«Навіть звичайна абетка – це своєрідний відбиток зоряного неба»

162

 Павло Мовчан – поет за покликанням –
тривалий час працював токарем, експедитором, моряком риболовецького сейнера,
начальником гідрометеорологічної експедиції АН СРСР (народився 13 липня 1939
року). Написав сценарій мультфільму «Котигорошко», став автором ідеї славетного
«Лиса Микити» (26 серій) за мотивами однойменного твору Івана Франка, переклав
лірику класика туркменської літератури Махтумкулі. Як народний депутат України
ХІІ (І), 2, 3, 4 та 6 скликань стояв біля витоків української державності, брав
активну участь у підготовці та ухваленні 28 червня 1996 року Конституції
України, зокрема її 10 статті, яка утверджує державність української мови.
Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка і Державної премії Туркменської
РСР. Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V та IV ступенів. Батько
Михайло Устимович та мати Пелагея Лазарівна все життя працювали на землі. Має
дружину – поетесу Любов Голоту, сина Богдана та доньку Павлину.

 

Сьогодні
Павло Мовчан  – один із найзагадковіших
ліриків, які утверджували себе з середини минулого століття. Дослідники майже
не доклали зусиль, аби розкрити і таїну, і найрізноманітніші формально-змістові
дивовижі цього творчо амбітного, вельми плідного й непростого автора. Його
рідко перераховують у звичній шерензі шістдесятників, хоча перша збірка поета
побачила світ ще 1963 року. Назва була не так претензійна, як виклична, весняно
задьориста: «Нате!». Молодий лірик щедро дарував читачам, котрі вже попрощалися
зі сталінською ерою, масштабні узагальнення й заклики, дзвінкі ритми, хмільні
метафори та хльосткі епітети. І шанувальники нового образного слова, окрилені
журавлиними ключами над швидкоплинною хрущовською відлигою, прийняли бунтливий,
ясний світ ліричного героя, за яким легко вгадувалася молодеча постать
дебютанта.

 З книжки «Нате!» до тритомника вибраних
творів, який підсумував шукання Павла Мовчана в ХХ столітті, ввійшов лише один
вірш «Моє вікно». Було те вікно в близький і далекий космос «перекреслене
рамами, \\ обплетене вітами яблунь, обліплене листям». Означення-уточнення
«перекреслене» виявилося знаменним. Інші епітети й порівняння теж були
прозірливо точними. Поет ніби наврочив собі ( фактично всім): «Мов шаблі,
танцюють блискавки дзвінколезі», «вихлюпувать з сірих стін \\ все темне на
вулицю», «з нічної твані»… І хоча вірш завершується оптимістичною нотою (автор
запрошує подивитися у вікно – свою прозору душу), але загальний лад твору
значною мірою визначив атмосферу наступної збірки «Кора» (1968), де є такі рядки:
«Скільки перемито різних днів, \\ Як надовго затяглось шукання!». Між цими
книжками – якихось п’ять років, та в них вмістилася, втиснулася, вглибилася
ціла епоха. Після обнадійливої відлиги вдарили політично-духовні заморозки й,
за Павлом Мовчаном, «почавсь майдан мовчання». Поет переходив його довго, чи не
через крок повторював про себе свої ж слова: «Істино, єдина, озов дай, \\
Вилущися словом із мовчання».

Порівняно
з прихильниками андерграунду Павло Мовчан – архаїчний поет уже тому, що не
цурається ком (хоча є твори без розділових знаків, скажімо, «Подвійна
експозиція») й знає, де треба поставити крапку. І воднораз – в образах, тропах
– це автор настільки модерний, «впередзоріючий» (новотвір Олеся Гончара), що,
видається, його вірші – не з двадцятого століття, не з дня минулого, ба навіть
нинішнього, а з дня завтрашнього. Чи не тому в по-своєму яскравого,
колоритного, не менш самобутнього, ніж Микола Вінграновський або Іван Драч,
багатогранного автора немає ні послідовників, учнів, ні відвертих епігонів.
Очевидно, до цього також спричинилася, за визначенням самого ж Павла Мовчана,
«затінена прозорість» переважної більшості його творів. А ще – літературознавча
непрочитаність, непотрактованість найважливіших сторінок поетового доробку.

 Останнім часом Павло Мовчан як лірик заявляє
про себе не вельми часто. При цьому він щиро зізнається: «Вік зобов’язує до
певних сповідальних інтонацій, до розуміння, що ти не випадковий і життя твоє
не випадкове». Про це – не лише філософські розмірковування «Витоки», численні
публіцистичні роздуми, а й нова поетична збірка «Сіль» (2014) та подальше
несподіване інтерв’ю без запитань.

