Навздогін за паскалем

419

Рефлексії читача
на роман Ірен Роздобудько «Амулет Паскаля»

Не так давно в
Будинку письменників України відбулося засідання творчого об’єднання столичних
критиків. Його голова Михайло Наєнко справедливо відзначив, що про рівень
літератури судять насамперед за тим, який у ній роман. Отож розмова точилася
навколо українського роману. Були там і, так би мовити, вишукані теоретичні
викладки (не втримаюся від задоволення навести цитату з виступу Л.  Тарнашинської: «…психологічні інсталяції
(інтенсифікації оніричного простору, психоделічної свідомості тощо),
сугестовані постмодерною гіперцитацією культурних нашарувань, часто залишаються
лише інсталяціями – хай і просторовими, вигадливими, проте антропологічно
анемічними…» і т. д.), були роздуми про недостатню увагу до історичної тематики
(Анатолій Шпиталь), вівся діа¬лог про стильові особливості сучасних творів.
Однак найболючішої, на мою думку, проблеми торкнувся Рустем Жангожа: про те, що
в поході до читача виграє піарлітература, оскільки у нас немає вироблених
художніх критеріїв.

Здається мені, що
один із таких критеріїв очевидний. Ставимо запитання: яку таку істину автор
хотів повідати читачеві? – і отримуємо відповідь про мистецьку вартість
роману.  Бо ж український літературний
простір, за деякими виключеннями, заполонили твори пустопорожні, твори ні про
що. Ілюстрацією до цього може бути, наприклад, роман Ірен Роздобудько із
філософськи загадковою назвою «Амулет Паскаля».

Помірна ціна та
популярний автор – і ось уже читач, повернувшись додому з книжкової розкладки,
відкриває першу сторінку роману. Досить пристойно Роздобудько інтригує. Дівчина
з України на ймення Голка приїхала на заробітки за границю. І раптом в домі
старого таємничого мсьє Паскаля потрапляє в райські умови, де єдиною її роботою
було наливати господарю в келих вина. За що таке щастя? 

Далі авторка
додає трохи соціальності і патріотизму, роман деякий час сприймається не лише
як гра уяви, а як серйозна річ; читач починає сподіватися на цікаве літературне
втілення непростих реалій сьогоднішнього життя в Україні.

От тільки
«мотрійка», безперервно вживана, трохи напружує – поки здогадаєшся, що це ж
матрьошка! Але нехай пробачає письменниці поблажливий читач. Прощається авторці
і «дворічне порося (тобто, майже свиня!)», бо героїня змальована такою, що
могла й не знати, що дворічне порося – то насправді стара свиня. Щоб швидше
добратися до суті, проігноруємо і безлику, позбавлену індивідуальності мову
роману, яка годиться лише для того, щоб передати думку, не більше.

І ось зав’язка:
час від часу мсьє Паскаль розважається з гостями цікавою грою. Кому випаде
скляна кулька з чорною трояндою (амулет Паскаля!), той розповідає про своє
минуле життя і йде у світи, де проживе долю, котру начаклує йому мсьє Паскаль.
Оскільки Роздобудько і не думає сповіщати нам про оновлене життя своїх
персонажів, то прихований смисл цих подій залишається таємницею.

Наприкінці першої
частини роману натрапляємо на абзац, який нібито щось прояснює: «Чому я весь
час брешу? –  розмірковує героїня роману.
– Передусім сама собі? Чому я намагаюся виглядати цинічною, саркастичною, чому
я дивлюся на світ, ніби знаходжусь «під кайфом»? Власне, так поводиться
більшість із моїх знайомих. Хоч під спущеними рукавами їхніх сорочок були
приховані сліди від порізів. Метафоричних чи справжніх. Не має значення!». Чи
не психологічну драму свого покоління буде розробляти письменниця? – продовжує
здогадуватися читач. Але і ці його сподівання не виправдовуються.

Нарешті, коли
питань накопичується критична маса, авторка робить спробу пояснити, що ж тут,
на сторінках роману, взагалі відбувається. Голка зі своїм другом-коханцем
Іванком-Джоном доходять до думки, що Паскаль пророкує майбутнє людям, які втратили
минуле. На жаль, цим поясненням Роздобудько не додала читачеві поживи для
розуму, зате пружину інтриги вичерпала.

Інтрига має тепер
триматися на тому, що кульку «Амулет Паскаля» от-от повинен витягнути
Іванко-Джон, в якого виникла взаємна любов з Голкою. Однак ця сюжетна лінія
слабко діє на читача з двох причин: не вимальовується яскраво образ Джона, щоб
за нього переживати; не вималювана яскраво любов між Джоном і Голкою, щоб
переживати за їхню розлуку. До того ж, ніякої небезпеки для гравця, котрий
витягує амулет, не передбачається – просто він зникає з цього міста. Все це ще
більше охолоджує читача.

І от врешті-решт
виявилося, що героїню просто прооперували! А все про Паскаля їй привиділося під
час загальної анестезії! Скоро після операції героїня заходить у кав’ярню, і
тут лунає пісня, записана англійською мовою, з приміткою, що це переклад з
української Л. Денисенко. Читач не знає ні Л. Денисенко, ні, що ще гірше,
англійської мови. Читач сердиться: навіщо ця Денисенко переклала йому
українську пісню англійською? До цього додається роздратування за даремно
згаяний час, бо це вже кінець роману. На останніх абзацах героїня зустрічає
хлопця з таким, як і в неї, амулетом Паскаля, а той погрожує назвати її Голкою
за гострий язик – ну, чисто тобі як Паскаль на початку оповіді. Мабуть, хлопець
– то Іванко-Джон, здогадується читач. Нічого, окрім сарказму, цей фінал уже не
викликає.

