"Ненадивляний світе…"

302

 
Елеонора СОЛОВЕЙ
 
Попри всі зусилля відновити справедливість і віддати належну шану митцеві, що став би окрасою будь-якої літератури, якби не був українським письменником лихого двадцятого століття – Володимир Свідзінський залишається «невпізнаним гостем», постаттю загадковою і все ще недостатньо знаною. А тимчасом у кожному вірші цього автора ніби заховано одвічну таємницю поезії: що стається зі словами, як вони набувають цієї магії, цього чару?.. Загадкою є і його постава у своєму часі та в літературі своєї доби: звідки ця твердість, ця непідвладність спокусам, спокійна гідність та відстороненість від «злоби дня»?
 
Батько поета був священиком. Тому Володимир, як і його старший брат Георгій, початкову освіту здобув у Тиврівському духовному училищі (бурсі), далі обоє навчалися в Подільській духовній семінарії (Кам’янець-Подільський). Чимало українських письменників «класичної» доби пройшло через ті семінарії… Проте наставали часи вільнодумства, а з ним і відповідних перемін: троє молодших братів поета вже могли навчатися в гімназії, продовжити й далі світську освіту. Володимир також закінчив 1913 року Київський комерційний інститут, у якому, до речі, навчався й Павло Тичина, теж колишній семінарист. Як поети обоє дебютували 1912 року в журналі «Українська хата»; згодом їхні шляхи знову перетнулися вже в радянському Харкові – перш ніж розійшлися остаточно.
 
Деякий час Свідзінський служив у Житомирі, звідти був мобілізований до діючої армії: йшла Перша світова війна. Коли звільнився, повертатися вирішив до улюбленого Кам’янця-Подільського, до родини. Тут пережив бурхливі часи нетривалої української державності, працював літературним редактором, архіваріусом, знову вчився. Адже Першому українському університетові, урочисто відкритому 22 жовтня 1918 р. і очоленому Іваном Огієнком, пророкували «прекрасну будучину»… Тут навчалися і двоє молодших братів поета, Олег та Павло, а Володимир згодом, після п’яти семестрів, став аспірантом кафедри історії та економіки Поділля. Щоправда, це було вже у реорганізованому університеті: з приходом радянської влади він став Інститутом народної освіти. Одруження з народною вчителькою Зінаїдою Сулковською, народження доньки Мирослави (1921 р.) і вихід першої збірки «Ліричні поезії» (1922) ніби підводили риску під цим періодом радісних надій. Кам’янець уже не нагадував недавню столицю визвольних змагань. Що гірше: тепер за те минуле можна було жорстоко поплатитися. Деякі колеги поета подалися на еміграцію, але він той шлях відкинув: поза Україною себе не уявляв. Висловив це переконання у другій книжці поезій «Вересень», що вийшла 1927 року в Харкові.
 
…над отчину мою
не знайшов я милішого краю:
Небо Вкраїни одно –
радість нетлінна очам…
 
Свідзінський переїхав до Харкова, тодішньої столиці, 1925 року і жив там до самої війни, до арешту й загибелі. За своє життя видав лише три маленькі збірки; третя звалася «Поезії» і вийшла на початку 1940 р. Але спадщина поета суттєво більша обсягом за ці три книжки. Річ у тому, що вже після «Вересня» він достатньою мірою усвідомив свою несуголосність добі, – як і те, в які часи йому випало жити. Тож «писав лише для себе й доньки. Не писати… не міг!» – ці його слова переповів згодом Віктор Петров. Подібно до академіка Сергія Єфремова, Свідзінський обрав еміграцію внутрішню – жереб важкий і небезпечний. Глибоке розуміння цього вибору й цієї позиції засвідчив Василь Стус у своєму дивовижно проникливому есеї про Свідзінського «Зникоме розцвітання» – в часи, коли саме ім’я Свідзінського було відправлене в непам’ять! Але для Стуса він був одним із найулюбленіших, у красномовному його переліку: «Гете, Свідзінський, Рільке»…
Виступаючи впродовж років лише як перекладач, Свідзінський, по суті, бойкотував цю літературу; це була його форма опору, незгоди, непокори. У такий спосіб саме мовчання він зробив у літературі свого часу вельми промовистим.
 
