"Научиш жити і любить"

 
 
Роздуми про 80-річчя геніального поета Миколи Вінграновського
 
Миросав Лазарук
Для Української держави ювілеї великих діячів духовності перетворюються у заплановані стихійні лиха, на заваді яких стають, як завше, фінансові катаклізми. Пригадую, як в столичному Будинку вчителя кілька років тому презентували «Вибрані твори» Миколи Вінграновського, що побачили світ у видавництві «Смолоскип» у серії «Шістдесятники». Тоді майже одноголосно виступаючі пропонували видати до майбутнього ювілею доржавним коштом повне академічне зібрання творів класика. Клопотів, до речі, не так уже й багато. Оскільки впорядковував смолоскипівське вибране, зібравши чимало додаткових матеріалів, спогадів, статей, тощо, сподівався, що так і станеться. Сьомого листопада стартував ювілейний рік Миколи Вінграновського. З приводу його відзначення жодних планів поки що не чув.
Звернувся до виконавчого директора фонду імені Миколи Вінграновського Зої Голоти. Проблем, зауважила вона, справді багато. Невідомо, де стоятиме пам’ятник  Миколі Степановичу, тому що відведене для нього місце скоріш за все потрапить до меморіалу Небесної Сотні. Не відаємо і яка вулиця названа буде його іменем. Нічого не відомо і про видання творів…
Не зміг зв’язатися і з сином письменника Андрієм Вінграновським. Отож чекати доведеться вже наступного ювілею. Можливо, й створений ювілейний комітет, та про його існування преса поки що не повідомляла. Тому можна тільки здогадуватися про його існування. А проте, прекрасно відаючи, куди й навіщо і в якій кількості нині спрямовуються кошти, доводиться сподіватися на народну ініціативу, волевиявлення людей, котрим небайдужа доля літератури та її мистецтва.
Неодноразово виступав з різними пропозиціями, щорічно беручи участь у Вінграновських читаннях на річці Рось у селі Яблунівка Білоцерківського району у дні пам’яті незабутнього Миколи Степановича в останню суботу травня (шанувальники його творчості спорудили скромну стелу там, де любив улітку відпочивати поет і кінорежисер, актор і громадський діяч). Оскільки його чи не найбільшою стихією стали ріки України (про це й кінострічку зняв ще в 60-х роках), то й запропонував заснувати альманах «Рось», куди залучати і поезії самого Вінграновського, і тих, хто приїжджає на незабутні зустрічі з Россю. Його вихід якраз можна приурочити майбутньому ювілеєві. Нещодавно видана книжка спогадів «Маршал Вінграновський», звичайно ж, заповнила відповідну нішу. Та її варто би доповнити спогадами тих, кого не залучили з невідомих причин до попередньої. Це, зокрема, Леонід Талалай, Анатолій Качан, Анатолій Кичинський, водій і найближчий порадник Іван Дуля та інші, котрі навіть не здогадувалися, що готується така книжка. Невипадково упорядник зауважує, що все ще попереду, кожен має долучитися… Збірник вийшов ще в 2011 році. Заклик завис у повітрі!
Вочевидь, як висловився інший  літератор Василь Герасим’юк, що не тільки «Поет у повітрі» правлять там балом, а й дехто інший. Тому так часто гаснуть там нормальні пропозиції, ідеї, спрямовані на розвій духовності. Бо якщо й розбиратися у тому, що і як і навіщо робиться нині в державі, то неважко зрозуміти, що ми геть не можемо позбутися свого тоталітарного минулого з не менш мілітарним теперішнім і майбутнім. Але чому й за це повинні розплачуватися класики? Чи не час заснувати на державному рівні Літературну премію імені Миколи Вінграновського за новаторство стилю, за невсипущий потяг до відкриттів? Чому читання повинні відбуватися тільки на Білоцерківщині, відкриватися музейні кімнати при бібліотеках? Хіба цього не повинно відбуватися на Буковині,  на малій  батьківщині Миколи Степановича – Первомайщині, Слобожанщині, Волині і на Закарпатті?..
Шанувальники його безсмертної творчості – від малого до великого – в усіх куточках України повинні об’єднатися, аби нарешті довести можновладцям, що духовність нації насамчас залежить від творчості класиків – Миколи Вінграновського, Олександра Довженка, Івана Миколайчука, Володимира Івасюка, Тараса Мельничука, Василя Стуса, Василя Симоненка, Григорія Тименка… Бо хто ж іще поверне націю після таких нечуваних катаклізмів до духовного оновлення:
 
Може бути, що мене не буде,
Перебутний час я перебув.
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.
 
І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.
 
Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш
І на вік, і на єдину мить
Біля себе вічна і всевишня
Знов научиш жити і любить!