Не проти ночі, але й за розвиднення

Критична стаття „Не проти ночі будь сказане” Леся
Герасимчука, опублікована в «УЛГ» (№ 9), заслуговує на увагу вже тим, що
торкається важливої проблеми перекладів української поезії на інші мови. Її
автор зосередився  на книзі-білінгві
«Нічна розмова з Європою» (переклад англійською – Стівена Комарницького).
Щоправда, захопившись відшукуванням бліх-помилок, шановний критик примудрився
наробити чимало нових.

У НАШІ блудні часи, коли літературо-блудні сини й
доньки  не звикли не те що творити щось
нове, а хоча б очікувати його, вже сама спроба придивиться та ще й висловитися
з приводу поезії, дає людині плюс беззаперечний! Адже й поетичні фестивалі
тепер найчастіше влаштовуються з ідеєю: хочеш поезії – іди в кабак, «на диван»
чи й під диван – після пива. Лесь Герасимчук книгу, про яку пише, прочитав,
можна сказати, двічі, або ж обидві її половинки – українську й англійську – та
ще й зі спробою їх співставити.

Інша справа, що в благородному бажанні-старанні виправити
«помічені» помилки шановний Лесь робить їх у своїй статті значно більше, ніж
хотів знайти-виловити в тексті оригіналу й перекладу досліджуваного твору.
Головну стрілу Л.Герасимчука направлено на переклад моєї поеми-кліпу,
здійсненого англійцем Стівеном (Стефаном) Комарницьким, залюбленим в нашу
поезію й культуру, який якраз нещодавно прилітав з Великобританії до Києва на
презентацію книги-білінгви «Нічна розмова з Європою». Саме про про неї й
говорить у статті „Не проти ночі будь сказане” Лесь Герасимчук.

 Як він пише,
„рекламний галас, створений у ЗМІ протягом тривалого часу з приводу творчого
доробку Стефана Комарницького, змушує дослідників ретельніше придивитися до
його методи. Тим більше, що ця метода відповідає поглядам багатьох, переважно
західних, дослідників і в галузі загальної інтерпретації текстів, і в галузі
мистецького або художнього перекладу. При цьому, коли йдеться про інтерпретацію
текстів, мається на увазі інтерпретація текстів цивілізації й культури, а під
перекладом розуміють трансляцію мовлених або писаних текстів з однієї системи
знаків або кодів – в іншу”.

Щодо нібито гучного «рекламного галасу», то це, мабуть,
м’яко кажучи, гіпербола. Але перейду до суті: цілком припускаю, що шановний
Лесь краще за мене знає англійську, тут заспокоює лиш те, що я все ж не
англійський поет. А от із латиною й іспанською в нього повна плутанина (але про
це пізніше). Тож спершу про теорію й практику саме англійського перекладу, з
чим, хочеться вірити, пана Леся хтось колись знайомив.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

„Переклади Комарницького, як і переклади Найдана, —
констатує в статті Л.Герасимчук, — принципово ігнорують всі особливості
організації поетичного тексту, в якому ритм, внутрішні рими, зовнішні рими
(особливо значущі), різні прийоми звукопису та ін. є не празниковими оздобами,
а засобами творення додаткових змістів, покликаними не просто діалогізувати зі
стилем доби, а взаємодіяти з елементами локальної та світової традиції. Пан
Комарницький усе це відсікає, залишаючи поганий підрядник”.

Цілком погоджуюся з тезою пана Леся про важливість
«організації поетичного тексту», ритму й рим, «прийомів звукопису», які «є не
празниковими оздобами», а суттєвими засобами «творення додаткових змістів». Але
чи насправді це  «поганий підрядник»?
Власне, мені краще уникнути спроб захисту перекладацької роботи симпатичного
англійця Стівена, і не буду стверджувати, що ця поема-кліп, яку він переклав
без рим, відтворена для англомовних читачів без втрат чи зовсім ідеально.
Наведу лиш цікаве, як на мене, пояснення такого підходу до перекладів (чи
«версій») або ж того, чому в Західній Європі часто навіть римовані вірші
перекладають переважно без рим. В одному з інтерв’ю Комарницький пояснює: «У
нас є традиція художніх перекладів — перекладів, зроблених як версії відповідно
до наших поетичних конвенцій. Якщо переклад не читається природно з римами, я
перекладав би без рим. Так роблять інші. Пам’ятаю, як Набоков критикував
видатного американського поета Роберта Лоуелла за переклади Осипа Мандельштама,
і Лоуелл відповів: «Я зробив те, що ці автори зробили б, якби писали свої
поезії тепер і — в Америці». Я перекладав вірші з римами і без рим залежно від
мети перекладів. Аби донести суть Тичини до англійців, я пішов шляхом Лоуелла.
А «Нічну розмову» Станіслава Бондаренка я перекладав без рим, але дуже близько
до оригіналу, майже копіюючи його в моїй англійській версії».