 
…І, обчеркнений колом мовчання,
Я глухіше, сумніше горю,
Я горю, як китайський ліхтарик,
Забутий на гілці в старому саду.
(Лице люстра мертвіє в тіні, 1933 р.)
Гранично відверто задекларував своє кредо в поетичній мініатюрі 1932 року «Холодна тиша. Місяцю надламаний…», де також мовчання – серед підставових цінностей, «невідійманих» радостей митця:
 
…Три радості у мене невідіймані:
Самотність, труд, мовчання.
Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.
 
Сьогодні можна говорити про виняткову органічність модерної поетики для Свідзінського, котрий здійснював цей естетичний прорив у свій спосіб: зосереджено й негучно, без визивності й категоричності. Це також його стиль, позиція, зрештою його філософія людської екзистенції та творчості.
 
… І я неначе на грані
Якогось краю чарівного,
Де вільно бавитись весні
При домі вересня сумного,
 
Де жар і холод, блиск і мла
Живуть край себе в супокою,
Як на рослині два стебла,
Одною плекані рукою.
(Як гомонять сади нагірні!.., 1936)
 
Кость Москалець дуже влучно мовив про «тихий модернізм Свідзінського», котрий якраз і полягав у неконфліктній, хоч достатньо рішучій естетичній переорієнтації, у збагаченні національної поезії новими темами й формами, у привнесені небувалих мотивів, нечуваних інтонацій – і водночас у поглибленні творчих зв’язків із традицією, зокрема фольклорно-міфологічною.
…Одного разу Свідзінський написав у листі: «Сумна альтернатива – або бути поетом і сидіти без грошей, або заробляти і не бути поетом». Проте насправді він віддавна все для себе вирішив: бути поетом, хоч би чого це коштувало. Зрештою, тепер, коли маємо достатньо повні видання дивом зацілілої спадщини поета, – доводиться визнати, що й зі злободенністю також справа складніша. Ті поезії зберігають безліч промовистих і точних, зірко зауважених деталей давно зниклого побуту, правдиві й напрочуд виразні картини сучасного поетові життя – як-от поезія «У завулку вузькому», що її недавно видатний композитор сучасності Валентин Сильвестров поклав на музику (є вже й інші пісні на тексти Свідзінського: Едуарда Драча, Миколи Колодочки).
 
…Наближає смеркання,
Мовкне вітер-казкар…
Холодок зов’явання
Обіймає бульвар.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
Ніжним полум’ям канна
Серед скверу горить.
Мить життя несказанна
Невідчутно летить.
9. X. 1940
 
Ця ніжно-прозора акварель зупинила, зафіксувала назавжди летючу мить – хай навіть «несказанну»… А ще інші поезії залишилися мужніми свідченнями й звинуваченнями: так, як сказав він про трагедію українського села, про голод – не сказав, напевно, ніхто – ні тоді, ні потім. І знову поет підтвердив тим пророчу природу свого хисту: вражаючий вірш «Одна Марійка, друга Стефця звалась…» надрукований у збірці 1927 року «Вересень», – хоч сьогодні, читаючи його, кожен думатиме про 1932–1933 роки…
 
…І от я знов у рідному селі.
Село моє, що сталося з тобою?
Померхло ти, зів’яло, посмутніло.
Лежиш у ярі, і осінній лист
Тебе як гріб забутий засипає.
Нема Марійки. Темна синь очей
І чиста ніжність юного чола,
Отінена хустинкою простою,
І бистрі рухи, дужі і пругкі, –
Погасло все і скрилося землею.
А Стефцю бачив я. Бліда, безсила.
Біля грудей мале дитя держала
І говорила: «Подивлюсь на його –
Воно, як та калина, червоніє.
Чи то вже так Господь йому дає?
Бо це ж, либонь, позавтра буде місяць,
Як у дому нема скоринки хліба».
Заплакала, схилилась до дитини.
 
