ДМИТРО ПАВЛИЧКО «ВІРШІ З МАЙДАНУ». К., «Основи», 2014. – 171 стор.
Духовно безкомпромісна поезія надихає, ранить, звеличує,
совістить, навчає. І ще – ошелешує.
Наразі – молодістю авторського єства, яке замість енергетично підживлювати дарований Небом німб і аурну його підоснову
взяло й утекло у слова, тисячі слів, що проміняться щастям жити саме в якості того чи того
почуття, настрою, рефлексії, для яких поважного поетового віку не існує.
Зрозуміло, що сприяє цьому щастя хай драматично часткової, але здійсненності багатьох екзистенційних максим
Павличка-трибуна, Павличка-філософа, Павличка-українця. Але ж свіжість
висловлення художньо вловного життєпотоку
дається не всім, не завжди і не назавше. Надто – при загрозах злиття
щирості і простоти, про природу і сенсові поклади якої у мистецтві багато
говорено, та не багато з’ясовано. Простотою, як на мене, обдаровують не навічно
і не всіх; вона, як і любов, приходить ніби зненацька, ніби без жодних
попередніх і супутних натуг, але бере на художні свої плечі вантажі титанічні.
Як, для прикладу, усе те, що вихлюпнулося у заключні строфи віршу «Дим»:
Той дим
летить з Хрещатика до неба,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І там
зникає, як життя моє,
Та щастя більшого
мені не треба,
Як бачити і
знати, що він є.
Той сивий
дим – мого життя остання
Велика
радість і звитяжна мить.
Той дим
летить із вогнища повстання.
І, наче мій
старий кожух, пашить.
Що тут високе, а що за суто образним вмістом прохідне,
розводитись не варто: вірш як поетів видих вражає відсутністю мовленнєвих
домішок, прикрас і розмаїтого поезійного антуражу саме (або найперше) тому, що
ним не сповідаються, а в ньому живуть. І Павличко-хлопчак, і Павличко-муж, і
Павличко-апостол, який має (і знає!!!) зараз усе. Найперше про себе, якому не
треба йти за правдою до книжок, інших
мудреців, народу. Краще народом почуватися і бути. В духовній однині, але й
давно омріюваній множинності, котру дарує тільки найчистіша з поміж
життєсубстанцій – радість. Прагнути свободи, за неї в собі і поза собою
боротися, і стати з нею пошлюбленим – то далеко не однакові долесущі земності.
Як на мене, Павличко першим з-поміж нас
виріс з болю як Божого нам усім присуду і дивує Небеса книжкою часом чи й не
захлинального торжества. Причини? Ось вони:
Майдан живе, Майдан перемагає, Майдан щораз глибше олюднюється і залюднюється.
Недарма саме з нього, інтернованого в нас як власне наше «я», Україна
заговорила мовою не ідеологізованої, дипломатичної, євросоюзної чи оонівської,
а в собі визрілої Правди.
Є публіцистика і публіцистика. Є патріотика і патріотика.
Є, зрештою, різні режими трудящих звитяг Совісті. Але коли ми говоримо те, що
думаємо, а думаємо розкуто, вільно і мудро – наш поезовислів повертається на
Шевченкові й Франкові висоти уже не в якості учня, а товариша. У процесі
вчитування в збірку «Вірші з майдану» незрідка уявлялося, як стрепенуться серця
нашої юні при доторку до рядків, їй дарованих як рядки її власні. Це не
риторика, це та навчительська відсебність і просебність, якої поза літературою
ніби доста. А в літературі – всього лиш зблиски. При тому – у сприймачеві
і разом із сприймачем, з яким ведуть
мову його ж мовою. Трапляється це на максимумі природності, яка людину (тобто
читача і автора в одній особі) відвідує в моменти не процесуальної, а
висновкової ясності того, ким ти став, ким пребудеш і ким помреш, уже не
помираючи. Бо поезія духовного чину тебе, як Христа, звільняє від савану
профанності, долучає до вічності не мислимої, а, як сонячне світло, сущої. У
неї прорватись (обмежимо цей міркувальний пасаж тільки читачем) словами, в
словах і на крилах слів може практично кожен з освячених у храмі рідномов’я,
але після причастя змістами рідноземного життя і рідноземних його виквітів. Не
обов’язково напахчених і набитих
вигадливою метафорикою. Душа не сповідається красиво, душа сповідається точно.
І перед Богом, і перед другом:
Я мушу жити
й бачити, мій друже,
Як наша
пісня в золоту блакить
Затне своє
крило широке й дуже,
І над віками
назавжди злетить.
А я прийду в
пшеничнім колосочку,
До матері,
як це було давно,
Подякувати
за вишиту сорочку,
Як за
червоно-чорне знамено.
Цією кодою «Другого листа до Олександра Білаша» я хочу
лише натякнути на суто Павличкове уміння ступати на землю і здійматись над
землею одразу двома досвідами: усесвітньої поезії і досвідом хатнього нашого
слова. А поєднання кольорів української вишивки з кольорами одного з
найгероїчніших прапорів нашої історії – то не художня знахідка, то те з чудес,
якими обдаровуються вірники тою ж мірою затяті, як і посвячені. У стан
безрефлексійного осягання себе і світу як монади несхитно праведної.