 Отже, Павло Мовчан – віч-на-віч із собою…

 

КАМ’ЯНА СОКИРА НА ДИТЯЧИХ ДОЛОНЯХ

 Ще в дитинстві старший брат, я та інші хлопці
несподівано для всіх в урочищі Червивка викопали ідеальної форми кам’яну
сокиру. Передавали її з рук у руки, нарешті сокира, ще мокра, вилискуючи на
сонці, лягла й на мої маленькі долоні. Я відчув щось незвичне, незвичайне й,
немов уві сні, почув хлюпотіння води, що омивала крейдяну гору, вловив пташині
переспіви в ясному небі. Лише через роки й роки збагнув: то мені передалася
енергія часу, сила духу нашої історії. Щось схоже я відчув біля Товстої Могили,
коли видатний археолог і поет Борис Мозолевський лише на хвильку дав мені
потримати щойно знайдену пектораль, витворену в далеку скіфську епоху.

 

ЗМІЄВІ ВАЛИ Й ВУГІЛЛЯ ДЛЯ МАТЕРИНОЇ ПРАСКИ

 Я виростав серед
чарівної української природи, яка озивалася до крихітної душі дивовижними
назвами: Велике Верем’я, Стугна, Чортова гора, Барахтянський вал… Змалечку ми
великою ватагою прокрадалися до нього й саперними лопатками (ще з Другої
світової війни) докопувалися до своєрідних «покладів вугілля», яке матері
засипали в металеві праски й підпалювали його там – жарини гріли залізне денце,
яким і прасували полотняні сорочки чи вовняні штани. Ми навіть гадки не мали,
що вибираємо із валу звуглілі крокви козацької доби. Крокви з високих оборонних
споруд, які стояли не деінде, а на знаменитих Змієвих валах.

 Аналіз вуглецю засвідчив, що вони – ровесники
єгипетських пірамід. За легендою, велетень Микула Селянинович приборкав
багатоголового Змія, впряг його в плуга й провів глибочезну борозну навколо
Києва. Я тішився, що народився по цей бік Змієвих валів, бо по той бік усе, що
було за річкою Раківкою, називалося степом. Саме від нього наші пращури й
відгороджувалися циклопічними насипами. Забравшись на їхню вершину, можна було
побачити золоту баню дзвіниці Києво-Печерської лаври. Так розпочиналося моє
пізнання навколишнього – рідного – світу.

 

ОСЬ ТАКА ВОНА, РІДНА «НЕЧИСТА СИЛА»

 Степу ми ніби й не
боялися. Серед його роздолля випасали коней і мій батько, і мій дід. Ніби й не
лякалися на рівнині, але, коли повертався ввечері від родичів, не раз мене
жахали привиди. То ніби віз загуркоче, то якийсь дід, увесь білий, щось
загадкове прогугнявить у простір…Та варто було перехреститися, й примари
зникали так само миттєво, як і з’являлися. Світ «нечистої сили» органічно
поєднувався зі світом легенд, міфів, казок, а пізніше – зі світом знань.

 Моя мати вірила, що янголи схиляються над
немовлятком у колисці й воднораз була певна, що баба Костиха – відьма, що вона,
прикидаючись кішкою, приходить під ранок доїти корову. Мати вірила, що
найздоровіша вода – непочата, а тому квапилася до схід сонця набрати її у
відра, вірила, що мороз приходить кутю їсти, що душі померлих навідуються до
своїх домівок, що домовик заплітає коням гриви й куйовдить вівцям вовну.
Вірила, що на тому світі зустрінеться зі своїми батьками й що в казанах зі
смолою мучаться конкретні грішники: ті, хто руйнував стодоли й конюшні, забирав
до колгоспу реманент і худобу, вилучав залишки проса, вивозив домашній посуд,
спустошував скрині, з-за ікон виймав вузлики з пашницею, трощив божниці… Але
мати вірила, що світ – не без добрих людей. І вони допомогли, коли в неї
видурили останні копійки. А в голодному тридцять третьому навіть кіт приносив
до хати виловлену на мілководді рибу, грушки-дички дарували повні кошики
гниличок, бджолиний рій зачепився за кущ верболозу…

 

НАЙКРАЩА НАЗВА – У ВІРМЕНІЇ

«Мамо,
а розкажіть нам щось про козаків», – просимо ми, вмостившись на піч під рядном.
«А спіть ви… козаки,» – мати, перехрестивши нас, дітлахів, іде поратися по
господарству.