Другий безпрецедентний твір на цю ж таки тему – «На вечірніх вулицях і майданах…» – написаний наприкінці сумнозвісного 1933 року, а вперше опублікований у двотомнику 2004-го. Важко уявити, що хтось тоді міг так думати й писати. Не менш неймовірною видається сьогодні одісея поетових рукописів (докладно про неї йдеться у Примітках до двотомника 2004 року)…
Поезія Свідзінського, дивовижним чином сумовита й життєрадісна водночас, перейнята зворушеним спогляданням краси світу. Навіть думка про неминуче «розстання» й відхід за межу обертається неголосною, щирою патетикою світославлення:
 
Настане день мій сумний –
Одлечу, одімкнусь од багаття живого,
Що так високо зметнуло,
Так розквітчало чудовно
Свій співний, поривний вогонь.
І погаснеш для мене
Ти, пристрасний світе,
Ненадивляний світе.
Бурхотливий, п’янкий…
 
Згодом виникає інакший, зловісний образ вогню – на відміну від вогню лагідного й дружнього, також наявного у творчості поета не лише в цитованому вірші… В останні роки життя поет працював над двома підсумковими поетичними збірками («Медобір» і ще одна без назви), не маючи ілюзій щодо можливості видати їх і адресуючи невідомому віддаленому майбутньому. Робив це як людина, що, розуміючи все, простує назустріч власній загибелі, котру давно передбачив і пережив у достоту пророчих віршах, як оте «В полум’ї був спервовіку І в полум’я вернуся знову…».
Здатність поезії часом прозирати віддалене майбутнє – річ відома, та все ж небагато є таких яскравих свідчень цього, як поезії Свідзінського. Іноді це відбувається у дивовижних, теж безприкладних на той час, «антиутопіях» («Умруть і небо, і земля…», «Де не йшов я, одне й те саме…», «Страшно, кажу я, на думку…»), ще частіше пророчі здогади приносить сон: поетичні візії у сні, напівсні, або ж, як мовив Свідзінський, «крізь обережну павоть сну»… Опанування цієї сфери як ліричний прорив у царину несвідомого, підсвідомого здійснено в поезії Свідзінського наче в унісон до новітніх наукових відкриттів. Він і сьогодні вражає магією проміжних станів свідомості, віртуозністю ловлення полохких потаємних візій. Свідзінський вочевидь здійснює певне творче завдання, що постало з необхідності відбити зрослу складність внутрішнього світу індивіда, синтезуючи набутки європейського символізму, того ж символізму в російській версії, акмеїзму, взагалі «срібного віку».
Безпомильне відчуття естетичного запиту часу, помножене на вкоріненість у питомо-українському ґрунті, насамперед у мові, зумовило, зокрема, виразну типологічну подібність Свідзінського з київськими неокласиками (гурт Миколи Зерова) – попри відсутність прямих контактів, попри відмінності. Належність до одного покоління, широка освіченість, відданість гуманістичним цінностям, свідоме прагнення незаангажованої участі в культурному будівництві – все це мало наслідком виразну спільність естетики й поетики. Свідзінський як перекладач Овідія, Гесіода, Аристофана, “Слова о полку Ігоревім…” і “Давида Сасунського”, далі Пушкіна, Лєрмонтова, Нєкрасова, Міцкевича, Ґотфріда Келлера, грузинських поетів – уже самим цим доробком долучається до означеного добірного київського кола. Але й у власній творчості він є багато в чому їхнім спільником: він також блискуче переносить на український ґрунт метричні відповідники гекзаметра, александрійського вірша; досконало вигранені його мініатюри, взоровані на давню ліричну епіграму. Він так само полюбляє у власній поезії тонку стилізацію давніх реалій, покликаних свідчити непроминальність культурних набутків, тривкість класичної спадщини, нескасовність «вічних цінностей».
 
Так я між вами живу,
одинокий в притаєних думах,
Як на торгόвищі в місті
випадком посаджене древо:
Чи обкидається бростю,
чи листя скровлене ронить,
В вирі юрби клопітнόї
ніхто не зважає на нього.
1924
 
