Неля Медвідь. Олександр Довженко у контексті метаморфоз авторитарного часу

247

Слов’янство поки що дало світові

в кінематографі одного великого

митця, мислителя і поета –

Олександра Довженка

Чарлі Чаплін

 

Сьогодні, на щастя, вже не потрібно доводити, що постать і творчість Олександра Довженка є нашою національною гордістю. Але всіх нас знову й знову охоплює почуття подивування Довженковим талантом, його сумнівами і сподіваннями, ціною сходження на світові мистецькі вершини. Його кінематографічні роботи – це унікальні як для України, так і для всього світу свідоцтва глибинного осягнення, самовираження і самоаналізу митця – людини долі дивовижної і трагічної. Саме тому його життя і творчість потрібно розглядати в ракурсі метаморфоз авторитарного часу загалом та у контексті світових оцінок зокрема. Виходячи з цього, й хочу долучитися до започаткованої І.Дзюбою дискусії на сторінках першого та другого чисел «Української літературної газети» за поточний рік.

 

Доля і творчість письменника мають спонукати нас до перегляду усталених поглядів на роль і призначення мистецтва (не лише у вузьких межах національного, а й світового!), на розуміння свободи творчості і навіть на українську державність, чого не завжди враховують учасники дискусії, даючи однобічні оцінки, висловлюючи свої особисті, досить часто хибні думки, далекі від об’єктивності.

Так, говорячи про значення творчості О. Довженка, необхідно наголосити на тому, як досягнення українського метра кіно впливали на світове кіномистецтво. Його твори привертали неослабну увагу найвидатніших кіномитців-сучасників та наступних поколінь. Скажімо, вони стали джерелом для роздумів Карло Лідзані (Італія), який відкривав Довженкові нові обшири в своєму рідному, італійському кіномистецтві. Саме з Довженкової “Землі”, на його думку, народилися такі талановиті майстри італійського кіно, як Олександр Блазетті (фільм “1860”), Расселліні (фільм “Пайза”). У їх роботах відчуваються добре засвоєні уроки метра українського кіно, серед яких колорит технічних прийомів: вільний ритм розповіді, творчий внутрішній задум художника, якому підпорядковані зображення природи, проникнення митця у психіку людини. Виняткове значення О.Довженко мав для англійських кінематографістів, оскільки дав поштовх для розвитку молодого кінорежисера Ленца, для ліричних празьких фільмів Войтека Ясного, Карел Пліцке, Ровенського, Номерата, Юри Якубіска. Так, Чарлі Чаплін, захоплюючись творчістю українського кіномитця, визнавав, що слов’янство дало світові в кінематографі одного великого мислителя і поета – Олександра Довженка. Гу-Пеллетан (Франція), високо оцінюючи фільм “Повість полум’яних літ”, поставив його у ряд світових шедеврів: “Іліади”, “Енеїди”, “Пісні про Роланда”, бо ним О. Довженко “сказав про війну все. В образах крові, вогню, хмар і любові”. А Пітер Стюард (Англія) назвав О. Довженка найвизначнішим кінодіячем світу. Саме ось такі оцінки, інші факти потрібно класти в основу розуміння та потрактування його життя і творчості.

Тож які художні і кінематографічні відкриття, набутки привертали увагу, хвилювали і продовжують хвилювати шанувальників його таланту? Чому світ визнав О. Довженка як великий талант, а на рідній українській землі він був “ізгоєм”? Ким же був О. Довженко насправді? Про це й піде мова.

Щоб відповісти на ці запитання, слід зосередитись на ряді завдань, а саме:

– визначити витоки формування творчої особистості О. Довженка;

– співвідношення життя і творчості у свідомості і практиці митця;

– простежити особливості історичної та культурної епохи, за якої він жив і працював, з’ясувати складні взаємини з совєтською системою;

– визначити, як О.Довженко впливав на мистецьке життя світу і культурні надбання світу впливали на його становлення як художника і кіномитця;

– виявити, у чому ж саме сила таланту, таємниця визнання світом українського письменника і кінорежисера.

