Торік минуло 110 років від дня народження Олександра
Копиленка – свого часу найтиражнішого радянського письменника,
іменем якого названо одну з київських бібліотек. Жодне видання не прохопилося
про це й словом… За тим – проблема
вироблення критеріїв оцінки нашої класики, і тут одбутися мовчанкою не можна.
КОПИЛЕНКО ВІДОМИЙ
Колись не було школяра, котрий не прочитав би романів «Дуже
добре» й «Десятикласники» – й то ж справді талановиті твори. За нібито дрібними
подіями підліткового життя проступали важливі суспільні тенденції – і крізь які
цікаві образи вони розкривалися. Але цей виразний світ дуже скоро повивається
рожевим маревом. Про негідного завідувача дізнаються у «високих інстанціях» – і
на чолі школи стає чудовий педагог; замість нахабного піонервожатого
з’являється чеснотлива комсомолка; опікун, що збиткується з сирітки,
виявляється недобитим білогвардійцем, якого незабаром арештовують. Врешті вже ніщо не затьмарює
життя копиленківських героїв, їм тільки й лишається що вчитися, розвивати свої
таланти й мріяти про світле майбутнє. На запитання, хто її батько, молоденька
вчителька відповідає: колгоспник. Улітку вона працювала в хаті-лабораторії – і
ось її враження: «…Є своя електростанція, радіо! На роботу скликають по радіо! Тепер задумали
колгоспники перебудувати все село. Запланували стадіон, колгоспний парк
культури й відпочинку з власним санаторієм. Добудовують клуб і закінчили
школу».
Роман «Дуже добре»
написаний у 1933-1935 роках. Неважко уявити, яким «раєм» було тодішнє село… Чи
розумів це письменник? Відповідь – у його творчості, незнаній широкому
читачеві.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
КОПИЛЕНКО НЕВІДОМИЙ
Роман «Визволення» з’явився друком у тридцятих роках у Харківському державному видавництві
й незначний його тираж невдовзі було повністю вилучено з бібліотек. Критика
визначила твір як «крок назад у художньому та ідейному розвитку» радянської
літератури. Тож про нього не згадується навіть в УРЕ, де Олександру Копиленку
приділено багато уваги.
У «Визволенні» не проголошуються сентенції про майбутнє,
однак рушійні його сили проступають крізь кожний образ, кожну бодай пунктиром
окреслену деталь.
У столичному Харкові кінця двадцятих років живуть, не знаючись один з одним, директор
тресту Петро Гамалія та його син студент Сава. Ставши високим сановником нової
влади, Гамалія зневажив колишню дружину, вже недостатньо для нього вишукану, й
материнина кривда змушує Саву голодувати, мерзнути в гумовому плащику, але
уникати зустрічі з майновитим батьком. Спогади про колишню, приречену на
бідування сім’ю не затьмарюють Гамалії життя: «Молодь нас не осудить, бо ми хоч
і робили багато помилок, але наші помилки не є закон. Нам революція залишила
порожні, дикі й недосліджені простори».
Цей, як він себе називає, «господар революції», був свого
часу головою трибуналу, посилав людей на розстріл, звичайно ж, заради «нової
моралі» й «нових цінностей». І чим же він засіває пустирисько, яке утворилося
після «розчистки»? Революційні фрази стають чудовим прикриттям для того, щоб
учорашній слюсар зі смаком угніздився на місці тих, кого вбивав заради «вищої
справедливості». Власні привілеї – ось що найбільше його цікавить у тому
«новому житті», ідеали якого він з таким завзяттям декларує. Вірячи у
всемогутність насильства, Гамалія не помічає, що за покірливістю молодої
дружини – сестри розстріляного «націоналіста» – ховається ненависть, не
замислюється над тим, чому рідний син зрікається його прізвища. Маючи себе за
творця «нового життя», цей радянський сановник насправді споживає
недоруйноване, неприховано паразитуючи на гаслах. Поміж ним і реальністю –
прірва.
