Недокладна реставрація ландшафту

146

Резонансна
лютнева лекція Вадима Скуратівського «Київське літературне середовище 60-70
років ХХ ст.», що її УЛГ друкує в скороченому вигляді під назвою «Пізня
відлига», – ще один крок до розуміння тогочасної ситуації в Києві. Цій темі
присвячені також публікації представника академічного офіціозу М. Наєнка, таких
знакових особистостей, як І. Дзюба, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, учасника
багатьох гуртів і подій та пізнішого видавця Р. Корогодського та інших. І
скрізь ми подибуємо індивідуальне бачення ландшафту, що його особливості не
скрізь прописані й через брак документів, відсутність доказових поелементних
розвідок, досі небажання застосовувати до цієї проблематики новітні аналітичні
методики або й наріжну настанову нашої гуманітарної науки не виносити сміття з
хати. Хіба вже те, що тхне. Може й те правда, що ще не пристиг час на поєднання
способів психопатології та патоанатомії для розкриття модусів існування
літературно-мистецьких середовищ в Україні взагалі та в Києві зокрема1 .

Либонь тому, з
притаманною собі яскравістю викладу, Вадим Скуратівський вдався радше до жанру
рефлексій з приводу, повчально і рельєфно подаючи фрагменти обставин і
матеріалів, що з ними шановний лектор мав до діла. І вже сам жанр визначив
глибину та енциклопедичність трактування сюжетів, але й позбавив читача двох
важливих, на мою гадку, речей: докладного уявлення про характер і особливості
літературно-мистецького життя Києва та бачення кластерів офіціозного,
офіційного життя і альтернативної культури та андеґраунду. Бо, наскільки я
пригадую, ті часи доки не стали предметом спеціальних розслідів лектора, а в
життєвих і виробничих ситуаціях він здебільшого зосереджувався на своїх
глибоких наукових працях і редакційних завданнях. Його не було видко ні на
запільних зібраннях, ні в численних салонах чи богемах. Вадим Скуратівський
завжди належав до совісного кола київських інтелектуалів, які формували на
європейських засадах ядро українського знання. До речі, коло це – на відміну
від теперішньої ситуації – володіло багатьма мовами, не було бінарним. У Андрія
Білецького за один вечір, крім рідної, можна було почути і грецьку, і шведську,
і англійську, і латину … Лік міг іти на десятки. Моя сусідка Ірина Стешенко, в
помешканні якої згодом сформувався відомий салон, у побуті послуговувалася
колоритною мішанкою тих мов, з якими щодень працювала, – українська,
французька, німецька, англійська. Причому українська в цих інтелектуалів
спиралась на класичні традиції, – у випадку Стешенко – це її дід Старицький,
батько Іван Стешенко, настанови А. Кримського…, – а не на прикольний суржик
теперішнього демімонду.

Отож, не вдаючись
в академічні холодини, я виокремлю лише ті явища, обставини й особистості,
котрих мені бракує в рефлексіях Скуратівського.

Передусім, вже
час, доки не пізно, визначитися з термінологією й тлумачити терміни
шістдесятники й шістдесятництво з урахуванням тодішніх реалій й сьогоденного
погляду. В офіційному друці шістдесятниками називали «обойму» дозволених
молодих поетів і прозаїків, обнадіяних обіцянками Хрущова й можливістю
повернення в тоталітарній державі до справжніх витоків ленінської свободи.
Багато хто з них згодом зробив партійну кар’єру радянського літе­ратора-ліберала,
як от Віталій Коротич, Іван Драч. В неофіційних колах – це був гурт
Світличного, Сверстюка, Дзюби, Горської, Франко, Коцюбинської (я кажу тільки
про Київ). Відповідно, шістдесятництво мало офіційні виміри (настрої молодої
інтелігенції, молодіжна преса, творчі гурти, Клуб творчої молоді тощо) й
альтернативні та підпільні, що підлягали викриттю й фізичному знищенню.

Мені здається
недоцільним розмежування літературно-мистецьких і філософсько-естетичних рухів
за напрямами, бо митці й літератори збиралися разом, – і в Світличного, і в
Горської, і в Макарових-Вишеславських, і деінде, – і вкупі дискутували з
приводу загальноінтелектуальних, світоглядних і національних проблем
сучасності. Приблизний поділ на гурти відбувався переважно на естетичних
засадах (класика, аванґард, фольк та ін.).

Розгляд
тогочасного ландшафту ніяк не може обійтися без Клубу творчої молоді, що його
засади формувалися у ЦК ЛКСМУ в Тамари Главак і такої собі Марини, котрі
опікувались питаннями молодіжної ідеології. Потім той же комсомол за завданням
партії приготував напівлегальні боївки, що називались бригадмілами, які й брали
під орудою КДБ участь у розгромі Клубу й інших масових зібрань киян. У тому
ландшафті видко також діяльність літоб’єднань при молодіжній періодиці та у
видавництві «Молодь», що її очолював Дмитро Білоус і за нагляду якого
українська література одержала низку яскравих поетів, як от популярний в ті
часи Григорій (Гриць) Кириченко. Він у Білоуса був за старосту гуртка.

Відомі масові
культурні заходи відбувались у медичній бібліотеці, в інституті легкої
промисловості (скандальний вечір Івана Франка з подальшою єдиною в київській
повоєнній історії масовою ходою зі смолоскипами і під українськими гаслами), в
інституті фізики (поетичні вечори, виставка Шульдішенка). Видатними подіями
стали зібрання музик-аванґардистів у спілці композиторів, київський диксиленд,
джазово-літературний клуб на Леонтовича (навпроти собору).