Однією з тих вічних точок опору, які тримали О. Довженка в житті, давали запас внутрішньої міцності, була любов до матері, землі батьків, рідної України. Сосницька земля на Чернігівщині, де народився письменник… З історії відомо, який то край. Ще з часів Київської Русі він славився високим рівнем розвитку хліборобської справи, скотарства і ремісництва, ковальства. Чернігівська земля була значним культурним центром. Вона дала Україні і світові славетні зразки кобзарського мистецтва. З рідною для О. Довженка Чернігівщиною пов’язані імена лірника К. Бондаренка, народного співця А. Матющенка, кобзарів Я. Кулика, А. Шута і його учня П. Братиці, Т. Пархоменка, С. Юрченка, про яких згадував П. Куліш у “Записках про Південну Русь”. Родом з Чернігівщини був і Остап Вересай – Гомер ХІХ ст., “рапсод України”, перший з українських кобзарів, хто вийшов на широку світову арену. Співці-кобзарі були людьми виняткової моральної чистоти і громадянської гідності. Поєднуючи у слові, музиці та співі особисте і загальнонародне, моральне і соціальне, вони упродовж нелегкої історії рідної землі стали її гордістю і славою. Тому не дивно, що саме ця земля дала світові й Україні такого письменника і кінорежисера, як О. Довженко, чия творчість напоєна історичною й невичерпною духовною енергією українського народу.

Батьки – звичайні прості селяни, з подвижників праці біля землі, якими завжди була багата Україна. Батько, Петро Семенович Довженко, людина з високим почуттям гідності і відповідальності за все і всіх, щиро переймався громадськими справами, за що селяни вдячно справляли йому шану й повагу. Мати, Одарка Єрмолаївна Довженко, проста неписьменна селянка, але духовно обдарована особистість, що знала безліч народних казок, легенд, пісень, приказок і загадок. Образ матері органічно ввійде у творчість О. Довженка, з ним будуть пов’язані доброта і ніжність, лагідність і сердечність, м’якість і чуйність. Світлий довженківський образ матері у “Зачарованій Десні” можна порівняти хіба що з виписаними образами своїх матерів у творах Т. Шевченка, О. Пушкіна, Марселя Пруста.

Працелюбність, чесність, справедливість, вишуканість та благородство духовного світу, життєва мудрість, тонкий гумор, витривалість Довженкова – від батька. Вразливість, тонкий ліризм, чуйність – від матері. З родини він виніс тверде переконання, що людей потрібно поціновувати передусім за їхні моральні якості. Пізніше таке його питомо національне світосприйняття та світорозуміння зведе його в конфлікті з авторитарним сталінським режимом і совєтською дійсністю загалом, змусить його досить часто говорити мовою глибинних і досить містких та полемічних підтекстів навіть у фільмах про совєтську дійсність і характеризувати її як антилюдяну, ворожу нашому народові. Пригадаймо тут бодай кінофільм «Україна в огні», «Щоденник», записні книжки. А ось якою постає нова совєтська дійсність, яка насувається на Далекий Схід, зі слів Шабанова в «Аерограді»: «…Жінки в штанях! Литки голі! Музика в тайзі!… Тайговий звір біжить, біжить… Залізниці, вибухи… Ліс рубають праворуч, ліворуч, все ближче, ближче! А на кордонах армія – трактор в трактор! Орють, орють більшовики, співають». Тому він у пориві безвиході та розчарування тим, що побачив навколо, усвідомлюючи, що несе їм та дійсність, звертається до дружини і говорить їй: «Убий дітей! Вони вже не наші…» Тому йому десятки років краще жити в тайзі зі звірами, аніж змиритися з совєтським майбутнім, яке наступає. Той моторошний рев чорних як сама смерть літаків, які насуваються у кінофільмі на місце будівництва Аерограду, нічого доброго не віщувають, що досить переконливо підтвердив О.Довженко в кіноповістях «Україна в огні», «Поема про море», «Щоденниках», записних книжках, що й завжди маємо мати на увазі, але чого також не завжди враховують учасники дискусії.

