Національні імперативи Тараса Салиги

 
Петро ІВАНИШИН
 
Один із найвидатніших українських учених ХХ століття Леонід Білецький у своїй класичній праці «Основи української літературно-наукової критики» висловив низку теоретично важливих спостережень, котрі навряд чи колись втратять актуальність. Кілька з них стосуються найзагальніших методологічних принципів наукового мислення, його закоріненості у національну гносеологічну традицію. «Наукова праця кожного вченого, – твердив професор, – що посуває наперед свою галузь науки по шляху розвитку взагалі, мусить складатися з двох етапів наукової творчості: 1) інтуїтивного відкриття нових обріїв у тій ділянці науки, в якій він працює, і 2) такого методологічного обґрунтування цих нових винайдень, щоб вони зі свого захованого стану, обов’язкового лише для автора їх, перейшли до конкретного життя, до об’єктивного існування, приступного для широких кіл учених і суспільства».  При цьому він наполягав, що «перш аніж наслідувати західноєвропейські ідеї, треба конче заглянути в нашу наукову скарбницю, яка ці ідеї перетворила своїм українським генієм чи талантом, видобула звідтам своєрідну українську ідейно-наукову іскру». Промовисто актуальною є й наступна настанова Л.Білецького: «Коли в нас є вже високі школи, ми мусимо творити і свою українську науку на попередній українській науковій традиції».
Літературознавця Тараса Салигу, безумовно, можна зарахувати до тих учених, котрі своєю невтомною та багатогранною працею не відходять від української наукової традиції. Із цим погодиться кожен вдумливий і незаангажований дослідник. Однак не кожному випадала нагода поміркувати над тим, що лежить в основі його «ідейно-наукової іскри», що надає переконливості нововідкритим літературознавчим «обріям», зрештою, що становить отой окреслюваний у герменевтиці «незнищенний підмурівок» його світогляду та мислення.
Якщо уважно простежити характер становлення та розвитку наукових розмірковувань Т.Салиги, то можна виявити цілу низку методологій, методів та методик, котрі дослідник як історик літератури чи літературний критик уміло використовує, озиваючись на запити вивчення різноманітних художніх феноменів. Однак дві методології, як видається, є для нього домінантними, оскільки віддавна структурують авторський спосіб пізнання, доповнюючи одна одну. Йдеться про філологізм (формально-естетичний підхід), особливо виразно репрезентований у таких його працях, як «У глибинах гармонії», «У спектрі поетичних жанрів», «Микола Вінграновський», «Українська поезія періоду міжвоєння: шляхи і напрями», «Українська поезія: шляхами шукань» та ін., і націоцентризм. Причому цей останній, що прикметно, дослідники віднаходять ще в колоніальний, підрадянський період, коли виявлення проукраїнської позиції вимагало характеру та відваги. «Для широкого читацького загалу, – зазначає Мирон Парцей  («Літературознавча реальність Тараса Салиги»), – праці Тараса Салиги, особливо ті, що були написані в тяжкі для України тоталітарні часи, багато в чому стали справжньою школою патріотизму. Притаманна їм критична виразність у розкритті образів персонажів, вміння побачити ледь помітні зміни в моральних цінностях і суспільних інтересах пересічного українця, що тоді тільки окреслювалися в літературі, особливо в поезії, забезпечували статтям і рецензіям критика довге життя».
Оминаючи у цій студії питання філологічного методу, зосередимося натомість на націоцентризмі, тобто на тому способі пізнання, котрий в класичній термінології отримав назву національного підходу. Євген Маланюк свого часу розглядав його як сутність герменевтичного розуміння в академіка Степана Смаль-Стоцького, що є конгеніальним шевченківському способові тлумачення: «…розуміння творчости Шевченка і висвітлення його особистости, – писав він, – можливі лише за національного підходу до національного генія».
