Не вір очам своїм

339

Незабутній Кузьма Прутков
радив не довіряти власному органу зору, якщо на клітці слона написано «буйвол».
Не знаю, як в нинішніх зоопарках, але в сучасних виданнях (зокрема, що особливо
прикро, в підручниках) такі підписи – не рідкість. І під зображеннями не
звірів, а людей, причому широко і навіть всесвітньо відомих. А також під
світлинами не менш знаменитих пам’яток архітектури, під загальнознаними
літературними текстами тощо.

Можна було б лише радіти
щасливій ідеї укладачів навчально-довідкового видання «Україна і світ у
часовому вимірі. 2010 рік» (Донецьк: Ноулідж, 2010. – С. 254) про­ілюструвати
дату 22 червня поетичною сторінкою з віршем «Враги сожгли родную хату…». Цей
вірш (який, до того ж, став популярною піснею М. Блантера у виконанні М.
Бернеса), на думку, наприклад, великого драматурга М. Ердмана – найкраще з
усього, що написано про війну.  Але ось
яка заковика: ніхто ніколи, навіть у часи замовчування пісні, не підлягав
сумніву авторство Михайла Ісаковського. Та у Донецьку гадають інакше і друкують
вірш за підписом… Олександра Твардовського! Які для цього були підстави –
збагнути неможливо. Хіба що століття Твардовського, що минуло 21 червня. Але
навіщо йому такий «ювілейний подарунок»? Як він сам писав, «и – не гордый
человек – ни на чью иную славу не сменю того (власної популярності. – В. Т.)
вовек».

У підручнику для 9-го класу
Л. Климової  «Художня культура» (К. :
Літера, 2009. – С. 49) зображення Львівського оперного театру імені Соломії
Крушельницької (між іншим, саму співачку на с. 59 «перехрещено» на Софію)
значиться як «Національна опера України ім. Т. Шевченка. Київ». Невже в
київському видавництві ніхто не знає, що в їхньому місті будівля оперного
театру – зовсім не така?

Але найчастіше qui pro quo
відбувається з постатями. Коли через збіг прізвищ поета Петра
Гулака-Артемовського (1790-1865) видають за його племінника, композитора і
співака Семена Гулака-Артемовського (1813-1873) (Новий довідник. Історія
України. – К. : Казка, 2006. – С. 399), письменника Семена Скляренка – за
режисера Володимира Скляренка (Ілюстрована історія України. – К.: Альтернативи,
2001. – С. 243), академіка Олександра Володимировича Палладіна – за його
батька, теж біолога (і ботаніка) Володимира Івановича Палладіна (1859-1922)
(Історія української культури. Т. 4. Кн. 1. – 
К.: Наукова думка, 2008.–- С.683), це же можна зрозуміти (хоча в
останньому  прикладі ілюстраторів мала б
зупинити зірка Героя Соціалістичної Праці на грудях позірного  В. І. Палладіна, бо це звання було
встановлено лише 1939 року).

Але чому відомості про
Миколу Хвильового супроводжуються портретом Дмитра Донцова (Про все на світі.
Енциклопедія для дітей. Кн. 2. – Х. : ФЛ-П Луговий С. М., 2010. – С. 98)?!  Чому 
Михайло Фрунзе стає Климентом Ворошиловим (М. Попович. Червоне
століття.– К. : АртЕк, 2005.– С. 347)? Чому тих же дев’ятикласників в іншому
навчальному посібнику (Л. Масол, Е. Гайдамака. Художественная культура. Рабочая
тетрадь. – Х. : Ранок, 2010. – С. 57) запевняють, ніби перед ними портрет
Бетховена, тоді як це його попередник і вчитель Гайдн? Чому їхнього колегу,
нашого сучасника Бориса Лятошинського наполегливо видають за Левка Ревуцького
(Київ. Енциклопедичне видання. .– К.: Альтернативи, 2001. – С. 365; В.
Бєлікова. Історія української музики. Ч. ІІ. – Кривий Ріг: Видавничий дім,
2008. – С. 70), ще одного композитора – Ісаака Дунаєвського – за скрипаля
Давида Ойстраха (Т. Шпаковська. Дніпропетровська філармонія. – Дніпропетровськ:
Дніпрокнига, 2006.– С. 23)?

…Героїня однієї з комедій
В. Шкваркіна зізнавалася, що знає марксизм лише за портретами . Якби сьогодні
їй заманулося вивчати за портретами історію, відмінницею вона б не стала.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!