Викоханий серед чарівної природи Придесення, вихований на мудрих звичаях і традиціях сіверян, О. Довженко завжди вважав рідну Сосницю епіцентром власної творчої планети. На жаль, рідні Довженкові місця, як і всю Україну, здавна вабили чужинців, зокрема монголо-татарських, польських, московських колоністів. Так, відомо, що невдовзі після того, як заклалася велика держава Київська Русь і князь Данило Галицький оволодів Сосницею, про що згадується в Іпатіївському літописі під 1234 роком, коли можна було сподіватись кращого, монголо-татари зруйнували цей край. Але з часом поселення відродилось, хоча й ненадовго, бо слідом за татарами пішли Польща, Москва. Тому проблема виборювання власного “я”, власної землі, державності завжди була гостра. Вона поставала перед кожним свідомим громадянином України, з надзвичайною силою і гостротою постала й у свідомості О. Довженка – вже як сформованої особистості. Йому довелося по-своєму вирішувати життєву проблему, що турбувала всю націю після жовтневого перевороту. То був такий час, коли кожен став перед вибором: яким шляхом піти, бо добре усвідомлював, що у випадку спротиву компартійній системі на нього чекало заслання чи то на Колиму, чи то в Казахстан, яке у переважній більшості закінчувалось смертельним вироком. Немає (і не повинно бути) потреби “канонізувати” О. Довженка на догоду новітній кон’юнктурі. Важливо пізнати його таким, яким він був насправді у ті роки. А для цього потрібно відновити трагічну картину вибору шляху українськими письменниками. Були такі, хто не хотів миритися (М. Куліш, Лесь Курбас, В. Підмогильний, М. Зеров, М. Драй-Хмара, О. Влизько, Д. Фальківський), а тому із заслання не повернулися. Інші самі вкорочували собі віку, натискаючи на курок чи затягуючи зашморг на шиї (М. Хвильовий, І. Микитенко, А. Казка). Треті взагалі зрікалися свого таланту (Я. Кальницький, Г. Касьяненко); четверті, сліпо повіривши в комуністичні ідеали, завзято оспівували “світле майбутнє”, індустріалізацію, перетворення на селі, інтернаціоналізм (М. Шеремет, А. Клоччя). Для п’ятих проблеми вибору не було взагалі. Вони спокійно писали, знаючи, що від них вимагають, і посилали на апробату Сталінові (Ю. Смолич, О. Корнійчук). Шості, не витримавши пригнічення музи й таланту, емігрували, залишившись назавжди думками й душею вірними Україні (В. Винниченко, О. Теліга, Є. Маланюк). Сьомі ж “роздвоювались”, пишучи на замовлення і для себе (П. Тичина, В. Сосюра). До останньої когорти письменників належить і О. Довженко. Не всі ж мали йти на заслання, гнити в тюрмах. Потрібно ж було продовжувати боротьбу з системою і в самій системі. Отож не слід нам, сучасникам, вишукувати в його життя якихось «гріхів», ліпше повчитися в нього сили і мужности протистояти за таких обставин злу і уміти залишатися самим собою. Більшість його кінотворів (“Вася-реформатор” (1926 р.), “Сумка дипкур’єра” (1927 р.), “Звенигора” (1928 р.), “Арсенал” (1929 р.), “Земля” (1930 р.), “Іван” (1932 р.), “Аероград” (1935 р.), “Щорс” (1939 р.)) писалися в атмосфері соціальних збурень і пильного стеження за проявами вільних думок. До того ж і сам О. Довженко досить тривалий час наївно вірив у комунізм, у “вчителя світового пролетаріату” Леніна, у побудову соціалізму, про що свідчать архівні матеріали, статті, виступи письменника, ідейний зміст його творів (прославлення пролетарського патріотизму в “Арсеналі”, “Івані”, “Аерограді”, колективізації в “Землі”, “героя революції” в “Щорсі”). Проте вже в цих фільмах відчутна атмосфера передгроззя: ненависть озлоблених віковою кривдою і приниженням селянина, робітника, яка ось-ось переллється через край і вибухне на повну силу, забувши про страх. Такий хисткий стан на грані соціального вибуху, мінливість настроїв революційно збуджених мас О. Довженко фіксує в “Арсеналі”. На цій основі загострювався конфлікт кіносценарію, викликаний глибокою внутрішньою драмою самого митця. О. Довженко почав усвідомлювати, що події 1918 р. нічого доброго не принесли українському народові, а лише убогість, колючий дріт, злидні та інвалідність. Досить недвозначно підкреслюється така ідейність через образ однорукого солдата-селянина, який, втративши надію й фізичну силу, в розпачі б’є свого коня, бо “злидні заїдають”.

У підтексті психологічної сцени побиття жінкою-матір’ю власних дітей, яка набирає виняткової місткості та змістового значення, відчувається внутрішня драма людини тієї трагічної доби. У жорстокому покаранні сконденсовані гіркота, біль і страждання жінки, душа якої відкрита для добра й прагне свободи в житті, але через реакційні сили суспільства досягти цього не спроможна. Накопичення почуттів у душі героїні приводить до їх виливу назовні, що й вмотивовує розв’язку внутрішнього конфлікту, яка спонукає читача чи глядача до роздумів не лише над трагічною долею жінки, народу, а й над хисткістю такого життя, неминучістю зміни настроїв приниженої, але вже збудженої, готової до дії особистості.