В самому кінці
Роздобудько висловлює подяку «несподіваним помічникам», серед яких американська
співачка Мадонна, дружина Сальвадора Далі Галина Дьяконова, вчений винахідник
сербського походження Нікола Тесла, італійський режисер Федеріко Фелліні, група
«Бітлз» та англійський письменник Джон Фаулз (він же Іванко-Джон у романі!), і
просить у них вибачення (?). Читач мусить тепер угледіти в цих реальних особах
прототипів героїв Роздобудько ще коли, мовляв, вони не були знаменитими.

То про що ж таки
була ця розповідь? Навіщо письменниця написала свій роман? – запитує себе
спантеличений читач. Хіба для того, щоб додати у список і свою героїню, яка
після перебування в хатинці Паскаля із зацькованої власними комплексами жінки
оце стала знаменитою письменницею?

А тепер
зауважимо, що роман Ірен Роздобудько «Амулет Паскаля» видавництво «Фоліо»
надрукувало ще 2007-го року, потім перевидало 2009-го, а потім ще й 2011-го.
Отже, книжка користується попитом. Щоб якось таки пояснити це, зробимо ще
зусилля. Звернемося до Паскаля як історичної особи, а також заглянемо до твору
«Волхв», згаданого в романі Джона Фаулза. Цілком можливо, що саме тут ми
надибаємо якісь паралелі, той втаємничений для невтаємничених смисл, котрий
Роздобудько заклала у свій роман.

Паскаль – універсальний
вчений середньовіччя, котрий винайшов перший обчислювальний апарат та ще багато
дечого в точних науках. На схилі літ йому явилось осяяння і кількагодинна Божа
благодать. Записавши істини, що йому відкрилися (а саме: що головним на світі є
Бог), Паскаль зашив той пергамент в одежу. Записка була знайдена після смерті
вченого і дістала назву «амулет Паскаля». Кажуть, з часу осяяння Паскаль уже не
займався дослідженнями природи, зате написав напівфілософський,
напівтеологічний трактат «Думки», де з математичною логічністю доводив, що
краще в Бога вірити, аніж не вірити. І що християнська релігія краща за всі
інші.

Однак, як бачимо,
ніякого зв’язку роман Роздобудько з думками вченого  не має (якщо авторка взагалі мислила про всі
ці категорії, пишучи свій твір). Тому залишається визнати, що від історичного
Паскаля Роздобудько взяла хіба що назву.

Зовсім інша річ –
«Волхв» Джона Фаулза. Як і Голка в «Амулеті Паскаля», тільки на кілька
десятиліть раніше, герой Фаулза Ніколас Ерфе потрапляє в будинок до чудного
чоловіка на ймення Кончис. Ерфе, так само, як Голка, перед цією пригодою був
весь розчарований у житті і хотів покінчити життя самогубством – з тою
різницею, що Фаулз до туги додав своєму герою ще й сифілісу.

Найцікавіше ж те,
що сюжет «Волхва» становить собою набір загадковостей, які нікуди не приводять,
бо не мають ніякого смислу. Фаулз, як і Роздобудько, залишає нас не просто
розчарованими, а лютими: після такого безкінечного ланцюга таємниць і
недомовленостей ждалося одкровення – а вийшов банальний пшик про те, що треба
вірити в любов. Відчуваючи це, Фаулз пише про свій роман: «Сенсу в «Волхві» не
більше, ніж в кляксах Роршаха, якими користуються психологи. Його ідея – це
відгук, який він будить в читача, а передбачуваних заздалегідь «вірних» реакцій,
наскільки я знаю, не буває». Точно так оцінює свій роман і Роздобудько, не без
кокетства пишучи в анонсі своєї книги: «Я не знаю, хто він такий – цей мсьє
Паскаль. Я намагалася це з’ясувати протягом всього часу, поки писала… для себе
я назвала цей роман «філософською містифікацією», хоча не впевнена, що так воно
і є. Напевно знаю одне: цей текст був підземним струмком, котрий сам прокладав
собі стежку в темряві».

Але якщо
письменник не знає, що він закладає в написане, то як там читач щось знайде?!
Воістину правдиво сказав мудрець: важко знайти чорну кішку в темній кімнаті,
особливо, коли її там немає. Мусимо визнати, що Паскаль-чарівник таки пошив нас
у дурники: наздогнавши мсьє, ми ловимо лише порожнечу.

Прагматичні
видавництва формують читацькі смаки, орієнтуючись на споживацьку, але аж ніяк
не на просвітницьку роль літератури. В свою чергу, читацькі смаки формують
портфелі для видавництв. Розірвати це коло, відсіяти золоті крупинки вдумливої
літератури від пустої породи могли б критики. Та чи багато ми назвемо
періодичних видань, котрі не тільки люблять Україну, а ще й платять за критичні
статті гонорари? І не так, як сорока-ворона – цьому дам, а цьому не дам, – а
твердо, по правилах? От і заробляють критики на хліб хто як може, замість того,
щоб робити принциповий, добросовісний і агресивний відносно низькопробних
творів аналіз літературного процесу. До того ж, для такого аналізу потрібен
час. А якщо критик писатиме одну-дві статті за місяць, то який гонорар він мав
би отримувати, щоб хоч книжок собі купити для рецензій? Простенька задача,
однак розв’язків для неї ні держава, ні суспільство, схоже, не мають.  

 2012 рік

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!