Йдеться про національний спосіб розуміння, котрий виводили із творчості Т.Шевченка та інших українських класиків літератури, філософської та наукової думки. Тому цю теорію та практику інтерпретації розглядали як іманентну українській інтерпретаційній традиції систему регулятивних принципів мислення, ідейну базу світогляду, що випливала з класичної філософії національної ідеї та онтологічно-екзистенціального витлумачення сенсу національного існування і спрямована на освоєння, вивчення і захист буття нації. До речі, Тарас Салига у своїх студіях постійно апелює до національного пізнавального досвіду, розглядаючи, наприклад, поезію Т.Шевченка та Є.Маланюка: «Євген Маланюк, як і Тарас Шевченко, зазначає дослідник, – свій громадянський і мистецько-творчий світогляд формував на історико-пізнавальному досвіді рідного народу, на тих найскладніших і найгероїчніших перипетіях, що залишилися непроминальними в глибокій і сивій давнині, на славних долях князів та гетьманів, що вкарбували не тільки помітні державотворчі і культурницькі сліди на українських шляхах, але й спричинилися до розвитку загальнолюдської цивілізації».
У такому ракурсі націоекзистенціальна герменевтика постає як універсальна гуманітарна методологія інтердисциплінарного типу, базована на досягненнях філософії нації, націології та, як наголошували дослідники, на філософії та ідеології класичного українського націоналізму (від Т.Шевченка та І.Нечуя-Левицького до Д.Донцова та С.Бандери), що окреслюється не стільки як політична національно-визвольна ідеологія, скільки як філософія національної ідеї, етнокультурна ідентифікація та світогляд, «центральним елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимності націй» (Касьянов Г.В., «Теорії нації та націоналізму»).
Націоцентризм постає синонімом до національно-екзистенціальної чи націософської інтерпретації, що «використовує в якості критеріїв пізнання комплекс верифікованих національним імперативом націоцентричних наукових ідей, адекватних тій культурній системі, у межах якої застосовується»        (Іванишин П.В. «Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)»). Основним системотворчим чинником націоцентричного мислення є національний імператив. У гуманітарній царині, зокрема у літературознавстві, це означає, що, по-перше, дослідник вважає за потрібне верифікувати свою позицію з християнством та ідеєю свободи народу; по-друге, він схиляється до осмислення дійсності (у тому числі й художньої) передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Типовим прикладом авторських формулювань національного імперативу, стала концептуальна позиція Івана Франка: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє відчуження від рідної нації». Не випадково Т.Салига слушно вважає, що національний підхід передусім варто застосовувати до тих літературних досвідів, котрі самі є натхнені національним імперативом, сферою «націо»: «Взагалі, національно-екзистенційна методологія якнайкраще може «розкодовувати» ту поетову лірику, у якій ліричне «я» «відбувається» під дією «націо», себто в контексті національно-культурного та історичного феномену».
При цьому варто враховувати, що націоцентричний метадискурс як складну методологічну систему утворює низка підсистем – окремих методів: націологічний метод (теорія національної ідентичності), націоцентричний постколоніалізм, екзистенційний (онтологічно-екзистенціальний чи націоекзистенціальний) метод, етнопсихологічний підхід, націософська (буттєво-історична) герменевтика, націоцентрична христологія та ін. Для націоцентричного наукового мислення Тараса Салиги, що особливо потужно проявилось від доби Незалежності, органічним є використання всіх цих підходів, однак найчастіше його методологічну позицію формували: націологія (із сильними етнопсихологічними акцентами), христологія та постколоніалізм. Зупинимось на цій тріаді детальніше.
Націологічний підхід, котрий поєднувався із систематичними етнопсихологічними експлікаціями і котрий виходив із позиції взаємозумовленості самототожності нації та її художнього письменства, постійно детермінував наукові пошуки Т. Салиги. Добре цю націологічну інтенцію пояснює Ярослав Гарасим, коли говорить про продуктивність маланюкознавчих студій автора: «…Тарас Салига, – зазначає він, – зумів простежити і показати, як інтегрувалося Маланюкове «я» у національну культуру, збагачуючись енергетикою вже інтегрованих у її силове поле видатних постатей».
Однак така національно-екзистенціональна спрямованість – атрибутивна ознака мислення дослідника. Ще у 1989 році, в час «перебудови», полемічно міркуючи про творчість поетів Закарпаття, Т. Салига скеровує новітню, тоді ще радянську, літературу у сферу національної самобутності: «Нині, – читаємо, – час вимагає гострого і сумлінного письменницького пера, дає змогу сплатити народові свої не реалізовані творчі борги, кличе під прапори громадянської честі, пробуджує душі, в яких інколи, а то й не інколи приспане почуття національної самосвідомості, хоче повернути їм рідне материнське слово, вкласти в уста українську пісню, найвищу ціну якої знає увесь світ».
