До сороковин
21 березня на 49-му році пішов з
життя Євген Запека – поет, прозаїк, перекладач, видавець, оповідач байок і
творець легенд. Сумно без нього буде у Львові…
Євген Васильович Запека народився
і виріс у Полтаві, писати і друкуватися почав дуже рано. 1978 року став наймолодшим
лавреатом Всесоюзного фестивалю молодих поетів.
Вчився у Київському державному
університеті за спеціальністю тележурналістика. Студентом був репресований як
український буржуазний націоналіст, покарання відбував у психіатричних лікарнях
на примусовому лікуванні. Потрапив у чорний список заборонених до друку
авторів, і 1986 р. був змушений виїхати з України. Спочатку жив у Білорусі,
працював у районних газетах поблизу Чорнобиля. 1990 року переїхав до
Новосибірська, де видав свою поезію і прозу окремими книжками російською мовою
і разом з академіком Ладенком заснував українське товариство.
Після проголошення незалежності
повернувся в Україну і 10 років добивався українського громадянства. Разом з
сім’єю жив у студентських гуртожитках, у напівпідвальному приміщенні творчої
майстерні. Коли ж нарешті отримав квартиру, здоров’я вже не було.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
31 січня минулого року Євгена до
напівсмерті побили в самому центрі Львова біля входу до Вірменської церкви за
те, що боронив святе розп’яття. Тоді гроші на його лікування збирала вся
Україна. Але це не допомогло. Він протримався трохи більше року і помер у
страшних муках.
За життя вийшло 5 книжок Євгена
Запеки, незабаром вийде вибране. Твори друкувалися в колективних збірках,
альманахах, періодиці. Євген Запека був лавреатом двох міжнародних поетичних
конкурсів, мав переклади англійською, польською, російською, білоруською,
вірменською, татарською мовами.
Не стало Євгена Запеки. Нікого
він більше не потривожить несподіваним дзвінком, ні за кого не клопотатиме, ні
від кого нічого не вимагатиме… Він був
яскравою особистістю, мав складну вдачу, висловлювався відверто і різко там, де
інші промовчали би, тримаючи дулю в кишені. Дехто полегшено зітхнув. Зрештою,
сам Євген це передбачав:
«Коли я помру,
скажуть про мене:
– Золота була людина.
Померла, слава Богу».
Що ж, Євгене! Не було тобі спокою
на землі. Спи тепер спокійно, спочивай з Богом, ти це заслужив, хай земля буде
пухом. Царство тобі Небесне!
Ні друзі, ні вороги тебе не
забудуть.
Лана ПЕРЛУЛАЙНЕН,
письменниця,
лавреат премії ім. Василя Стуса,
вдова.