Небеса Івана Сошенка

208

Наталя
Околітенко належить до небагатьох у нашій літературі авторів, котрі, принципово
орієнтуючись на внутрішню свободу як необхідну умову творчості, не підпали під
кон’юнктуру ані радянських часів, ані теперішніх. Зайвим свідченням цього є її
остання книжка «Рось-Марія», що несе на собі відбиток старої доброї школи, яку
створили письменники, покликані активно впливати на людські душі. У цій збірці
найбільшу увагу привертає однойменна історична повість про Івана Максимовича
Сошенка, життя якого в художньому творі ще ніхто не намагався осмислити.

Зі шкільної
парти ми знаємо, що якби не Сошенко, то невідомо, як би склався творчий шлях
Тараса Шевченка, бо він перший оцінив його великий талант, привів до Карла
Брюллова, зіграв виняткову роль у викупі на рідкість обдарованого юнака з
кріпацтва. Сучасники називали Сошенка Предтечею майбутнього Кобзаря, але так
склалося, що про цю постать побіжно згадували тільки в мемуаристиці й почасти в
літературознавстві. Завдяки зустрічі з Шевченком Сошенко увійшов у велику
історію, без цього його навряд чи й згадали б років через сто… Але історія
несправедлива, склеротична й жорстока: Сошенко сам по собі був талановитим  самобутнім художником, більше того –
визначним моральним явищем, і в цьому переконуєшся, читаючи  «Рось-Марію», яку Наталя Околітенко скромно
назвала повістю.

Авторка пише про
цього митця як самодостатню особистість, прагнучи вирвати його із силового поля
Шевченкової слави, відтак поява Тараса на сторінках  не змалює Сошенка, а тільки підкреслює його
неповторність. Образ головного героя повісті вийшов на диво колоритним і
переконливим, таким він і залишиться в пантеоні українських історичних осіб.

Перед нами
постає жива людина, спрагла творчості, із загостреним моральним чуттям та
чуттям власної відповідальності за страждання кожної живої істоти, дуже ранима,
тонка й багато в чому суперечлива. На відміну від вольового та впевненого в
собі Тараса Шевченка, він схильний до сумнівів і провалів у депресію,
інфантильний у стосунках з жінками, часто несмілий. Та за всіх рефлексій – це,
в головному, дуже цілісний характер: прагнучи стати митцем високого класу,
Сошенко не спиняється ні перед якими випробуваннями, й ніякі спокуси не
схиляють його до відступу від моральних істин. І доля, яка на світанку життя
пропонувала йому свої щедрі дари – матеріальну забезпеченість, високе суспільне
становище, вигідне одруження – ніби глумиться з нього, прирікаючи на злидні та
вічну життєву невлаштованість, через що він як художник так по-справжньому й не
здійснився.

З повісті
«Рось-Марія» випливає, що Шевченко в часи, коли вони з Сошенком  по-братськи ділили дах над головою і останній
шматок хліба, свідомо не дав йому одружитися з гарненькою, проте дуже
легковажною і аж ніяк не безкорисливою німкенею, знаючи, що вона погубить його
талант. «Яблуко розбрату», що впало поміж молодими людьми, було червивим, і
надалі Тарасові застереження стали  для
Сошенка керівництвом у стосунках з жінками.

Гідною подругою
художника стала дівчина дворянського походження, котра, працюючи гувернанткою,
заробляла собі на шматок хліба. Образ Марцеліни Віргінської своєю психологічною
переконливістю не поступається образу Сошенка, можливо, саме вона виходить на
передній план. Їхні стосунки складаються непросто, бо практичність Марцеліни не
знаходить розуміння у чоловіка, схильного до побутової неорганізованості та
недалекоглядності. Але ця жінка бере на себе відповідальність за його талант і,
коли Сошенко втрачає роботу, а з нею й засоби для життя, вона сама йде
працювати, що на ті часи сприймалося як велике приниження. Тільки після смерті
дружини Сошенко по-справжньому усвідомлює, яка велика любов освітила його
життя, і скільки Марцеліна без зайвих ремствувань винесла на своїх плечах. У
його пам’ять вона входить як романтична героїня, що стоїть поряд з Лаурою чи
Беатріче. Він вирішує намалювати з неї Мадонну – «не ідеальну, в сяєві небесної
своєї слави, а ту, котра завершувала свій земний шлях… Він намалює Мадонну,
якій випало чути не небесні сурми, а гіркі слова «Жінко, яке тобі до мене
діло?» – ту, про яку недобре думали в юності і якою нехтували в зрілості. Вона
по-небесному зачала, та народила по-земному… Лише такою, оскверненою грубим
життєвим  досвідом, пішла вона в небо,
щоб просити в сина милості навіть до вбивць та злодіїв і, коли не вдавалося
здолати невідворотнього, вона плакала, зливаючи свої сльози з потоком сліз
земних».