    Сюркоче цвіркун під піччю, лампадка
вихоплює лагідне обличчя Ісуса Христа, й ми, брати, засинаємо. Не знали тоді,
що буде колись урочистий день – День знань ( офіційно – з першого вересня 1984
року). Просто жили, раділи на Спаса (вмочали порізані яблука в полумисок із
медом), допомагали батькам збирати врожаї, ходили до школи. То вже потім у
кожного будуть різні яблука: спокуси й розбрату, забуття й спасіння. А ще
навідуватимуться мрії про молодильне яблуко… Для мене особисто найкращою
видається назва, ухвалена у Вірменії: День знань, писемності й літератури.

 

НАШІ ПОСЕСТРИ ТА ПОБРАТИМИ

 Знову й знову пригадується: сідаю на воза, де
лежать лантухи з яблуками та грушами, й уже в полі заплющую очі. З нічних
обширів одразу насуваються всілякі страховидла. Та я не боюся: поруч,
тримаючись за люшню, йде батько. Навколо трави й бур’яни: щадун, натягач,
дивокіст, ромен, верниоко, нечуй-вітер, нехворощ, бугила, мишій, буркун,
повитиця, блекота, вернисонце… До речі, у моїй Великій Вільшанці на Київщині
казали «дерій», у Малій Вільшанці – «деревій», у сусідніх Барахтах – «повій». А
над тобою – Великий Віз (Велика Ведмедиця), Пасіка (Мала Ведмедиця), Плуг
(Оріон), Коза (Капела), Хрест (Лебідь)… Усі сузір’я, як і рослини, означені
рідними словами, які й поєднують небесне та земне, те, що під зорями й те, що в
душі. А в назвах річок криється глибинна інформація про наші історичні витоки.
Не можу намилуватися такими мелодійними найменуваннями: Альта, Здвиг, Стугна,
Трубіж… У них домінує звукове начало. Промовисті й інші назви: Горинь, Збруч,
Остер, Случ, Смотрич, Удай… Їх незабутній Микола Вінграновський називав нашими
посестрами та побратимами. А загляньте у звичайну копаночку – яка там
сила-силенна різних жучків, водомірок, пуголовків, рачків, мокричок, п’явок!
Усе це сприймається очима, вбирається в пам’ять назавжди – задовго до школи, до
уроків ботаніки, зоології чи біології.

 

СМАК ЖИВОЇ КРИНИЧНОЇ ВОДИ

Ми
знали на смак воду всіх навколишніх криниць. У Гришулівській криниці вона була
солонувата, у Тромсівській – прісна, у Дуняшиній – пахла берегом, а в Кирилея –
аж солодка… Вода з нашого двору й досі кличе мене. Мене в неї не один раз
опускали на канаті, в широку петлю якого я встромляв узуті в чоботи ноги,
хапався обіруч за конопляні волокна й, накривши вивернутим лантухом голову,
занурювався, аби набрати з дна у відра муляку. Але перед тим необхідно було
великою ганчіркою заткнути жерло – горловину джерела. Коли вже стояв на дні
криниці й дивився угору, то бачив у небі мачинки зірок. Так-так, зірок. Дивно,
там нагорі – яскраве сонце, а тут, над тобою, на глибині десяти-дванадцяти
метрів, – зоряні відсвіти. Вчепившись у канат, висмикуєш ганчір’яного чопа,
притискаєш його ліктем до себе й чуєш, як гучно вривається в очищений отвір
жива вода.

 

ПЛАВАТИ НАВЧИЛИ ПРОСТО

 А ще пам’ятається чиста вода річки мого
дитинства. Раківка була невеличка, в серпневу пору її можна було перескочити,
але навесні вона широко розливалася, віддзеркалюючи ввечері хатні вогні обох
Вільшанок – Великої й Малої. На мосту влітку сходилися музики, на ньому
витанцьовували, гупаючи підборами у дерев’яний настил. Мої односельці любили
співати. Їхні колядки, щедрівки, веснянки стали для мене великою життєвою
школою. А плавати мене навчили просто: штовхнули з греблі у воду. І я,
подолавши найтяжчий бар’єр страху, поплив, по-собачому підгрібаючи під себе
рученятами. Тими рученятами, які пізніше звикли тримати книжки.

