Національний герой України і Болгарії. Михайлові Драгоманову – 180

Верховна Рада прийняла закон про відзначення численних ювілеїв у 2021 році, зокрема – 180-ліття від дня народження Михайла Драгоманова. Проте я не знайшов програм заходів, присвячених цій події, – крім книжкової виставки на його батьківщині, в Гадячі Полтавської області. А 150-річчя відзначалося за участю голови парламенту Леоніда Кравчука. Що ж, посильно, лаконічно вшануємо пам’ять нашого колеги європейського масштабу (18 вересня 1841 – 2 липня 1895 року).

Михайло Драгоманов закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира, захистив дві дисертації з історії Давнього Риму, став доцентом і професором. Але не був суто кабінетно-бібліотечним ученим – його зі студентських літ вабила преса. Із 60-х років часто друкувався в київських і столичних газетах та журналах. Лейтмотивом драгоманівської публіцистики була історична доля України – в минулому, сучасному і майбутньому Європи.

У 1974 році Драгоманов став редактором першої приватної газети Російської імперії «Киевский телеграф». До співробітництва залучив  етнографа Павла Чубинського, історика Миколу Костомарова, економіста  Миколу Зібера, музиканта Миколу Лисенка та чимало інших видатних діячів української культури.

Це було нове слово в історії національної періодики. Газета виходила тричі на тиждень. Поступово її наклад сягнув 5.000 примірників. Популярність «Киевского телеграфа» зумовлювалася тим, що в умовах дії Валуєвського циркуляру вона російською мовою виражала українські інтереси. Гостро полемізувала з шовіністичним «Киевлянином», епіграфом якого було гасло «Этот край русский, русский, русский!» Ось же ще коли імперська пропаганда формувала і формулювала «русский мир» в Україні…

Наприкінці 1875 року таємний радник Михайло Юзефович (той самий, що  доносив ще на Кирило-Методіївське братство, в тім числі на Тараса  Шевченка!) написав депешу царату про «украинофильское направление» газети. Петербурзькі урядовці були шоковані тим фактом, що цензор М. Сніжко-Блоцький, виявляється, був… сліпим. Власниця «Киевского телеграфа» позбулася крамольної редакції, а Драгоманов змушений був емігрувати – спочатку до Відня, а невдовзі до Женеви. Цікаво, що невдовзі російськомовна газета була закрита згідно з українофобським Емським указом Олександра Другого!

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

У 1876 році Драгоманов заснував у столиці Швейцарської конфедерації Вільну українську друкарню і часопис «Громада». Від видав багато книг та  брошур і не лиш українською, а й білоруською мовами. Публікувався у французькій, німецькій, італійській пресі, розповідаючи Заходу про жахливе колоніальне становище «інородців» у Російській імперії, передусім – українства, яке споконвіку належало до цивілізованої Європи. Звичайно, Драгоманов не цурався й ліберально-демократичної періодики Петербурга та Москви.

Водночас Михайло Драгоманов публічно критикував Івана Франка за редагування  москвофільського студентського часопису «Друг». І, зрештою, став учителем великого українського і всеєвропейського поета, прозаїка, вченого, журналіста.

На початку 80-х років женевський іммігрант очолив газету «Вольное слово», вирішивши зосередити свою увагу на російськомовній авдиторії, опозиційній до самодержавства. Зокрема, в циклі статей «Історична Польща і великоруська демократія» Драгоманов жорстко виступив проти ідеї лідерів польського визвольного руху щодо відновлення Речі Посполитої «од можа до можа» – від Балтики до Чорномор’я. А російським демократам наполегливо радив позбутися шовіністичних атавізмів і спільно з українцями, білорусами та іншими гнобленими етносами реалізувати його конституційний проект «Вільна спілка – Вольный союз». На жаль, навіть видатний мислитель був наївним у ставленні до «великоросів»: таких російських симпатиків України, як редактор лондонського «Колокола» Олександр Герцен, було і досі є дуже-дуже мало…

Після відновлення Болгарської держави Драгоманов одержав запрошення очолити новостворюваний Софійський університет. Відмовився, бо вважав, що ректором повинен бути болгарин, а не українець. Натомість він почав завідувати катедрою всесвітньої історії і набув у Європі визнання ще й як сходознавець. До речі, категорично виступав у лекціях, наукових і публіцистичних працях проти європоцентризму – недооцінки культур Азії. Під його наставництвом рідна племінниця Леся Українка написала книгу «Стародавня історія східних народів». Досі педагоги і студенти користуються знаннями Драгоманова: його багатотисячна колекція книжково-журнально-газетних раритетів стала основою університетської бібліотеки. А отже – одним із наріжних каменів євровишу. Шкода, що в часи «вічної дружби» з Москвою Софія подарувала частину архівної спадщини Ленінській бібліотеці…

Помер Михайло Драгоманов у 1895 році. Вдячний болгарський народ поховав його як національного героя. На могилі видатного історика, філософа, журналіста, видавця, громадсько-політичного діяча в 1933 році встановлено пам‘ятник роботи всесвітньо відомого скульптора Михайла Паращука.

Останнє. Можливо варто порушити питання на міждержавному рівні щодо перепоховання Михайла Драгоманова поруч із могилою Лесі Українки на Байковому кладовищі?..

Віталій Довгич

 

“Українська літературна газета”, ч. 19 (311), 23.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.