Не прощавай, соборе!

 

Печально, важко було дивитися на вмираючий Собор.

У якусь мить подумав, що вслід за центральним шпилем ось-ось впадуть дві колони, над якими – вхід у храм. Телеканал CNN весь час зосереджував увагу саме на цій частині споруди…

Але вона, головна опора Собору Паризької Богоматері, вистояла!

Ще недавно ти тут дослухався до своєї душі, де викликані якоюсь силою почуття ніби спонукали тебе подати руку Вічності і Смислу, думати про цей карб на землі як незвичну подяку Богові, створену трудівничими століттями.

Тут молитва ворушить твої вуста і стаєш впевненим, що тебе чує Той, котрий склав шляхи твого життя таким чином, щоб ти опинився тут.

Постав перед ним.

Задивився у нього.

Збагнув у зодчому втіленні задум Бога щодо себе…

Ще недавно ти чув його дзвони. То був голос із глибини, наче зібрані в єдину тональність тисячі людських подихів.

Вони говорили, ті дзвони! Ти оглядався на їхній звук, вже пливучи по Сені далі й далі – попід мостами…

У Віктора Гюго, в «Соборі Паризької Богоматері»: «… нескінченний передзвін починався з першою молитвою і тривав аж до останньої вечірньої відправи, – то благовіст на обідню, то повнозвучні гами під час вінчання або хрестин пролітали по малих дзвіничках і перепліталися в повітрі, немов різнобарвний візерунок чарівних звуків».

Головний герой цього роману «любив їх, пестив, говорив до них, розумів їхню мову. До кожного з них він був сповнений ніжності, починаючи від найменших дзвонів ажурного шпиля аж до найбільшого дзвона порталу. Центральна стрілчаста дзвіничка та дві башти були для нього немов три великі клітки, в яких викохувані ним птахи співали тільки для нього…»

Цей – не перший в історії Собору спопеляючий вогонь – є чи то знаком людству, чи то засторогою-попередженням, чи передвісником кари за лихі нестримні пристрасті світу… Зло не втихомирюються… У храмі була зафіксована ця парадигма: тут були і мармурові статуї королів, святих, єпископів, і статуї страховиськ та демонів… Образи владців у романі Віктора Гюго головному герою були друзями і благословляли його, а страховиська теж були приятелями і його оберігали.

Коли ж дзвони Notre Dame de Paris, у яких «відчувалася присутність якогось гомінкого й свавільного духу», оживуть, виспівуватимуть «мідними устами»?

У Віктора Гюго: «Тепер цей дух наче зник. Собор здавався похмурим і охоче зберігав мовчанку…» Написано у 1831 році.

Віктор Мазаний, спеціально для «Української літературної газети».

Париж – Рівне

Фото автора

 

Залишити коментар