Мабуть, це дещо пояснює. Хоча, звичайно, й не виправдовує
перекладача за насправді виявлену паном Лесем помилку в англійській
транскрипції: йдеться про епізод, коли «кричали Горбачову й Колю», вимагаючи
свободи тоді ще живому Стусу – а в перекладі канцлер Коль перетворився на
якогось іншого чоловіка на ймення Коля. Погоджуюсь, помилка прикра: схибив
перекладач, пропустив редактор англійської версії, і навіть я, як автор, хоч  зі слабеньким знанням англійської, але теж
міг би її вгледіти. Та на суть твору, запевняю, вона не впливає.

Але Л.Герасимчук відмовляє перекладачеві у професіоналізмі,
написавши: «…Хочу підкреслити таке: я справді з повагою ставлюсь до творчості
Бондаренка і вважаю його доволі яскравою особистістю, але наразі я розглядав не
його творчість, котра потребує окремого критичного розгляду, а працю
Комарницького, котру перекладом категорично назвати не можна. Принаймні в
українському розумінні».

Загалом же, припускаючи, що перекладач має право на свої
підходи, закцентую увагу на рідкісній обставині: твір українського поета
переклав носій якраз тієї мови, якою відтворено його версію (саме цьому терміну
– а не слову «переклад» — віддає перевагу Стівен Комарницький). Йдеться про
те, що людина, яка народжена й проживає у Великобританії, найбільш наближена до
єства мови, якою перекладає, адже є її носієм. І цілком можна погодитися з
думкою Василя Шкляра, який на презентації «Нічної розмови» відзначив, що
авторові поеми-кліпу дуже пощастило з перекладачем, котрий є справжнім носієм
англійської, а не, скажімо, представником нашої діаспори, що опановував цю мову
в юнацькому чи зрілому віці. В.Шкляр наголосив, що діаспора хоч і дала чимало
достойних українських поетів, та не спромоглася створити справжню перекладацьку
школу і не має, на жаль, помітних досягнень у плані популяризації нашої
літератури.

 

ПІДВЕЛИ автора статті й деякі інші мови, починаючи зі
старенької латини, якої мене навчала (а раніше, до речі, й І. Драча, С. Йовенко
та багатьох інших відомих людей) дуже 
шанована всіма в університеті Тетяна Чернишова. Ох, і весело присоромила
б Тетяна Миколаївна шановного Леся, найперше за те, що він тут пише:

„Високоосвічений наш перекладач не помітив, що поет потрапив
у тарапати, переплутавши схожі за звучанням вирази в різних мовах – quid pro
quo та quiproquo – і назвавши свій вірш вигаданим виразом „qui  pro quo”. Всю цю нісенітницю ми читаємо і в
прозовому переказі Комарницького”.

   Навіть
першокурсники це висміяли б під корінь, а дехто з них сказав би: якщо вираз
„qui pro quo” є «вигаданим», то я тоді — Богдан Хмельницький (приблизно). Бо
«потрапив у тарапати» саме автор статті: вираз „qui pro quo” не тільки є, ну,
зовсім не «вигаданим», а першоджерельним, золотолатинським, і означає саме, те,
що  й мається на увазі в поемі та ще й
пояснюється в примітці: «хто про що», або «одне замість іншого» — це ж підкаже
й відповідний словник, починаючи із Брокгауза й Ефрона, чи академічного словника
іншомовних слів. Натомість «схожі за звучанням вирази в різних мовах»  на зразок «quiproquo» – це пацаняча за віком
переробка на буржуазний манір із золотої латини на англ. і франц. та інші мови
із додаванням банківського присмаку: «послуга за послугу». Тут Леся
Герасимчука, очевидно, немилосердно підвів Інтернет (і не лише тут — далі
буде, на жаль). Варто додати, що ще в часи гарних давньогрецьких
дядьків-драматургів – Есхіла, Софокла, Евріпіда, Арістофана і компанії — „qui
pro quo” (хто про що) стало ще й чудовим сценічним прийомом, який пізніше
знаходимо й у Чехова, і навіть у веселих «примочках» Аркадія Райкіна.

Якщо під рукою в пана Леся немає античних авторів, то все
одно йому треба визнати, що «цю нісенітницю» вигадав не я, а, скажімо, дещо
старший нобелівський лавреат Томас Манн, у чому легко переконатися, відкривши
відомий роман «Доктор Фаустус» (розділ ХVII). Там легко знайти qui pro quo – і
саме у три слова, і в тому ж значенні, що й у «Нічній розмові».

