«Не замулись, душе…»

177

«Ішла й озирнулась душа…» – збірка вибраних поезій
Станіслава Конака – одного зі світлих українських ліриків, чий поетичний світ
заворожує образним осягненням людини в усіх її життєвих проявах, осягненням
життя людської душі.

 

Живого світу по вуста наллюсь…

Не замулись душе моя, кринице…

Я прагну мати гострі крила птиці

І лиш про те співать, що сам
люблю…

 

До збірки увійшли вірші і 1972-го, 1998-го років, і значно
пізнішого часу. Книжка – концентрація досвіду зрілого поета, що осмислює світ і
себе в ньому. С. Конак – поет акварельного письма, де кожна світлотінь –
говорить, де кожен напівтон – має смислове навантаження.

 

Не відаю, за віщо ніч люблю.

За те, можливо, що не так
безжально

Руйнує все наївне й ідеальне.

 

Родом з півдня України, поет – великий сонцелюб, що не
втомлюється оспівувати степ, кожне зело, кожного цвіркуна «у безмежжі прив’ялих
трав». Він почувається вічним журавлем, що не може злетіти, «прикутий болем до
землі своєї». Не випадково саме журавель кличе читача у далеч з обкладинки, що
її оформила прониклива, талановита художниця Л. Дем’янишина.

У центрі цього величного світу «розмлоєних, впокоєних
піль», цього огрому поетової любові – образ матері, що завжди світить синові
зорею:

 

За сутінками давніх вечорів

Ми знову стоїмо з тобою, мамо…

І тепла ніч ступила на поріг,

І перша зірка вийшла із туману…

 

Стисло, кількома скупими мазками автор пише сільський
натюрморт, що може зворушити найзатерплішу душу:

 

…А вдома на столі,

накриті маминим рушником,

Спочивали в теплі

пахучі, як літо,

яблука…

 

Образ неба – один із найчастотніших у
письмі С. Конака, щоразу набуває нових конотацій: небо стікає бірюзою, думає,
плаче, воно – святе. Символ неба, занурений у фольклорні глибини, обертається
несподіваними інтерпретаціями:

 

Дощ затих. І неба сіру скриню

Вечір перекинув догори…

 

Поет душею завжди серед «впокоєних піль», утім, містянин,
він оспівує Одесу, у якій живе віддавна і любить ніжно й трепетно.

С. Конак – майстер деталі , несподіваного мазка, тонкої
лінії, що надає окремим віршованим сюжетам новелістичного напруження:

 

Жебоніли
авто, захлинались у дзвоні трамваї,

Випускали й вбирали веселу кипучу
юрбу.

Сутеніло. Стихало. Змовкали
натомлені зграї.

Лиш дівча під тополею тоскно
кусало губу.

 

Водночас поетичне письмо збірки тяжіє до узагальнень, автор
ніби підсумовує прожите. Короткі рядки сягають рівня афористичності, поет
зосереджується на головному:

 

Треба кривду всю зорати,

Щоб зростити хліб любові…

 

Інтимна лірика С. Конака також набуває рис узагальнення,
філософського осмислення стосунків чоловіка і жінки. Ліричний герой – мудрий і
добрий, його душа осягає найглибші глибини у, здавалося б, найпрозаїчнішому:

 

Мужчина обережно розгладжує
зморшки

на стомленому чолі дружини.

Жінка стає стрункою і красивою.

 

У своїй всеосяжній любові до дерев, квітів, моря,
самітника-вечора С. Конак суголосний із Б. Пастернаком, його вмінням
«наповнюватися» запахами і звуками:

 

І всього тебе заповнює,

Мов глечик водою,

Предивна та древня музика.

 

Визначальний у збірці – мотив пам’яті. Народжений 1937-го,
автор щоразу повертається до свого воєнного дитинства, перебирає в пам’яті
наймиліше серцю. Страшні дитячі спомини війни осмислює крізь призму понад
півстолітнього проміжку часу:

 

…І пам’ять підсуває фоліанти,

старі й тверді,

неначе їх пекли

до білого…

 

Автора понад п’ятнадцяти збірок поезій, С. Конака минулого року висували
на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Збірка «Ішла й
озирнулась душа…» – книжка мудрої й тихої любові до світу і людини у нім.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!