Поетична спрямованість душевияву митця, ідеалістична і одночасно колективістська просякнутість життєствердження, утопічні марення відносно перебудови світу на комуністичних началах у значній мірі визначили суперечливість світогляду, драматизм долі О. Довженка, і, до якоїсь міри, вираз обличчя національної культури ХХ ст. Життя і творчість пов’язані тут нерозривно. “Весь свій труд я мислю як єдиний комплекс вияву себе в житті”, – занотує письменник у 1935 р. Чи не тому його твори хвилювали й продовжують хвилювати?

Сам О. Довженко вперто й неодноразово декларував свою приналежність до комуністичної ідеї, наголошуючи, що ставив перед собою мету “громити український націоналізм і шовінізм і бути поетом і співцем робітничого класу України” (Автобіографія), але чесності із самим собою не дотримував, про що свідчить ідейність його фільмів. Так, ніби в екстазі самозасліплення він рукою діда Невмирущого (“Звенигора”) зупиняє потяг з більшовиками, який Павло-петлюрівець намагався висадити у повітря, змальовує новітню будову Дніпрогесу (“Поема про море»”), звеличує “героя революції” Щорса (“Щорс”), а насправді – полкового фельдшера на чолі дивізії головорізів. Гадаю, що така творча енергія О. Довженка цілком могла виникнути на ґрунті душевного сум’яття, внутрішніх недоладностей, спричинених ідеологічним тиском.

Кіносценарії О. Довженка справді анонсували переможну совєтську дійсність. І все ж він відносився до національно свідомої еліти свого часу. Ще Т. Шевченко у посланні “І мертвим, і живим…” писав про те, що інтелектуальна потужність еліти, її позитивна суспільна значущість залежить від її закоріненості в національне. А хто зріс на інтернаціонально-космополітичному ґрунті, той нагадує пустоцвіт. О. Довженка сюди не зарахуєш. Спробуємо поглянути на його кіносценарії з іншого боку.

Довженкова “Земля” визнана у 1958 р. на брюссельській всесвітній виставці одним із десяти найкращих фільмів всесвітньої кінопромисловості. Сюжет складає не просто історія появи в селі першого трактора і вбивства сількора Василя Трубенка, а й глибока філософська ідея неминучої перемоги життя над смертю, ідея вічної краси людини і природи. Такий висновок можна зробити на основі розуміння сюжету фільму не просто як ланцюга зв’язаних поміж собою у певній послідовності подій (хай і з прорадянським колективістським підтекстом), а, в першу чергу, як концепцію дійсності, побудовану О. Довженком за законами життя і мистецтва. А тому в єдиний міцний зв’язок суперечностей, антипатій, інших взаємовідносин людей сплелися і сцена смерті діда Семена, і розповідь про мандри діда Григорія в пошуках вільної землі, і спровокована класова боротьба на селі, і нічний танок Василя та його трагічна смерть і похорон, що перетворюється на апофеоз життя. Ставши справжнім шедевром митця на рідному ґрунті, “Земля” є твором світового масштабу, в якому осмислювались основи людського існування: народження і смерть, любов і ненависть, добро і зло, краса і моральність, людина і природа, людина і земля, людина і космос. Разом з тим письменником утверджувалась головна думка про невмирущість духу українського народу, безсмертя нації, вічність людини загалом.

Таким чином, проблеми національного звучання набували ознак загальнолюдського, що і стало однією з головних причин визнання й пошанування “Землі” у світі. Пишучи на догоду радянській кон’юнктурі, О. Довженко намагався проповідувати ідеї й теорії національного, загальнолюдського характеру і змісту, але раз по раз наражався на жорстоку критику, цькування, епогеєм яких стало “зачислення до табору біологістів, пантеїстів, переверзіянців, спінозистів – сумнівних попутників, яких можна лише терпіти” (“Автобіографія”), а пізніше – звинувачення в українському буржуазному націоналізмі й довічне заслання до Москви, а відтак – приречення на творчу “ізоляцію”. Саме як заслання розцінював письменник своє примусове переселення до Москви, про що свідчать пронизані гіркотою і болем сторінки “Щоденника”. Ось один із записів від 23 серпня 1945 р.: “Я почуваю себе на грані катастрофи. … нестерпно важко на душі. Позбавлений громадської роботи, ізольований од народу, од життя. Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл… Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна?”. Який сповідальний вияв відчаю й образи! Яка гордовита поза самотньої особистості, чиї суперечливі погляди, безумовно чиста совість, творче горіння, пороки і чесноти самоцінні. Не може ж це бути підставою для звинувачення його у зраді свого народу, «вірного» служіння Сталінові. Фальші, ідеалізації підсовєтської дійсності в його житті та творчості завжди протистояла життєва правда – у підтексті образів, логіці становлення характерів, розгортанні конфліктів і сюжетів, розвиткові ідеї.

