Не так тії вороги…

 

В наш час є професори філософії, але не філософи

 (Генрі Торо)

 
Інтродукція (вступ, передмова) позбавлена філософського забарвлення і скоріше ковзає по соціальній конкретиці, причому з сумнівними, а то й шкідливими її тлумаченнями для сучасної України.
Приклади:
«… козаки відносно легко втрачали етнічність, забувши про своє українство», «… жителі Стародубщини, цієї батьківщини «українського козацького націоналізму», забули про своє українське походження».
Критикуючи цитату з праці іншого автора щодо історії українського козацтва: «Важко переоцінити значення козацького стану в розвитку визвольного руху та соціальної боротьби народних мас… козацтво відіграло визначну роль у справі збе-реження українського етносу», П. Кралюк кидає зауваження: «Чесно кажучи, в цих твердженнях часто зустрічаються намагання видати бажане за дійсне. Наприклад, чи можна безапеляційно твердити про підтримку козацтвом міщанського братського руху й шкільництва?.. Зрештою, не такою вже однозначно позитивною була роль козацтва в розвитку економіки, суспільних і політичних відносин, церковного життя. Радше, навпаки, козацтво ставало силою, яка консервувала архаїчні відносини й противилась модернізації суспільства». Певне, в цьому зауваженні є правда, але не філософська правда!
Далі автор пише про козацьких літописців, К. Рилєєва, О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Гоголя, Т. Падуру, Б. Залеського, Ліну Костенко, Січових стрільців, «дивні» утворення «Карпатську Січ» і «Поліську Січ», Тараса Бульбу-Боровця, воїнів УПА з козацькими псевдонімами, дисидентів-шістдесятників та сучасних мислячих українців. Але як пише?! Нібито дещо дивується, що й такі люди та утворення повелись на видумках; для прикладу: «… проти Росії воювали загони Українських січових стрільців, сформовані переважно з галичан. Уже сама назва цієї військової формації апелювала до козацьких традицій. Хоча насправді цих традицій у Галичині не було. Тут якраз маємо справу з козацьким міфом». Але чомусь не наголошує філософсько-соціальну істину – незнищенну мрію і чин в історичних проявах українців (під чиєю б окупацією вони не були!) щодо об’єднання українства у єдину соборну власну державу; і саме тому й культивують, хай і міфологізовану, боротьбу українства з окупантами на будь-якому клаптику української етнічної землі та сприймають таку боротьбу як свою власну, переймаються її духом.
А ось речення, які насторожують: «При цьому автор не збирається з’ясовувати, наскільки ті чи інші міфологеми відповідали реальному стану речей. Хоча в деяких випадках так чи інакше доведеться звертатися до документів, історичних матеріалів, аби підтвердити «реальну картину».
Насторожують (!), бо не лише вибухають склади з боєприпасами на наших теренах в нинішню кровопролитну визвольну війну з історичним ворогом нашого національного існування, але й на внутрішньому фронті інформаційної війни з ворогом помітна мода на «жанр уже покійного Олеся Бузини»!
«Наша сучасна державність, пригадуємо собі, стоїть на «Акті проголошення державної незалежності України» від 24 серпня 1991 р. Цей, без перебільшення, історичний документ прямо говорить нам про те, що державну незалежність України проголошено не тому, що декілька десятків мільйонів людей, які вважали себе українцями, мали на це природне право, а тому, цитую перші слова Акта, що «смертельна небезпека нависла була над Україною». Попросту кажучи, Верховна Рада УРСР оголосила громадян частини Радянського Союзу, які проживали на території України Радянської, вільними та незалежними людьми виключно перед  загрозою «смертельної небезпеки». Не було б її, рідної, ми й досі залишалися б рабами комуністичної держави.
Багато неправди в тому Акті. Наприклад, неправдою є твердження про те, що Верховна Рада проголошує державну незалежність України, беручи до уваги «тисячолітню традицію національного державотворення». Але, проаналізувавши текст будь-якого підручника історії – навіть радянської доби, легко переконатися, що за останню тисячу років, аж до завершення Першої світової війни, не було жодної «української» державної формації».
«Заради історичної справедливості треба відзначити, що принаймні деякі з ідей першого українського нациста (! – Ред.) М. Міхновського таки були імплементовані в політичну реальність. Це сталося після проголошення незалежності 1991 р., коли в країні сформували режим парламентсько-президентської республіки» .
Наведені вище дві цитати зі шпальт ЗМІ належать українському історику (доктору наук) Данилу Яневському.
А ось нижче в оригіналі цитати з книги професора філософії Мирослава Поповича:
«Не было в 1940 г. уже ни шумскистов, ни фылевистов. А те, кто прошел тернистый путь Украины и уцелел, ни в коем случае не хотел, чтобы его имя асоциировалось не только с ОУН – но даже с идеей «самостийной» Украины…
Следует отметить, что политическая жизнь Западной Украины перед 1939 г. была очень разнообразной, и ОУН как террористическая организация не имела подавляющего влияния на украинскую общественность.
А это были наши ребята, для которых война с бандеровцами в волынских и карпатских лесах являлась прямым продолжением антифашистской народной, священной войны. Без кавычек».
Помовчимо?
Хочеться навернути українських професорів всякого толку до висновків філософа і письменниці Оксани Забужко в книзі «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»: «Братство (спільність походження, тобто кровна спорідненість) двох слов’янських народів, на різні лади мусоване як російською слов’янофільською ідеологією, так і офіційною пропагандою, таким чином бачиться Шевченкові як вивернуте, обернене навспак космічним злом міфічне «анти-братство» упиря та його жертви, навзаєм пов’язаних  виточуваною з жертви кров’ю. Що тут із Шевченка промовляло не саме тільки «колективне несвідоме», а наскрізна світоглядова константа, свідчить хоча б те неприховане роздратування, з яким він зустрічав будь-яке покликання на українсько-російське «братство» з метою виправдати статус-кво».
«…Московщина, досконалим символічним виявом якої є Петербург, виступає в Шевченка як утілення метафізичного зла не через те, що призвела Україну до її актуального стану, – навпаки, тут обернена казуальність: якраз через те й привела, що сама в собі, за природою своєю (вічно «неситою», отже такою, що засадничо не підлягає насиченню, вічно-жерущою, вічно-вбирущою), призначена живитися чужим, і то в космічному масштабі…
Тож Шевченко, зрозуміло, – «метаісторик» – і не лише тому, що з загарливістю сутого міфотворця, для якого на відміну від чистого митця, витворювана ним словесна реальність не сприймається за фіктивну, а наділяється всією повноважністю намацальної, змислово-конкретної яви, не вагається корегувати «фізичну» історію «метафізичною», мало клопочучись фактичною достеменністю («тим гірше для факту»!)».
Можна б подумати, що, докопуючись до «фактичної достеменності», професори прагнуть до виявлення помилок неуспішного українського державотворення в минулому, щоб не допустити їх (помилок) нині. Але ж на те не схоже.
Почекаємо оцінок критики матеріалів книги П. Кралюка.
 

Софія

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

01.10.17