Який далекий від його уявлень пореволюційний Харків, де
панує безробіття, убозтво, де чиста селянська дівчина Пріся, повіривши у
відкриті перед молоддю дороги, приїхала до столиці навчатися і, щоб вижити,
мусить торгувати собою, тяжко від того страждаючи.
Сава зневажає батька, однак тінь «господаря життя» падає й на нього. Він по-юнацьки
чистий і безкомпромісний, але в ньому вже визріває подвійна мораль: одна – для
себе, інша для людей, яких він має за не дуже суттєвий додаток до технічного
прогресу. Ось його кредо: «Я замість соняшників жовтих хочу, щоб наші степи
зацвіли червоним вогнем заводів і фіолетовим димом димарів. Садки викорчувати й
насадити сквери, парки. Зробити щеплення проти лірики, пісенності, ледарства.
Волів лишити тільки на біфштекси».
Тепер можна оцінити шкоду від людей такого типу. Вольовий
Сава, що свідомо витравлював у собі емоційність, логікою життя мав опинитися
серед тих, хто пустив на дно штучних морів безцінні українські чорноземи,
висушив такі потрібні для стабілізації клімату болота й створив міф про
безпечність атомної енергетики.
У романі «Визволення» маємо соціальний зріз суспільства,
яке, переживши революцію та громадянську війну, пробує налагодити нормальне життя.
З цього твору видно, як легко ламаються моральні норми, і якими чіпкими
виявляються пристосуванство, криводушність, фарисейство. Вже в двадцятих роках
повністю сформувався той тип устрою, який пізніше дістав назву
адміністративно-командної системи – з потужним бюрократичним апаратом та
відірваною від народу керівною верхівкою, й вже тоді послідовні в своїй
порядності люди відчули себе зайвими. То що ж це – так скоро відродилися
соціальні структури, які зробили нестабільною царську владу? Ні, вони незмінними
перейшли до нової держави, перефарбувавшись у червоний колір та взявши на
озброєння пролетарські гасла. «Господарі революції» Гамаліїного типу не
замахувалися на догідництво чи обман – вони їх влаштовували. А заважала їм
інтелігентність, чуття честі, співчуття до іншого, тому риси такого роду й були
потрактовані як пережитки минулого, або, за висловом Сави, «упередження
міщанської старої діви». Молоде вино одвічної мрії про справедливе суспільство
було залито в старі міхи – от і витекло на землю при самому початку «великих
звершень».
Пишучи правду про свій час, Олександр Копиленко прозрівав
глухий кут, у який мала зайти керована гамаліями держава. У романі навколо
«творця нового життя» утворюється пустеля… Гине спаплюжена Пріся, з гірким
самозабуттям допалює рештки своєї особистості Антін, потрапляє під розкішний
лімузин партійного сановника Уляна. І хто ж залишається з Гамаліями – старшим і
молодшим? Авантюрник, який шукає способу вкрасти чужий винахід, пройдисвіт,
який прикриваючись демагогією, гендлює чим тільки може в атмосфері
пореволюційних злиднів.
«Хай перестане преса бути вільною, то високопоставлена
людина, не попереджена про свої помилки, робитиме все нові», – цей вислів
Гельвеція є істиною, за яку доводиться платити надто дорого. Високопоставлена
людина «першої в світі держави робітників і селян» прагнула статусу
непогрішимості, спираючись на репресивний апарат, а для цього їй було потрібне
ідеологічне обслуговування – і митці забезпечили його в обмін на життєвий
успіх. Безперечно талановитий Олександр Копиленко, мабуть, тішив себе тим, що
знайшов «тиху гавань» у літературі для
школярів, де начебто ціною невеликих моральних збитків можна було посісти
високе суспільне становище: адже дітей треба виховувати.
Та чи такі вже
безневинні романи «Дуже добре» й «Десятикласники»?
