серед вас (себто нас) є росіяни й українці. І тільки. Так? – запитав він нас.
Ми у ямі переглянулися і ствердно кивнули головами.
– Тоді українців просимо вилізти з ями.
Нас шестеро непоквапно, один за одним піднялося на верх.
Щойно вишикувалися – як тут і сьомий несподівано долучився до нас.
– Ти що, теж українець? – запитав його тлумач.
– Моя мати – українка, – відповів той.
– Беріть шпадлі і закопуйте! – через тлумача наказав капрал.
– Кого? – не зрозуміли наказу ми.
– Русіш, – спокійно мовив есесівець.
– Як, живцем?
– А як ти хотів? – спитав мене тлумач.
Ми знову переглянулися межи собою:
– Так вони нам того, як воно, близькі по віросповіданню, цебто по церкві. Гріх був би, – і ніхто до лопат не підійшов.
– Рахую до трьох! – сказав капрал і почав рахувати: – Айн, цвай, драй…
Ніхто і на сей раз не зрушив із місця.
Тоді капрал вихопив із кобури пістолет – і тут з-поміж нас вискочив наперед сьомий.
Інші – як стояли, так і залишилися стояти.
І тоді капрал скомандував:
– Русіш, вилазь, а украініш – в яму!
Росіяни поспіхом вилізли, а їхнє місце непоквапно зайняли ми.
– Закопуй! – наказав капрал – і росіяни, довго не роздумуючи, дружно почали нас обкидати сирою землею. З голови до ніг. Серед інших і – сьомий.
– А ти хто такий будеш? – запитав у нього тлумач.
– Мой отєц – русскій, – відповів той.
Коли нас уже присипали вище колін, а потім і по пояс – німець нараз промовистим жестом руки звелів припинити роботу.
– Ну так ви зрозуміли, хто такі ваші браття по церкві? – спитав.
Ми мовчали.
Довго мовчали.
Ми чекали свого вироку.
І він прийшов:
– Ідіть, тільки не оглядаючись!
Ми не зрозуміли наказу.
– Ідіть, до свого бараку, – підказав нам тлумач.
Ще якийсь час стояли розгублені, бо не повірили його словам.
– А мені куди? – нараз виступив наперед один з-поміж нас. Його капрал, здається, зрозумів без тлумача і звелів йому розстріляти тих чотирьох, що залишилися коло ями. А коли сьомий охоче це виконав – одразу загнав йому кулю над переніссям межи очі.
– А яке ж було ставлення в адміністрації до вас після того всього? – запитав я тоді інтерв’єнта.
– Ще гірше, ніж до того. Вони одразу вирішили нас зламати.
Найтяжчі роботи відвели нам, найгірші харчі залишили теж нам.
– І капрал усе те бачив? – по хвилі запитав я.
– Не лишень бачив, а й керував усім цим.
– І як же ж ви вижили?
– Вони забули, товаришу кореспонденте, що мали справу з тими, які не лишень у криївках ночували, а й ніколи не випускали зброї з рук у боївках.
– І все ж, як вам вдалося вирватися з цього пекла?
– Ми усвідомлювали: якщо не зробимо цього сьогодні, то завтра-позавтра нас, як і тих інших перед нами, потягнуть за ноги до комори. І повірите, як на те, цілий день ішов дощ, і ми вирішили ризикнути, усією змореною масою скелетів навалилися на колючий дріт – і прорвали його. – Чоловік важко видихнув повітря, поклав руку на груди і тільки згодом сказав:
– Декого серед нас, на жаль, ми самі при прориві розтоптали, кілька сотень з-поміж нас розстріляли есесівці, але й добрих кілька сотень загубилося в дощовій безпросвітній ночі.
– Надовго?
– До червня тисяча дев’ятсот сорок сьомого. Доки не потрапив у кроваві лапи енкаведистів.
– Як і за що? – вирішив запитати я.
– Один із так званої Русскої освободітєльної армії (він перед тим стояв на вишці в німецькому концтаборі) доніс куди треба (чи не треба), що там, біля ями, не отой сьомий, а ми, українці, розстріляли тоді отих чотирьох. Мені всунули по саму зав’язку, а після відбуття терміну пообіцяли ніколи не пустити в Україну. Так би воно й було, якби кремлівський тиран не помер.
– Потрапили під амністію?
– Про радянські концлагери скажу коротко, бо це особлива сторінка в моєму житті. Німецькі у порівнянні з совєтськими здавалися іноді навіть курортом. Так, так, не посміхайтеся, товаришу кореспонденте. Есесівці у порівнянні з енкаведистами…  та що там казати! Після відмови виконувати наказ якогось сержанта чи старшини, повірте, енкаведисти ніколи нікого не відпустили б у барак. У тому я більше ніж переконаний.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!