Учасники дискусії, дослідники життя і творчості, читачі і глядачі О.Довженка обов’язково мають мати на увазі й те, що переслідуваного і гнаного з рідної землі, О. Довженка визнавав і визнав світ. Чи не парадоксально це виглядало? Кінофільми “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”, “Іван” мали велику популярність у світі, їх охоче демонстрували в Німеччині, Франції, Англії, Італії, Японії. Є свідчення про першу демонстрацію і успіх “Звенигори” на паризькій сцені. Переповнені зали та вибухи бурхливих овацій, п’ять переглядів одного й того ж фільму в найкращих залах інтелектуального Парижу, що звик до світових імен, – таке трапляється не часто. Успіх довженківської кінематографії у 40-х роках зростає у Нью-Йорку, Чикаго, Бостоні, Денвері, Хартфорді та інших американських містах, особливо з демонстрацією фільмів “Аероград” і “Земля”, які викликали чимало дискусій з приводу суб’єктивності й оригінальності режисерської техніки, авторських спостережень над природою і людиною. Позитивні рецензії на стрічки українського метра кіно надрукували нью-йоркські газети “Пост”, “Геральд трібюн”. А на сторінках газети “Ческо слово”, що видавалась у столиці тодішньої Чехословаччини, писалося про те, що “Аероград” – це найсильніший твір, зроблений у тонах і півтонах, подібних до бетховенської симфонії. Після перегляду цього фільму у французькому прокаті багатьох здивувало те, що ним Довженко випередив Годара. І не лише його, а й усе модерністське кіно, досягши величі Брехта. Значно пізніше у часі (травень 1961 р.) у нью-йоркському кінотеатрі “Блікер Стріт Сінема” протягом двох тижнів демонструвалася ретроспектива фільмів Довженка. Програма під назвою “Вшанування Довженка” була сьомою у всесвітньому кінематографічному репертуарі. Американські глядачі побачили фільми “Звенигора”, який демонструвався щодня, “Арсенал”, “Земля”, “Щорс”, “Україна в огні” і “Життя в цвіту”. А Довженкова “Поема про море” отримала премію молодої французької кінокритики як найкращий закордонний фільм з усіх, показаних у Франції 1960 р. Є свідчення про те, що з 23 грудня 1961 р. до 1 березня 1962 р. широкоформатний варіант фільму “Повість полум’яних літ” (японською мовою “Сандзе” – “Фронт”) в Японії переглянуло 394269 глядачів. Під час демонстрації фільму в Токіо в кінотеатрі “Юракудза” були встановлені нові рекорди на ринку закордонних фільмів.

Рекорд відвідування за один день прем’єри: 10821 чол.

Рекорд відвідування за тиждень: 48795 чол.

Прем’єри цього фільму відбулися у великих японських містах Осака, Токіо, Нагоя, Саппоро, Кіото, Хіросіма.

20 січня, в першу неділю демонстрування “Повісті полум’яних літ”, кінотеатр зібрав 3080 тис. ієн, що стало своєрідним рекордом для токійських кінотеатрів. А у 1962 р. під час кінофестивалю в Канаді Довженкову “Землю” переглянуло лише за один день 1500 глядачів. Березень 1971 р. став довженківським у Лондоні – йшов тематичний кінофестиваль “Мистецтво Довженка”. Публіку по-новому вразили “Звенигора” й “Арсенал”. Саме кінофільми О. Довженка стали проривом українського мистецтва до європейського і американського культурного простору. О. Довженка називали поетом екрана, досліджуючи художню структуру його фільмів, вивчаючи їхню образність, ритміку, намагаючись розгадати таємницю мистецького дива, пояснити вражаючу силу й виразність кадрів. За О. Довженком утвердилась слава митця феноменальних можливостей, першокласного майстра світового кіно. Ось як зафіксував один із відгуків італійської преси на “Івана” Шумяцький, супроводжуючи 1932 року радянські фільми на Перший венеціанський міжнародний кінофестиваль: “Нам стало ясно, що ми ще не знали до цього часу, що таке геній кінематографії, який може витримати порівняння з геніальними музиками й представниками інших суміжних мистецтв. О. Довженко доводить нам, яким великим може бути екран, коли він освітлений думкою геніального митця”. Не «служіння» ж Сталінові, а саме створена ним та большевиками підсовєтська дійсність та її трагічні наслідки у зображенні та потрактуванні українського кіномитця привернули увагу мільйонів кіноглядачів та критиків у всьому світі!