 

ДО ДЖЕРЕЛ

 Стежка до них, справжніх, була довга – від
брошури про боротьбу з довгоносиками, придбаної у «лавці» за вищедрувані на
Різдво копійки, до читанки з текстами про великого Сталіна, від них – до
зустрічі з «Кобзарем», коли в Пилипівській піст відбувалися хатні читання
«Катерини». Читали спершу старші, а згодом уже і я – для вдів,
дівчат-переростків, матері та сестри Ольги. Отож замість мене брат Петро
напував нашу корову, яка мала незвичну кличку: Переляк. Згодом я читав і для
себе. Насамперед – для себе. І коли натрапив на твори Емерсона, виписав із них
у свій цитатник (а хто їх не вів у підліткові роки?) промовисту сентенцію:
«Так, ми зобов’язані хорошим книжкам найважливішими духовними благочинствами в
нашому житті». Відтоді й донині дотримуюся латинського вислову: ad fontes,
тобто – до джерел.

 

ШУКАТИ ВИТОКИ СВОГО РОДУ

 Треба переймати науку в греків, євреїв та
вірмен, які впродовж століть рятували не лише срібло-золото, а й манускрипти. У
них – заповіти пращурів. А де наші літописи, «Велесові книги», інкунабули? Де
наші заповіти? І все ж таки, хто сказав, що ми бідні? Бідні – убогодухі. Бідні
ті, хто не має теперішнього й минулого, які невмирущі, доки слово рідне з нами.
Бути собою, бути українцем – це бути спадкоємцем усього того, що спонукає
людину шукати власні витоки, витоки свого родоводу. Не забуваймо, що на битву
скіфи вирушали з піснями на вустах, що козаки перед боєм слухали народні думи.

 Українцям випала велична доля – бути носіями
первісних мовно-культурних традицій та водночас їхніми прямими спадкоємцями,
незважаючи на постійне змішування різних антропологічних типів, що з
давніх-давен населяють Євразію. Деякі дослідники стверджують: автентичне
населення, яке називають трипільсько-кукутенською спільністю, мало розвинену
писемність шумерського взірця, творило первісну культурну основу понад чотири
тисячоліття тому. Про це, зокрема, оповідає цикл документальних фільмів
«Логос», на створення якого і я не шкодував часу та зусиль.

 

ЛЕГЕНДА ПРО КНИЖНИКА-ЛЮБОМУДРА

  Вікна пізнання… Через них зоріли наші
пращури, діди та батьки. Вони дивилися широко, тож бачили світ злагоди й
гармонії, світ рівноваги й любові. І сьогодні потрібно ще ширше розчиняти саме
ці вікна – у світ великих сутностей та вічних витоків. Людина – носій не лише
земної інформації. Навіть звичайна абетка – це своєрідний відбиток зоряного
неба. Мене й сьогодні вражає давня легенда про книжника-любомудра Акібу, якого
римські вояки катували, аби вивідати потаємні знання. А він усміхався й стверджував,
що знання – там, на небі, й тут, під ногами. Римляни спалили відуна й побачили,
як у небо, з вогнем і димом, полетіли літери. Мову неба, як і мову землі, нині
знає небагато людей. Та ця езотерична інформація, скажімо, про чар-зілля, все
одно передається з покоління в покоління.

 

БЕЗКОШТОВНІ ХЛІБ ТА ГІРЧИЦЯ

 Великим щастям у
своєму житті вважаю оформлення читацького квитка до Державної бібліотеки імені
В.І. Леніна – «Ленінки», створеної на основі Рум’янцевського музею. Інколи
здається, що вся моя освіта – з її невичерпних фондів. Особливою удачею було
читання творів з історії України, серед яких траплялися й нерозрізані. Саме
тоді до трьох років Літературного інституту долучилися ще два
сценарно-режисерські курси, які дали мені можливість перейти від загальної
читацької зали до наукової. Підвальне приміщення їдальні в «Ленінці» з
незмінними сардельками та безкоштовними хлібом і гірчицею — це ще одна сторінка
наближення до книжок справжніх, адже там відбувався інтенсивний обмін
інформацією про те, що можна було придбати в тій чи тій книгарні. Тут
гніздилася окрема група бібліофілів, які, здавалося, ніколи й не полишали цього
приміщення на Моховій. Товариство «чорнокнижників» типове як для Москви чи
Києва, так, скажімо, й для Тобольська, куди мене закинула доля в пошуках
документів про заслання Павла Грабовського. Багато пожовклих архівних сторінок
я гортав перший.

 На моїй нинішній головній читацькій полиці –
Біблія, Шевченко, Грушевський, словник Грінченка, Микола Зеров, Василь Барка,
Улас Самчук, Валер’ян Підмогильний, Микола Вінграновський, Іван Драч, Еммануїл
Сведенборг, Микола Бердяєв, Лев Шестов… Є ще багато імен, до яких знову й знову
прихиляється моя душа. Усіх і не назвеш. А це вже… Так, це вже – щастя.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!