  Розділ-вірш під
назвою «Sо-sо від Сосо» Л. Герасимчук бачить взагалі «постмодерновою
абракадаброю». Він починається строфою: «Прощаю твоїм веселим нобеліантам – //
Андре Жиду й Ромену, котрий Ролан, // що засліпились Кремля рубіном чи
діамантом, // коли прибули на сталінський дастархан…». А закінчується строфою,
яку так «в’їдливо» й прискіпливо, а насправді з повним нерозумінням і з
помилками цитує Л.Герасимчук. Ось його цитата-«тарапата»:

…Так, нема в історії SO-SO,

Способу умовного, наклонєнія

сослагатєльного, —

Та Прокруст новітній — чи то  Со-Со –

Нам провів скорочення до сослатєльного…

  Або пан Лесь ніколи
не жив в Україні, не жив при СРСР, або зовсім став глухуватим до слова й
змісту. Ну, перше:  його «Со-Со»
висмоктане невідомо звідки, а Сталіна звали Сосо (зменшене від імені Іосиф, про
що є й примітка на тій же сторінці 38), то й писати ж його треба Сосо! Та це ще
менша біда, бо автор статті запитує: «Звідки взявся умовний спосіб і чому
нібито російський покруч «сослатєльного» називається скороченням»?

   Доведеться
повернутися до часів золотої латини й нагадати деталі життя міфічного Прокруста
Першого, який полюбляв «скорочувати» людські тіла, міряючи своїм ложем. І якщо
той Прокруст рубав лише ноги, то Прокруст совєтський (він же Сосо, він же Коба,
він же Сталін) рубав голови й цілі народи, і при тому, що історія, як відомо,
не має способу умовного, або ж, наголошуючи для російських, грузинських та
інших сталіністів, «наклонєнія сослагатєльного», він увів нове, «сослатєльное»,
висилаючи навіть цілі народи, а не просто підкоротивши слово на один склад, як
Прокруст Перший ноги людям. У мої шкільні часи навіть звичайний шестикласник би
це зрозумів! Невже ж нині так важко збагнути: прийшов Сосо, порозстрілював,
«сослал» і підкоротив чисельність народів, особливо українського, або ж «провів
скорочення до сослатєльного». Та ще й зробив так, щоб кремлівські гості з
Європи навіть «не помітили» голодомор і масові розстріли. Тож «покруч» не в
поемі – покруч в голові автора статті!

    Далі шановний Лесь
береться за іспанську, стверджуючи, що назва широковідомої пісні Консуело
Веласкес Торес пишеться так: «Besame Mucho», і роблячи при цьому аж дві
помилки. Насправді треба: «Besa me mucho» — «Цілуй мене міцно». Тут-таки
Л.Герасимчук вирішив ще й спростувати примітку автора про те, що пісню цю
написала 16-літня Консуело 1941 року. За його версією, це сталося на рік
раніше, коли їй було 15.  Здогадуюсь,
звідки критик такого набрався: на деяких сайтах дійсно можна зустріти мішанину-різночитання
щодо вищеназваного. На суть твору такі «помилки» навряд чи впливають, але не
бажано все ж видавати хибне за істину.

Не менш «оригінально» автор статті констатує: «…У Бондаренка
поетика має власний розпізнавальний етос, хоча самі тексти потребували б
ретельнішого редагування й внутрішнього рецензування, бо чимало включено до них
сумнівних фактів і асоціацій”. Дякую, звичайно, за побачений «власний
розпізнавальний етос», та щодо «сумнівних фактів і асоціацій» , то й сам критик
не навів жодного. А це й неможливо – бо їх у поемі немає. Тож і не варто
заплутувати потенційних читачів.

І все ж. Незважаючи на те, що сам досвідчений критик у своїй
«пошуковій  роботі» таки дещо
«утарапатився», щиро дякую йому за труд – прочитання і спроби співставлення. Бо
деякі інші «критики» (наприклад, П.Мацкевич зі своєю родичкою в газеті
«Дзеркало тижня») атакують, навіть не читаючи. Як не читали Б.Пастернака його
цькувальники за часів Хрущова. Автори Мацкевичі у своїй великій статті,
присвяченій зовсім іншій темі – «Коронації слова» і якості сучасних романів-повістей,
– не втрималися «згадати» й «Нічну розмову». Особливо їх обурило те, що деякі
сайти написали про презентацію книги-білінгви як про «європейський прорив
«Українського пріоритету» (саме так називається видавництво, що випустило
книгу). Уявляю собі, як би їм допік ще й заголовок  нещодавно надрукованої  у газеті «День» статті — «Нічну розмову
послухають в Європарламенті».