Та й взагалі у
повісті немає другорядних персонажів: всі, хто трапляється на Сошенковій
дорозі, виписані дуже яскраво. Це – людина виняткового душевного аристократизму
кріпак Юрко, який допоміг Сошенкові дістатися Петербурга; глухоніма, але
сповнена внутрішньої сили  й обдарована
художнім хистом дівчина Оксана, яка, уникаючи людських пересудів,  приймає постриг під іменем Євлампії; «пан з
пюрком», для якого освіченість є зайвим джерелом розваг і його  донька Орися 
– тільки Тарасові застереження і стримують Сошенка від ідеалізації цієї
розбещеної панночки; патологічно жорстокий  
і водночас глибоко нещасливий у своїх претензіях до життя директор немирівської
гімназії, його аморальна коханка Ельжбета… Усе це люди епохи світанку
науково-технічного прогресу, яка наклала відбиток на їхній спосіб мислення та
взаємовідносини.

Світ Івана
Сошенка  нерозривно пов’язаний з
природою: описи краєвидів належать до найсильніших ознак твору. Три пейзажі на
той самий сюжет готовий намалювати Іван Максимович, щоб навчити свою
бездарну  ученицю розрізняти відтінки
трави: «Сонце сховалося за хмари, озерце потемніло й взялося брижами, листки на
ньому закружляли, немов кораблики, – пейзаж номер один.  Сонця як не було, так і немає, зате сіра
запона просочується його промінням, мов полотно водою – пейзаж номер два…»
Наталя Околітенко прагне в кожному реченні дати максимум інформації, що не
позбавляє її стиль вишуканої художності.

Повість
«Рось-Марія» утверджує вельми злободенну, як на наш час, думку: хоч би як
жорстоко платили за свою моральну послідовність такі люди, як Сошенко, все одно
вони – переможці, бо кожним своїм кроком 
боронять записаний на скрижалях душ наших закон, на якому
тримається  світ.

Ця сама думка
червоною ниткою проходить крізь оповідання Наталі Околітенко (відомої майстрині
короткого жанру), герої яких навіть заради 
порятунку власного життя не йдуть на 
відступ. Як правило, скромні, далекі від героїзму, вони незмінно ведуть
двобій із долею  на своїй території, ні в
чому  не зраджуючи  найкращого в собі. У цьому плані особливо
хвилює образ Мишка «Олов’яні солдатики» – хлопчика з бідної родини, який  кидає виклик старшому віком місцевому
заводію, котрий називає себе власником Кібер­простору. Побитий до
знепритомніння, за те, що відмовився принести йому єдину сімейну реліквію,
оббріханий, Мишко чується щасливим від того, що здолав у собі страх перед
нахабством і грубою силою: «…хай там що, та коли виживе, то жити у цьому світі
зможе. Зможе!»

Збірка Наталі
Околітенко прочитується на одному диханні, змушуючи замислитися над тим, як
багато може втратити суспільство, якщо кон’юн­ктуру радянського виробничого
роману замінити кон’юнктурою ринкових часів – творами про секс, насильство та
іншою атрибутикою дешевого, розрахованого на невибагливий смак читва. Така
книжка просто-таки необхідна в шкільних бібліотеках, відтак потребує державного
замовлення.

 

м. Бережани

Тернопільської області.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!