Печально констатувати, що до більшості наших поетичних і
духовних чеснот нам доводиться прошкувати шляхом не Горнім, а Чорним. Щоправда,
його бранці і мученики не стають ні Полуботками, ні Роксоланами, не гинуть чи й
розкошують на чужині, а віддають Богові душу вдома. Де святість чи й проста
безпомильність – то рідкісна рідкість. І все ж
процес народження в українцеві українця сучасного гарту і вишколу крім
кривавих своїх етапів має й свої
результати. Зрозуміло, не прикінцеві, але й не проміжні. Книжка, про яку йде
наразі мова, усім в собі сущим належить до переможного ословлення українства
поетичним мисленням
всецивілізаційного масштабу і
призначення. Сказати, що це надважливо, це не сказати нічого. Тому дещо уточню.
Йти до сусіда за борошном, м’ясом чи хлібом, рівно ж як за сіллю, перцем чи
томатною пастою – то справа зрозуміла, звична і непідсудна. А от йти за Добром,
позичати Красу, брати з вдячними поклонами рецепторику і екстракт Віри – то глум над собою. Поетові Дмитру
Павличкові (інтуїтивно чи ні – судити не
мені) раптом конче закортіло виговоритися чи й не про всі проблеми
загальнобуттєвого спектру у якості не кого-небудь, а хазяїна рідноземного життя. Це часом зроджує усмішку,
та найчастіше – сльози. Бо не просто бачити і розуміти, а відчувати, як
високопрофесійний літератор, загартований власними і загальнодержавними бідами
громадянин, вишколений в пожиттєвих літературних класах європеєць, щиро й
подекуди наївно тішиться світом державно трудящої України і україніки, – то не сприймацькі всілякі премудрості,
а стан чи не найвищого духовного
вознесення. До себе можливого, а Павличковим словом вже явленого.
І якби ж то це стосувалося лише обтяженої нашими гріхами
й недосконалістю любові до рідної землі. Хоч, думалося не воднораз, таки є десь
над нами межа між Небом і Землею, до якої література стремить і, бува, до неї
наближається. Здебільшого – чи то багатомудрими скаргами на житейський низ, чи
то на позахмарну вись. А Павличко дістався цієї межі всього лиш вибухом
вдячності долі за чудеса, ним названі і виражені ґеніально лаконічно і… ясніше
ясного:
Я в сотні
Свартана патронів повні
Торби носив,
не знав, що доживу,
Коли
бандерівці російськомовні
Піднімуть
синьо-жовту коругву… («Мова»)
Що тут потребує додаткового тлумачення? Хіба таїна уже
згадуваної і ні під що не ряженої простоти. Високої, як надукраїнська небесна
дорога до Бога, якою ходили лірники, кобзарі, каторжники. Такі самі голі й
босі, як цей чотиривірш. Думати, почуваючи, і почувати вдумливо – то карб і
головніша з оздоб Павличкового поезописьма, лад і склад якого повен земного і
понадземного клекоту не словникового, а духо-душевного процідження й моці. Без
цього нам не було б явлено ще одного чуда – пісенних текстів поета, де думкою
рухає енергетика залюбленого в українство
Духу. Не сільського чи містечкового, а всепланетарного. Але Павличком
привченого до наших поетичних молитов і нашого мистецького реманенту і руху.
Після першого ж слова – струс, шквал і
шугання увись… З відлуннями, які й не снилися поезоробам мас-медійної випічки.
Усе досі мовлене так чи так горнулося до вражень від
однойменного з назвою книжки розділу «Вірші з майдану». Проте це лишень заспів
до творчої самосповіді автора, якому, складається враження, не просто кортить,
а необхідно кликати чи змушувати до роботи усі свої внутрішні «війська»,
орієнтовані не лише на перманентно ворожий до нас Схід, а й на переважаюче культурницький наразі Захід. Боротися – це й
повносило та високохужньо бути. Метафізично витонченим ліриком, творцем
римованих і ні медитацій, яких у згуртованих назвами «Пісні свободи», «Війна»,
«І на початку, і наприкінці»
поезійних «світлинах» доста для
того, щоб твердити: художні самопроявлення Павличка залишаються сенсово
багаторівневими і спраглими естетичної доладності. Як щось звично осягнене і
навіть вишукане сприймаються поетові неологізми, галицизми і наголосові самовольства скрізь, де виникає необхідність
увиразнити різницю між грою, скажімо, в західняцькість, і кревною приналежністю
до свого краю, його говірки і його психобуттєвої самодостатності. Зрештою, бути
схожим до всіх, то бути ніким і нічим. Доречніше адресуватися всім, але не
райком, не костюмованою приналежністю до Карпат, а їхніми лише позірно
дрімливими верхами. Хто ті верхи хоч раз і душою, і серцем, і Духом бачив і хто
почув принесений чи то вітром, чи вороном з них наказ: «Говори!», – стає
покликаним. Не знаю, у який спосіб і коли саме, але цей наказ до Павличка
долетів і його пересотворив. І – продовжує пересотворювати, багато чого в його
світосприйнятті уточнюючи чи й просто огранюючи. Нашіптуючи в недремне
мислительне й совісне вухо й отаке:
Небесна і
земна вселенна
Подібні там
і тут – Господь.
Там – зір згоряють веретена,
А тут –
горить духовна плоть.
Що
народилось – невідомо,
Але згоріти
має все.
Великий Бог,
всесвітній Homo,
Вогонь кохає
і пасе.
Пасе він
зорі і народи,
Все
врівноважує накруг,
Та бачить,
як на небозводи
Звитяжно
сходить людський дух.
Вогнем вогню не побороти,
Життя квітує осторонь.
Чи людство скине Бог в темноти,
Чи впустить до вогню вогонь?
Живуть вогні. Господні, вперті –
Надовкруги, надовкруги,
В житті однакові, а в смерті –
Непримиренні вороги.
Salve, Поете!!!