Відколи з кінця
п’ятдесятих дозволили буржуазну літературу перекладати з оригіналу, ширшає
діяльність перекладацької секції СПУ, яка розквітла заходами Микити Шумила,
котрий, своєю чергою, залучив до справи Григорія Кочура. Шумило вміло проводив
за умов цензури серії вечорів зарубіжної поезії з гучним відгомоном у
вітчизняній та закордонній пресі. Саме перекладацька українська школа в ті роки
зуміла підняти словники 20-30-х років і сформувати модернову стилістику.

На окрему згадку
заслуговують скандальні виставки, що з них і першою відкрито виставку новочасного
аванґарду з міста-побратима Тампере у виставковій залі на тодішній
Червоноармійській.

Величезним
потрясінням для Києва були вистави американського балету, французького
симфонічного оркестру, віденських квартетів тощо. Свіжий вітер нової естетики й
зовсім інший рівень виконання.

Сенсацією стали
«Симфонічні танці» дозволеного нарешті Рахманінова зі слайдами з Брака на
лаштунках.

Поважними
центрами лі­тературно-естетичного життя ставали робітні художників, куди
стукачам було важко потрапляти, і йшлося вже потім про спеціальну аґентуру.
Частина тих слуг режиму потім еміґрувала до США, Ізраїлю та Німеччини в якості
жертв утисків. Ще й сьогодні їхні імена – либонь з розрахунку на те, що живих
свідків вже нема – подибуються в Інтернеті.

Мене, щиро
кажучи, дивує, що Скуратівський не згадав таких яскравих особистостей зі свого
оточення, як Катерина Квітницька й Майя Каганська. Обоє – вельми колоритні
літераторки з численними міжнародними зв’язками. Катерина – видатна українська
російськомовна поетеса й блискуча перекладачка, зокрема грузинської й
французької поезії, дружина Гелія Снєгірьова, а Майя – дивовижної потуги
журналістка концептуального напряму, авторка багатьох книжок, рецензентка,
товарка Леоніда Кисельова.

Дуже цікавий був
окремий гурт: Віктор Нєкрасов, Володимир Кисельов, Дмитро Затонський, Гелій
Снєгірьов, Анатолій Шевченко, Маргарита Малиновська (протягом останнього часу
свого життя) і низка молодих літераторів згодом, як от Михайло Слабошпицький.

Осібними центрами
спілкування були книгарні (передусім письменницька «Сяйво» та магазин продажу
творів іноземними мовами, що перед своїм знищенням кілька разів переміщувався
по Києву, і букіністичні, передусім на тодішній вул. Леніна) та приватні
букіністи. За часів Незалежності торгівлю книжками іноземними мовами та
букіністичними книжками владі, передусім міській, вдалося знищити остаточно.
Причому ця знехіть до гуманітарного знання у посткомсомольців і досі настільки
сильна, що книжки цілих мовних сімей в столиці України й купити не можна, й
прочитати ніяк, бо зарубіжна комплектація ліквідована навіть у центральних
книгозбірнях. До речі, за більшовицької диктатури на букіністичних розпологах я
купував і забороненого Спиридона Черкасенка, і багато реліґійних видань, і
Штирнера, і Карлайла. Довкола Кочура біля польських книжок спалахували
дискусії, завжди з почтом (либонь, з міркувань безпеки) до «Сяйва» заходив
Світличний. І відразу – літературні суперечки.

Протягом
нетривалого часу цікаві зібрання відбувались у Сергія Параджанова, що з ним
мене познайомив Микола Шейко, котрий теж тоді був кометою на київському небі.

І, нарешті,
насичене життя в студентських гуртожитках, що про нього згадав, здається,
тільки М. Наєнко в серії своїх публікацій в ЛУ.

Осібно треба
згадати гурт польських студентів у Києві, що серед них були й такі згодом
видатні особистості, як Степан Павлище і Сергій Козак. З ними також
пов’язувалося передавання українських творів до «Українського календаря» і
«Нашого слова» та розповсюдження тих видань у Києві.

Окремо – і дуже
поважно – стоїть питання про творчість і поведінку офіційних класиків у ті
часи, що їх тільки зачепив лектор і що намагаються приоздобити, замовчати з
певних міркувань більш офіціозні вчені, особливо ті, котрі свою
партійно-літературну кар’єру зробили ще за Андропова. Скуратівський тільки з
притаманним собі тактом натякнув на тему, що низка поквапом беатифікованих
учасників формування Незалежності й витворення певних схем поєднання мух з
котлетами в галузі, зокрема, літературознавства й освіти, можуть постати у
зовсім іншому світлі, наприклад, у вигляді компартійних прислужників та
ідеологічних монстрів.

…Це все тільки
крапчасті додатки і уточнення до популярної лекції Вадима Скуратівського.
Сподіваюсь, в оглядному майбутньому вдасться без зайвого поспіху та без
умовчань відтворити достеменний київський культурний ландшафт.

 

1Докладніше про
київську атмосферу я писав у 90-і в часописі «Нова ґенерація», а відколи
друкування заборонили – у тижневику «Слово» та нещодавно в своєму блозі
http://lesherasymchuk.sumno.com/.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!