Схожі націологічні міркування автор озвучував під час тлумачення творчості того чи іншого митця впродовж усього постколоніального періоду. Наприклад, дослідник солідаризується із думкою Богдана Ігоря Антонича щодо неперебірливого наслідування різних модних напрямів з позицій якраз націоцентричного критерію: «Перед Антоничем стало завдання сказати молоді, що мода на пошукові –ізми не утворить єдиного й міцного творчого організму, якщо вона не матиме національного «ідейного та морального стрижня, щоб об’єднував поодинокі хвилі й струмки в одну суцільну течію» та позбавляв художні пошуки «такої розгубленості, такого великого хаосу»». Розглядаючи начебто суто формально-естетичну проблему модерних літературних напрямів, автор відштовхується не від запозичених теоретичних загальників, а від конкретних мистецьких досвідів, а тому вказує на потужну пульсацію «національних генних ознак» в українському творчому процесі. Це стосується, для прикладу, ідіостилю Т.Осьмачки: «…коли у палітрі поетичного мислення Т.Осьмачки уловимо не тільки експресіоністичні барви, але й барви імпресіоністичні, то їх природу швидше збагнемо, пізнаємо і розтлумачимо, коли підемо до національних праоснов художньої уяви, а не до європейських естетичних догм».
Цю ж національну ідентичність індивідуального стилю тлумачить Т.Салига і в сучасних модерних авторів. Міркування про «міцну патріотичну несхибність» та «високу національну напругу» в поезії Ігоря Калинця вчений підсумовує наступним чином: «Прив’язаність людини до землі, до народу, до Батьківщини, до традицій, вважає він, – це те, що людину робить людиною, а поета – поетом» і додає: «…в яких би жанрах Калинцеві вірші не існували і на які б теми не були написані, вони завжди виражають авторську позицію національного самозахисту, позицію певної потреби збереження національної культури, любовного ставлення до рідної хати, в якій століттями виколисувалась народна мораль, формувалась духовна краса». Виявляючи самобутні грані поетичного стилю Василя Герасим’юка, для якого характерним є домінування «гуцулії в її етнічних барвах, в її культурологічному бутті», дослідник водночас антитетично зіставляє його із іншими талановитими ровесниками, котрі губили «свою самобутність», «зухвало тамували у собі власний голос і викомбіновували для себе так званий постмодерний стиль», обираючи сумнівний шлях «новітніх деструкторів» поетики.
Чітко про націотворчий характер літератури дослідник пише, осмислюючи творчі досвіди класиків. І тут парадигмальними для нього стають величні постаті Тараса Шевченка та Івана Франка, пов’язані могутньою лінією національної ідеї, оскільки саме «Шевченкова романтична візія вільної України», що має «свою революційну концепцію», «засвітила й геній Франка»: «Аналізуючи… ідейно-естетичні «перезви» між двома геніями, відкриваємо їх генетику розуміння суспільної призначеності особи митця та ролі Слова як зброї, як порятунку з-під духовного закріпачення нації». Ще одним представником письменників-націотворців стає для Т.Салиги найвидатніший представник вісниківської традиції – Євген Маланюк, котрий не лише «спорудив унікальний в українській поезії храм слова», а й, «не піддаючись найменшим компромісам», «оздоровлював націю, виривав з її тіла комплекс меншовартості, осуджував рабську послушність, покору ворогові».
Із націологічним способом розуміння в автора органічно поєднується етнопсихологічний субметод, котрий апелює до основ народної психіки. Майстерне володіння етнопсихологічним інструментарієм дослідник демонструє, наприклад, звертаючись до творчості Тараса Шевченка. «У комплексі етнопсихологічних та характерологічних рис, що в процесі етногенезу витворюються продовж історичних часів, – підкреслює учений, – Шевченко сповна відповідний і аж до абсолюту розвинений етнотип української нації. Жити «по святому закону… між людьми як люде», осявати вірою «рабів закованих», «величать малого», пройматись ідеалами нації у братолюбному ставленні до ближніх – це його найсвятіші заповіді».