Проблема утвердження добра через боротьбу зі злом
розв’язується в них занадто просто. Одного з негативних героів заарештовано,
іншого вигнано з роботи, а всі недисципліновані учні кудись щезають, щоб у
кінці твору повернутися сповненими бажання подвигом спокутувати власні провини. З романів Копиленка випливає ось така мораль:
досить вилучити з життя все, що не вписується в задекларований ідеал, – і прекрасне
майбутнє для цілого суспільства
забезпечене. Та постає наступне питання:
а що робити з «вилученими»? На жаль,
світ мрійників не може обійтися без розстрілів та політичних таборів… Це ж заради нового, прогресивного!
Копиленківські герої відрізняються від діккенсовських ровесників чи короленківських «дітей підземелля» політизованістю, готовністю без вагань
прийняти пропоновані гасла й неезмінною орієнтацією на боротьбу як єдиний
спосіб утвердження прогресивного.
А що це таке – оте
прогресивне? Хто ті вороги нового, з якими належить нещадно боротися?
Відповідей на подібні питання немає, відтак нав’язливо задекларована концепція
«життя заради прекрасного майбутнього»
неминуче стає порожньою формою, і вона заповнюється тим змістом, який визначить
поставлена над суспільством сила.
Копиленківські герої готові бути й катами й смиренними жертвами, яким
«нова епоха» не дозволить поставити під сумнів
доцільність навіть власної загибелі. Критичні думки у романах
висловлюють люди «з червоточинкою» або ж відверто ворожі елементи.
І чим це в кінцевому підсумку обертається для того ж
майбутнього?
Це тепер впадають в око «білі нитки», якими зшито сюжетні
лінії приречених на успіх за часів радянської влади творів, зокрема й
копиленківських. А тоді ідея знищення всього, що виламується із загального
ладу, отрутою проникала в суспільну свідомість, деформуючи її. Під впливом
таких романів як «Дуже добре» й «Десятикласники» вчорашні учні підняттям рук на
мітингах у трудових колективах
відправляли своїх товаришів на розстріл і до гулагівських таборів, не
сумніваючись, що старий світ мусить загинути, щоб на його місці розквітнув
новий. Хочемо того чи ні, а ми успадкували від
тоталітаризму і нетерпимість до інакодумства, і звичку до «шельмування»
опонентів там, де потрібна спокійна полеміка, і приховану жагу репресій до тих,
хто не поділяє нашої думки, хоч би якою правильною вона здавалася. Ми й тепер
сподіваємося втиснути новий зміст у ту ж саму форму, налити вино нових
суспільних установок у старі міхи. А не
вдається з тієї ж причини, з якої не вдавалося попередникам: переступити через
середній рівень суспільної свідомості неможливо.
І формують його ті, кому народ, зайнятий будуванням основи
життя, довіряє як власним очам і вухам – творча інтелігенція. Відтак постає питання: чи має право
письменник, усе розуміючи, служити облуді навіть задля корисного, як йому
здається, діла – збереження власного таланту в
інтересах того ж народу? «Спокушання малих цих», як казав Ісус Христос,
– чи не є це специфічним письменницьким гріхом, який має занадто далекойдучі
наслідки. Творчість тих, кого називали
«барабанами епохи», засвідчує, що підпорядкований облуді талант користі
суспільству не приносить: письменник має сповідувати формулу «не нашкодь»,
інакше народ, який він представляє, буде
збитий зі шляху нормального суспільного
розвитку, матиме неправедний уряд, дозволяючи завербувати себе насильству.
Попри все, по класиках радянської епохи лишився великий
доробок – і тут марно накладати «вето» лиш на окремі імена, як це безапеляційно
пробує робити Володимир Яворівський. У цьому плані Олександр Копиленко нагрішив
не більше, аніж Павло Тичина, Володимир Сосюра чи інші, а пригодницькі романи
Юрія Бедзика чи Володимира Кашина – явище того ж порядку, що й твори, які в
масовому порядку продукують сучасні комерційні видавництва. Необхідно виробити
критерії, за якими має бути переглянуто літературний спадок – інакше ми
втратимо те, чого з ідеологічних міркувань не дозволяла радянська влада, і знов
повторимо її помилки.
«Дуже добре» й «Десятикласники» навряд чи щось промовлять до
сердець та розумів сучасної молоді, а от «Відродження» необхідно повернути до
читача.