Ці довгі, на всю повноту дихання, рядки, ці незвично широкі строфи неодмінно слід відтворювати в авторському варіанті, не ламаючи графічний малюнок, аби читач повніше відчув «неубутні чари» (за М. Зеровим) стародавніх метрів – хоч у газеті це, на жаль, неможливо. Рухаючись у цьому напрямі з власного вибору, Свідзінський іде навіть далі: створює “антологічні” поезії, сповнені реалій уже суто українських, як-от у віршах 1933 р. “Полем ідуть – і повільна хода їм і мирна розмова…”, «Пух золотої верби як сніг розлетівся по світі…». До цього ряду належить і незрівнянна поезія “Біла пушинка пливе над сіножаттю – легке суденце…” зі збірки “Вересень”.
Чіткі пластичні образи природи, просвітлений спокій, гармонія, споглядання як життєві засади – оскаржували громохку й холодну риторику та культурний нігілізм поезії вже суто радянської. Щоправда, Свідзінський у цьому спільному з неокласиками русі дещо, сказати б, «демократичніший»: він поетизує буденне і навіть приземне, не навантажуючи вірш культурними реаліями та ремінісценціями; він виразно віддає перевагу природі перед соціумом, у нього навіть нічний трамвай ніби тікає з міста…
На додачу Свідзінський актуалізує широкий строфічний арсенал, апробує тріолети й канцони, вже не говорячи про сонет, представлений як у першій його збірці «Ліричні поезії», так і в “Медоборі”. Сонет 1936 р. зветься за першим рядком “В руці ледь-ледь колишеться удильно…” і додатково примітний тим, що репрезентував поета в зарубіжних антологіях ще тоді, коли на Україні автор підлягав негласній забороні, коли і в діаспорі його шанувальники, говорячи словами Богдана Кравціва, “диспонували дуже обмеженою кількістю творів”. А проте читач, захоплюючись досконалим твором, може й не зауважити, що це сонет: класична форма, легко впізнавана вже навіть графічно, тут настільки опанована і так щільно наповнена глибоким лірико-філософським змістом, і зміст цей так полонить, що належність твору саме до жанру сонета якось не фіксується увагою. Натомість виняткової, направду незабутньої філософсько-поетичної сугестії тут сповнена оця вражаюча «двоєсвітність», ця співмірність двох глибин – води й відбитого в ній неба:
 
…І сонний блиск ласкавої блакиті
Під хмарами ясніє в глибині,
І чашечки латаття піврозкриті
Про дива дна розказують мені…
 
…Варіація цього мотиву «двоєсвітності» є також у поемі «Стася» – дивовижному творі, сповненому чару й чистоти юнацького кохання; хіба що «Лист до загубленої адресатки» М. Рильського можна дорівняти до цього маленького шедевру.
…Зі спогадів та свідчень, неповних і дещо суперечливих, поступово вималювалася жахлива правда про загибель поета. Коли німецькі війська наблизилися до Харкова, НКВС запровадив арешти тих мешканців, які ще не евакуювалися. Попри те, що чимало людей безуспішно цього домагалися, – карні органи «вираховували» тих, хто, на їхню думку, міг чекати на прихід німців, хто уник у передвоєнні роки репресій, але був чи міг бути під підозрою. Свідзінський залишався в місті через небажання дочки виїхати і також потрапив під цю облаву. «Примирлива» версія Юрія Смолича про розбомблений німецькими літаками евакуаційний вагон давно спростована. У Існує «Слідча справа» Свідзінського (Смолич твердив, що поет і не був репресований!), є спогади доньки поета про його арешт, є незаперечні свідчення, що з наближенням німців упритул до Харкова Свідзінського разом із іншими арештантами під конвоєм етапували на схід. Коли ж неподалік стався прорив німецької танкової колони, енкаведисти спалили своїх бранців живцем у якійсь господарській будівлі. Тривалий час вважалося, що місце тієї трагедії – околиці села Непокрите між Старим Салтовом та Куп’янськом, проте вже згадана слідча справа локалізує ту подію інакше: село Бутирки Уразовського району Курської області (Докладніше у моїй статті «Зберігати вічно… до 1967 року» (Про слідчу справу Володимира Свідзінського) // Слово і час. – 2009. – № 9). У кожному разі незмінно зринають у пам’яті оті рядки про «бурхливе горіння» й повернення до стихії вогню: «…розімчать, розметають Сонячні вихори в пасма блискучі Спалене тіло моє…».
Творча доля Свідзінського становить, напевно, найбільш похмурий парадокс української літератури ХХ століття. Його тривала відсутність, утруднене повернення, що триває й досі, наочно свідчать, як непросто часом відновити справедливість, назвати явища своїми іменами, розставити все на належні місця. Навіть скласти докладну хронологію як основу для життєпису, для наукової біографії виявляється далебі непростою справою, хоч ідеться про митця минулого століття – не якихось там «незапам’ятних» часів. Але тепер це вже лише справа часу: спадщину поета зібрано й видано, тексти його доступні, хоч може ще недостатньою мірою. Тож у процесі неминучого формування нового літературного канону постать видатного поета Володимира Свідзінського дедалі набуватиме реальної ваги та масштабу.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!