Іншим улюбленим націософським методом Т.Салиги, опосередкованим свідченням чому є й упорядкована ним антологія «Слово Благовісту» (1999) і назви окремих студій – «Воздвиження храму», «…Христос – то чинна путь до Бога», «Молитослов від Василя Стуса», «Божий ангел стер з лиця сльозу» та ін, – стає націоцентрична христологія. Вона пропонує досліджувати художньо-літературні феномени крізь призму національно інкультурованої християнської духовності. Використовуючи досягнення етнопсихології, дослідник постулює «виразно національний характер» української релігійності, а тому вказує на сакральний підмурівок національного художнього слова: «…релігійність як світогляд, а поетичність як засада людської натури, як категорія психологічна – це наша праоснова, це фундамент нашого духовного розвою, це материк, з якого починається українське поетичне слово». Тому, інтерпретуючи літературні досвіди українських авторів (Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Є.Маланюка, Л.Костенко, І.Калинця, В.Стуса та ін.), Т.Салига аргументовано шукає в них «релігійної основи» та «християнського світогляду» як органічних складових української художньої культури.
Осмислюючи в христологічному ключі вітчизняне письменство, дослідникові вдається виявляти важливі закономірності його саморуху, зокрема ті, що стосуються діалогу із книгою книг: «Вивчаючи українську художньо-релігійну літературу, – підкреслює Т. Салига, – легко дійти висновку, що чим активніш у народі наступає пора усвідомлення свого критичного стану, тобто загроза його зникнення, тим ціліснішою в ній постає картина переосмислень біблійних сюжетів, зокрема переосмислень сюжетів про творення світу, про сходження із небес Божих сил для застереження і порятунку від гріха, себто біблійні книги стають своєрідним контекстом для конкретних історичних епох».
Третім підходом, що структурує національно-екзистенціальне мислення Т.Салиги, є націоцентричний постколоніалізм, базований на світоглядних стратегіях культурного націоналізму. Його, на відміну від постструктурального варіанту, розглядають як актуалізовану постімперською історичною ситуацією стратегію тлумачення, в котрій підставою для інтерпретації служать пріоритетність збереження й розвитку національно-культурної ідентичності, утвердження її самодостатності та полеміка на цій світоглядно-естетичній основі із імперськими й космополітичними концептами.
Актуальність цього методу увиразнюється, якщо врахуємо контекст формування пострадянського літературного та навкололітературного дискурсів, коли, за влучними спостереженнями Григорія Клочека, письменство часто було дезорієнтоване «підтримуваними зарубіжними грантами… постмодерністськими забавками», «грою в європейськість» на рівні «дешевого провінційного фарсу», коли літературна критика «фактично зникла», а науці про літературу намагались нав’язати фальшиві десакралізаційні пріоритети, щоб відволікти від сутнісного, «без чого неможлива здорова інтелектуальна пожива для розтерзаної, несконсолідованої, дезорієнтованої… нації». Потужні антиколоніальні художні досвіди при цьому часто залишались ігнорованими або шельмованими, однак не для дослідників на кшталт Т.Салиги. Учений, за слушним міркуванням Василя Герасим’юка, «упродовж років нагадує про тих віршотворців, для яких (Маланюка насамперед) проблема бездержавності України була «проблемою стилю»».
У серцевині постколоніалістичних трактувань дослідника – Т.Шевченко, І.Франко, Є.Маланюк, але не тільки. Він знаходить важливі антиімперські імперативи, вияви «поезії опору та національно-визвольної ідеї» й у творчості усусусів, й у вісниківців, й у «нескореній музі» митців героїчної УПА, й у досвідах шістдесятників та дисидентів (Л.Костенко, І.Світличного, І.Дзюби, М.Вінграновського, І.Калинця, М.Осадчого, П.Скунця та ін.), – словом, у всіх тих, котрі «передусім прагнули духовної свободи у сфері національної культури».
Однією з ключових проблем національно самодостатнього культурного мислення стає для Т. Салиги подолання типового для бездержавного народу комплексу меншовартості. Вже у впорядкованій до проголошення Незалежності, але виданій у 1992 році, антології стрілецької поезії «Стрілецька Голгофа» дослідник у передмові звертає увагу на необхідність належного пошанування власної літературної традиції: «Називаючи імена малознані або й не знані зовсім, розумію, що в цій ситуації легко піддатись спокусі перебільшень чи ідеалізації. Застерігаюся від одного й другого. Але ми упродовж десятиліть так уже контролювали себе, щоб, боронь Боже, не перехвалити свої національні набутки, тож хоч тепер, у пору свого духовного відродження, воздаймо собі належне!». В іншій роботі авторові йдеться про ще один вимір неадекватної оцінки та неадекватних контекстів: «Критично оцінюючи наші творчі досягнення у контексті європейської культури, ми часто аж занадто собі дорікаємо, що у нас чогось не вистачає. Звісно, самокритика – річ добра, але й «самоуничижение паче гордыни». Якщо у нас чогось і немає, то не через нашу «нижчеватість», а через відсутність права «дорівнювати іншим», як у народу бездержавного».