Спробуємо тут дати конкретнішу відповідь на питання: “Що ж саме в цій дійсності та художньому її потрактуванні українським сценаристом і режисером привертало увагу кіномитців, глядачів світу?” Підсовєтське літературо- і кінознавство, упереджено прочитавши всього О. Довженка, намагалось дати відповідь на це запитання. Подававши О. Довженка на Захід не з України, а з Москви як “общерусского” кіномайстра, совєтська система намагалась показати його як повпреда не українського, а саме совєтського мистецтва, ніби покликаного перебудувати весь світ, привести його до “світлого” комуністичного майбуття, як речника інтернаціональних дум і устремлінь колишнього Совєтського Союзу. Через кінотвори О. Довженка тоталітарна епоха намагалась виявити свої пристрасті, рівень “високої духовності” перед усім світом. Саме з такою місією, як довгий час прийнято було вважати, увійшов О. Довженко у царину світової культури. Саме так хотілося компартійній системі СССР, щоб сприймався на всіх континентах “советский” митець. Але оцінки фільмів О. Довженка західноєвропейськими і американськими фахівцями свідчать зовсім протилежне. Так, фахівців італійського кіно Довженкова “Земля” привернула увагу “своєрідною побудовою сюжету, чистою лірикою, глибиною змісту і душевних переживань їх героїв”. А чехословацьких кінознавців вражала широта погляду на події, яскравість образів, колорит фільму, що нагадував народну творчість, незабутні барвисті картини з гоголівських творів, про що свідчили рецензії, зокрема журналу “Studio”. Увагу американської преси та критики привертала техніка довженкового звукозапису, зокрема у фільмі “Аероград”. “Своїми засобами використання звуку О. Довженко на багато років випередив усі існуючі фільми”, – писалося в “Ньютеатрі”. Без сумніву, розуміння “совєтчини”, зображуваної у фільмах О. Довженка, було для західних і американських кінофахівців далеким, а швидше за все, підсвідомо й небажане. Фільми, образи просовєтського наставлення, очевидні для звичайного совєтського глядача, вони взагалі не сприймали, бо жили за іншими законами, власним світорозумінням, а якщо й сприймали, то за Довженкове “чисте золото правди”. О. Довженка ж як справжнього майстра кіно насправді визнавали не за пролетарські ідеї, революційні потрясіння, віддзеркалені у його фільмах, а, насамперед, за велич поетичного пейзажу, неперевершену гру акторів, революцію в мистецтві звукозапису і кіномонтажу, оригінальні поетичні засоби художнього вираження, за порушення вічних проблем тощо. Скажімо, Жорж Садуль (Франція) в “Історії кіномистецтва” визнавав, що у творах О. Довженка переважають три одвічні теми: любов, смерть, природа. Болгарин Костянтин Теплицький серед головних довженківських мотивів називав мотив боротьби смерті й життя, в якій перемагає життя. Уго Казірагі (Франція) визнавав, що О. Довженко на світі один, бо лише він змусив своєю “Повістю полум’яних літ” відчути велику істину про те, що “Земля наша – найпрекрасніша з планет”. Януш Газда (Польща) побачив у картинах О. Довженка гуманістичну сутність буття людського. Очевидно, в самому підході українського кіномитця до проблем вічних (людина і природа, людина і земля, життя і смерть, кохання, батьки і діти) було те, що викликало інтерес у західноєвропейського і американського народу. У кінотворах О. Довженка глядач побачив самого себе і собі подібних у глибоко психологічному відтворенні.

Особливу увагу рекомендуємо загострити на світових уроках О. Довженка. Чому ж саме вчив світ український кінорежисер? Відповісти на це запитання можна словами Матьяша Клопчича (Югославія): любити життя, природу, людей, глибше розуміти красу, ставати добрішим і духовно багатшим. Та найважливіші уроки Довженка – це відкриття, за обставин московсько-большевицького всевладдя, світові духовної культури українського народу, України загалом. Із демонстрацією кінофільмів О. Довженка у світі на інші землі прийшли, по-перше, відкриття сутності української пісні, матері-українки як берегині роду людського, по-друге, інформація про багаті національні звичаї й традиції України, психічний склад української душі з її щирістю, відкритістю, пристрасністю, людяністю, органічним зв’язком з рідною землею батьків, переживанням природної краси і розчиненням у ній, по-третє, розуміння морально-етичних цінностей українців. Слушно з цього приводу Зденек Штабла (Чехословаччина) зауважував, що твори О. Довженка для канадських кіномитців стали не лише матеріалом кіномистецтва, а й матеріалознавством, “адже за його стрічками можна вивчати матеріальну та духовну культуру українського народу”. І це дійсно так. Скажімо, в кінотворах О. Довженка відчутна органічна залежність людини від “ґрунту”, на якому вона зросла. Невипадково у “Зачарованій Десні” письменник до деталей змальовує трудові операції батька, діда Семена, дядька Самійла, матері, баби Марусини, підкреслюючи тим самим вірність героїв батьківській землі, загострене почуття власника селянина-трударя. О. Довженко також наголошує на особливостях орієнтації дітей на трудові цінності своїх батьків. Із ранніх літ батьки малого Сашка намагалися залучити дітей до праці на благо сім’ї, родини, народу, створивши для цього сприятливу трудову атмосферу. Намагаючись вповні розкрити природню сутність героїв, О. Довженко відтворює специфіку трудового життя українців, розкриваючи її через процес безпосереднього сприймання дитиною навколишнього світу, спостереження за працею батьків, сусідів, громади, глибоке переживання баченого й почутого, осмислення подій і вчинків дорослих, залучення до виконання простих вправ повсякденної й сезонної роботи. Шляхом зображення внутрішнього стану зацікавлення й захоплення Сашка працею дорослих, О. Довженко розкриває естетичну сферу свого народу, бо у праці на землі українці вбачають справжню красу. Не дивно, що у “Зачарованій Землі” мати письменника весь час працювала на землі, саджаючи всякі рослиночки, “щоб проїзростало”, у фільмі “Іван” перед глядачем розливався широкий і розлогий Дніпро, у “Землі” з екрану дивились чудесні соняшники і яблука, а гармонійне єднання людини з природою сприймалося як пантеїстичне уявлення про людину і світ у цілому, коли ритми людського й природного життя зливалися в одне ціле.

Прикметно, що у єдності з рідною українською природою на перший план виходить психологічне начало, яке й засвідчує, що природна краса рідної України дала письменникові можливість відчути себе невід’ємною часткою живої природи, знайти межу злиття її з власною душею, душею героїв. Скажімо, в описі села Павлівці (“Повість полум’яних літ”) письменник згадує садки та городи, вулички й стежки, подвір’я й хати, які потопали в зелені і квітах. Тож невипадково, як підкреслює автор, тут “жили вродливі задумливі люди, й була тут у жіноцтва своя давня мода вишивати рукава сорочок пишними червоними квітами, то й одяг людський схожий був на садки та городи”. У такий спосіб письменником передається не лише “характерна гармонія павлівців із природою”, як зауважує Ю. Барабаш, а й внутрішнє чуття, переживання українцями природної краси, розщеплення в ній, вирішується філософська проблема єдності природного світу з ходом життєвих взаємозв’язків. А тому ця природна краса знаходить своє відображення в побуті селян, охайності їх одягу, морально-етичних стосунках, які ґрунтуються на засадах родинного тепла, любові, злагоди і затишку, в усьому стилі життя. Невипадково незнання людьми вечірньої і вранішньої роси розцінюється Уляною під час розмови з коханим Іваном (“Повість полум’яних літ”) як духовна збіднілість, бо ці люди ніколи не зрозуміють, що “в квітучому саду неможливо не те що вбити, а навіть лаятись”. Цим автор підкреслює, що естетичне чуття природної краси породжує атмосферу сердечності, взаємоповаги, душевної єдності людей, які завжди панували у взаєминах між українцями, згуртовували їх в єдину велику родину. Таке розуміння українцями краси, сутності життя прийшло з кінотворами О. Довженка на інші землі. Переконана, що таке вивчення творчості письменника із загостренням уваги на світовому її значенні, оцінках і уроках його творча індивідуальність постане не лише у національних, а й у світових вимірах.

Переймаючись ідеєю оновлення українського кінематографа, О. Довженко відштовхувався від завоювань Молодого театру й театру “Березіль” Леся Курбаса, “Театрального Жовтня” Мейєрхольда, художньої школи Е. Геккеля (Німеччина), навчаючись у якій, особливо цікавився творчістю Ван-Гога і Георга Гроса. Перебуваючи на дипломатичній роботі у Польщі та Берліні, знайомився з відкриттями Д. Гриффіта і Ч. Чапліна, Г. Пабста та Е. Янінгса, чия професіональна винахідливість стала для О. Довженка доброю школою. Так, підкреслена скульптурна пластика з певним тяжінням до символіки жесту й мізансцен, контрастний монтаж епізодів, поєднання експресії руху та скульптурності пози у кінофільмах О. Довженка є свідченням впливу театру Леся Курбаса. А засоби й прийоми експресіоністичного мистецтва – контрастно-емоційне зіставлення епізодів, маніпулювання освітленням і фільмування знизу, переміщення горизонтальної осі камери з метою підсилення експресії, підкреслення домінантного в образі, використання психологічної паузи – то показник добре засвоєних уроків школи Е. Геккеля. Окрім того, у кінотворах О. Довженка простежуємо типологічну спорідненість із полотнами німецького художника, як-от: людина серед природи, пейзажні картини із зображенням сонця й веселки як мотив миру і родючості, образи дідів, батальні картини, портрети, які наскрізно ввійшли провідними мотивами у фільми українського кінофахівця. Виразністю, динамізмом зображуваного О. Довженко зобов’язаний, у першу чергу, Ван-Гогові і Георгу Гросу. Можливості ж широкоекранного кіно, яке могло б забезпечити демонстрацію степів, моря, літаків, широчінь у пам’яті давно минулого і не дуже віддаленого у “Поемі про море”, були підказані О. Довженкові французькими кінотехніками (1930 р.).

Отож, намагаючись розширити художні можливості екрана, збагатити його виражальний спектр, звукові ефекти, О. Довженко черпав як з багатої скарбниці вітчизняного театру і кінематографа, так і зі здобутків зарубіжних художників і кінофахівців. Тому питання впливу О. Довженка на світ не можна розлядати однобічно. Варто наголошувати (чи не в першу чергу) й на протилежній тенденції – впливу світових досягнень на кінорежисуру О. Довженка. Він весь час ніби відштовхувався від щойно досягнутого у вітчизняному і зарубіжному кінематографі, шукав нових і нових можливостей мистецького самовияву. Кожна кінострічка майстра позначена карбом світової художності: видимістю дії, психологічною мотивованістю й природністю. О. Довженко уникав одноплощинності сценаріїв, оперував часовими зміщеннями, досягаючи помітних у світі художніх результатів і виявляючи справжній смак і хист. Але розкритися на повну силу йому не вдалося, бо зробити це можна було лише за умови іншої політичної системи в країні, де жив, а відтак – іншої системи цінностей, іншої концепції людини, історії й моралі. Можна тільки пошкодувати про втрачене. З іншого боку, визнання Довженка у світі як великого кіномитця стало важливим кроком до всебічного вивчення традиційної культури українців у всіх її проявах і формах, а отже, збуджували зацікавлення до ще малознаної тоді України. Але найголовніше – кінотвори Довженка засвідчили, що Україна і її народ у своїй глибинності і всезагальності дослідження сягнули рівня кращих зразків європейської й американської культури.

 

ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВИДАТНИХ ЛЮДЕЙ СВІТУ ПРО О. ДОВЖЕНКА

1.Довженко, уродженець чарівного закутка української землі, промчав метеором на обрії нашого безрадісного сторіччя (Шарль Форд, Франція).

2.Довженко – рідкісний приклад палкої відданості митця своїй нації. Його творчість неповторна. Він родоначальник нового не тільки в кіно, а й в літературі. Дякую українському народові за те, що він дає світові такого великого митця (Б. Аменгаль, Франція).

3.Довженко – перший поет кіно (Левіс Джекоб).

4.Довженко створив кінематографію суто українську, але в той же час високих вселюдських ідеалів (Я. Газда, Польща).

5.Довженко належить усьому світові і справді є найбільшим митцем планети (Д. Робінсон, Англія).

6.Йому мусили відступити перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін (Іван Кошелівець).

“Українська літературна газета”, ч. 13 (279), 3.07.2020 — 14 (280), 17.07.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

 

Закінчення в наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!