Водночас Т. Салига зовсім не заперечує право на об’єктивну самокритику, котра випливає із любові та турботи про свій народ. Тому він, скажімо, опонує думці Івана Дзюби, загалом поділяючи трактування цього дослідника, про начебто «зверхність», відірваність від народу Є.Маланюка, на відміну від бичувальних інвектив Т. Шевченка. «Визначаючи за літературознавцем право на зіставлення, – дискутує вчений, – мусимо, однак, пам’ятати, що Шевченкові й Маланюкові вірші написані у зовсім інші історичні епохи: перші тоді, коли національна свідомість народу знаходилася ще в колисці, другі ж – коли національно свідома частина цього народу стала до борні за розбудову своєї державності й потерпіла фіаско. Природно, що при такій ситуації ліричний герой Є.Маланюка мав підстави для більш різкого осуду».
Ще один постколоніалістичний сюжет націоцентричного метадискурсу – полеміка з різними формами антинаціонального, нігілістичного мислення. З одного боку, вона стосується російської імперської зверхності царського, комуно-радянського чи квазідемократичного зразка: «Ця імперська пиха законсервувалась. Російський колоніалізм і нині в дії. Будь-яке з’ясування більш чи менш принципових між Україною і Росією питань розбивається об крижане путінське залякування: «А мы пересмотрим наши договоренности…»». З іншого боку, йдеться про наступ культурного імперіалізму прозахідного, лібералістичного, постмодерного зразка, методами якого стають космополітизація та політична міфологізація досліджуваних феноменів: «…з’явилося «фобієзнавство» української літератури та всього українського. Звичайно, розуміємо, що ні з Шевченка, ні з Франка, ні з Лесі, ні з кого-будь не слід робити «універсальний еталон», але й не слід за будь-яку ціну шукати там чорних барв, де вони присутні хіба що з хворої фантазії автора, де їх треба з його волі у чорний колір дофарбувати».
Вислови Т. Салиги про Т. Шевченка насправді стосуються всієї літературної класики, ширше – всієї нашої літератури, і сумний приклад актуальності цього – ситуація російсько-української війни, коли найшвидше ворогом були окуповані території, де присутність української культури, мови, літератури була мінімальною, де українці відчували себе упослідженою меншиною «на нашій – не своїй землі». Натомість письменство завжди виконує ще й важливу політичну, антиімперську й державотворчу функцію, оскільки, як писав австралійський постколоніальний дослідник Саймон Дюрінґ, є «двійником націоналізму», а значить – «формою свободи». Про це ж пише й український дослідник: «Сьогодні, мабуть, як ніколи шевченківським духом слід скріплювати національну міць народу, й тому так не випадково з ворожим антиукраїнським інвестуванням на все горло «розійшлись» шевченкофоби. Шевченка бояться, а тому й ненавидять ті, що в себе вдома, в Україні, перебувають «на чужій роботі»…»
Осмислюючи масштабний творчий досвід Івана Дзюби, Тарас Салига висловився: «На тему Дзюби треба і будуть говорити концептуально, монографічно. Цей великий унікальний світ, який він продовж життя невтомно творить, заснований на міцній ідеї національної самобутності, прав людини на таку самобутність, а отже, на ідеї державотворчій. Так, у фундаменті нашої незалежності, в основі її основ, лежить гранітної міцності цеглина, вкладена дзюбівським інтелектом і серцем». Сказане якоюсь мірою можна переадресувати авторові цієї цитати. Однак, при цьому варто пам’ятати про ще один вимір націоцентричної позиції Т. Салиги. В його особі йдеться не про самотнього подвижника української справи в царині літературознавства, а про напрям цілої плеяди дослідників молодшого покоління, для чиїх наукових пошуків концептуальне значення отримав національний підхід.
м.Дрогобич
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал