Національна самовідданість під сучасним оглядом

До 75-річчя трагічної смерті Юрія Липи
Зазвичай місцем народження Юрія Липи називали Одесу, хоч насправді він з’явився на світ у містечку Старі Санжари, що на Полтавщині, як Георгій Гера-щенко. Лише недавно одеська дослідниця Світлана Кучеренко з’ясувала, що в одинадцятирічному віці з волі батька Івана Липи він набуває імені й прізвища, під якими здобув слави як визначний діяч нашої нації. Відтоді Юрій замешкав у місті біля Чорного моря. Доконечне ще одне уточнення. «Енциклопедія україно-знавства» трактує Ю.Липу як письменника і публіциста, а також лікаря, але, принаймні, після проголошення незалежності, він відомий насамперед як автор трилогії, що охоплює «Призначення України», «Чорноморську доктрину» і «Роз-поділ Росії», в яких викладена «імперіяльна» концепція, хоч у них доказовість, як зазначають дослідники, підпорядкована темпераментності й блискучому викладу. Тепер названа трилогія стала доступна широкій читацькій авдиторії. Гадаю, без ознайомлення з нею неможливо виховати українського патріота, адже «чорноморська доктрина» не лише залишилася як пам’ятка вітчизняної суспільно-політичної думки свого часу, а й актуалізувалася після путінського загарбання нашого Криму.
Водночас не варто недооцінювати художньої спадщини Юрія Липи, який з 1919 року почав друкувати свої поезії, а згодом видав три збірки: «Світлість», «Суворість», «Вірую». Окрім того, у міжвоєнний період було опублікрвано трьохтомовий «Нотатник», в якому поміщені оповідання про національно-визвольні змагання 1917-1921 років, а ще історичний роман «Козаки в Московії», збірку есеїв «Бій за українську літературу, та публіцистичні праці «Українська раса» й «Українська доба». Нарешті, треба додати, що Ю.Липа писав також драматичні твори.
Доконечно зважити, що Юрій Липа творив у непростих умовах. Він прожив лише сорок чотири роки. Чималу частину часу доводилось віддавати лікарській праці та громадській діяльності. Життя поза межами Батьківщини, а відтак у віддаленому галицькому селі, лікування вояків Української Повстанської Армії аж ніяк не сприяли художній творчості. Треба було турбуватися про родину, в якій виховувалися дві маленькі донечки. Український патріот зважав на злиденне існування галицьких селян у воєнний час, тому лікував їх без жодної оплати, чим завоював широку популярність як рятівник не одного життя, зокрема молодих пацієнтів. Самовідданість і сумлінність проявлялась у всіх його справах.
У юному віці Юрій Липа втратив батька, який знайшов вічний спочинок у містечку Винники під Львовом. Цікаво, що Іван Липа, також лікар за фахом, як письменник друкував свої художні твори під псевдонімом Петро Шелест. Він був одним із засновників таємного «Братства Тарасівців», яке можна схарактеризувати як першу новітню політичну партію свідомих українців на Наддніпрянщині. До речі, до неї належали відомі письменники Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, правник Микола Міхновський та інші. У 1919 році батько Ю.Липи був міністром віросповідань в уряді УНР.
Здобувши національний гарт у патріотичній родині, попри відірваність від неї, майбутній ідеолог національного визволення проніс через усе життя не лише любов до рідного слова, а й успадкував відданість медицині, що дала йому змогу глибше зрозуміти свій народ. Галицькі селяни не побоялися явно похоронити його після злочинного вбивства червоними окупантами. Особливо треба відзначити патріотизм місцевого жіноцтва, яке не залишило овдовілої Галини Захарясевич з двома маленькими донечками. Звісно, доглядати могилу українського патріота за часів тоталітарного режиму було не просто. Проте юнаки неодноразово встановлювали на ній березовий хрест, а в роки перебудови почали проводити заходи в день героїчного загину Юрія Липи.
Треба зазначити, що спочатку Ю.Липа боровся за волю України із зброєю в руках. Уже тоді дослужився до посади заступника командира Одеської Січі. Перебуваючи в еміграції, він навчався на медичному факультету Познанського університету, а після його закінчення працював у Варшавському університеті. Наприкінці Другої світової війни лікар замешкав з родиною на Львівщині. При наближенні червоних окупантів відмовився виїжджати з рідної землі, бо не міг залишити ранених повстанців, яких оперував ночами в непростих умовах воєнного часу.
Нема сумніву, що перевантаження лікарською практикою вимагало зосередження й чіткого графіку роботи. На творчу працю залишалися вечірні й нічні години. Безперечно, вже таке життя було подвигом для рідного народу. Треба зважати, що Ю.Липа творив у період, коли піднесення часів націо­нально-визволь-них змагань змінили почуття розчарування, розгубленості й навіть зневіри. «Таким настроям треба було протиставити тверезий аналіз ситуації, виробити програму, що охоплювала б усі сфери ідеологічного, політичного та культурного життя, у цей процес поряд з виниклими в еміграції громадськими організаціями, культурними інституціями та навчальними закладами включилася і література, зокрема поезія, яка формувала і формулювала свою історіософію й ідеологію» (Микола Ільницький). Разом з іншими поетами патріотичної орієнтації Ю.Липа спрямовує свої зусилля на пошуки джерел натхнення в героїчній історії нашого народу. Він закликає:
 
О Юрію, святий Юрію,
Благослови меча взяти ,
Препоганого смока зтяти,
Визволити край наш з полону
Для святого, людського закону,
Для щастя всього світу!
 
У цих шести рядках сформульована сама суть його художньої творчості, науково-дослідницької діяльності й публіцистичної праці. Хоч після поразки національно-визвольних змагань наші вояки «розсипались по гранітах Европи», лісах Бразилії, фермах Канади, різних робітнях на Кубі, вони вірять: «Ми билися не надаремно!», бо «всупереч Азії жаху і всупереч зимній Европі» уся наша земля «світиться знаком Тризуба» як дивна планета, а «юрби чужинців дрижать». Співець проникає в душу свого народу, що засвідчують слова:
 
У к р а ї н е ц ь – не крик, він не любить суєт.
То він – бистрий,
То він сонний іде, хоч причаєний жде, наче вістря,
Наче вістря, зависле вгорі, що ось блисне наново,
Що на змінність і танці дасть право й оцінку, як Слово.
 
Такій меті служить не лише поезія, яку Юрій Липа почав друкувати з вісімнадцяти років, а й проза. Його історичний роман «Козаки в Московії» задуманий як спростування антиукраїнських вибриків польського письменника Генріка Сєнкевича в романі «Вогнем і мечем». Дослідники бачать на ньому вплив творів Вальтера Скотта і Пантелеймона Куліша. У романі протиставлені українці москвинам на прикладі двох історичних персонажів. Ось портрет гетьманича Тимоша Хмельницького: «Як тур був. Лице його мов із каменю витесане, трохи віспою подзьобане. Дуже мовчазний і дуже сильний, про його шалену відвагу і зимну кров казки оповідано». А тепер уявімо «згорбленого, неспокійного пана московського, Шуйського», що боязко споглядає на українця, в якому вбачає свого ворога.
У «Нотатнику» відтворені події національно-визвольних змагань, які наснажені творчою уявою письменника. Їм властивий особливий динамізм, що посилює зацікавленість читача. У передмові до перевидання їх у 1955 р. видавництво «Україна» (США) звертало увагу: «Характеристичною рисою цих творів є надзвичайна сила відчуття стихійної могутности української визвольної боротьби і неповторного й безприкладного героїзму української людини в цій священній боротьбі». Навіть після поразки Ю.Липа побачив битву титана. При такому підході «провідники нації зможуть перетворитися на її справжню еліту, позбавлену дріб’язковості, маргінальності» (Ірина Руснак). Сприйняття боротьби свого народу з його позицій, поцінування її здобутків як духовних скарбів нації служать подоланню нав’язаної меншовартості, піднесенню до рівня впливових національних спільнот континенту. Серед творів «Нотатника» виділяється повість «Рубан», яку пронизує віра в майбутнє українського народу, його не тільки моральну, а й фізичну силу, що надихає на боротьбу проти більшовицької Московії, на неодмінну нашу перемогу, бо Правда на нашому боці. Головний герой повісті втілює загнузданий гнів, захований у глибини, але він спалахне і вчинить Справедливий Суд над Злом, яке принесли на українську землю московсько-більшовицькі окупанти.
Навіть побіжний аналіз прозової спадщини дає підстави не погодитись з твердженням професора Юрія Коваліва, що «тільки поезія стала справжнім покликанням Ю.Липи» попри «його скептичне ставлення до власного віршуваня». У передмові до перевидання «Нотатника» згадане видавництво в США наголошувало, що серед белетристики, присвяченої національно-визвольним змаганням 1917-1921 р.р., ці твори «є найкращим вкладом в новітню українську літера-туру».
Проникненню в глибини українського національного єства сприяє збірка есеїв «Бій за українську літературу». Ю.Липа висловлює скептичний погляд на європейську літературу ХІХ століття з її «смішними еґотиками»: «Европа не здобуває, не бореться за свою духовність, як у попередні століття, вона ціле століття зостається на тому самому ступені розвою збірної духовости». Таких «смішних еґоти-ків» того часу представляють пушкінський Онєгін, лермонтовський Печорін, Рафал Жеромського і винниченківський Мефістофель. У «великодержавних механізмах-системах» континенту матеріально стрижуть «купони з ренти», а духовно – в них запанував спокій: в Австрії – «дух Меттерніха», в Англії – «механістичний ритуал вікторіянізму», у Франції – «республіка з релігією дрібних ощадно-стей», у Московії – «касарняний дух Миколи І». Тоді «переважади присиплювачі, а не будителі», бо утвердився «вік посади». «Століття майже порожнього для України, століття найбільш невикористаного для українського «я», століття тіста з заглухлими дріжджами» – так характеризує дев’ятнадцяте століття в історії нашого народу. Українці втікали від свого призначення, а «Гоголь надламав саме поняття українців, зробивши з цеї швидкої, південної раси повільне, обезголовлене опудало». Згодом Драгоманов «навчив боятись призначення власної раси», як Ю.Липа називав націю. Як зауважив ще Іван Франко, М.Драгоманов залишався українцем за походженням і росіянином за національністю, позаяк він зводив націю лише до плебсу, цебто трактував її звужено. Над Драгомановим висів страх перед «українським сепаратизмом», тому він обмежував політичний ідеал українців «обласною автономією», зводив до «провансальства», як згодом схарактеризував таке прагнення Дмитро Донцов.
«Небувалу тишу в Европі», її «золотий сон» порушив 1914 рік, який поставив під знак питання саме існування людства. Ю.Липа зазначає: «Щоб рятувати люд-ство, треба утвердити примат видатної одиниці над суспільством, громадою», бо «завдяки вищим одиницям зростають нації». У цьому він вбачає завдання літератури. Наш ідеолог вказує, що «анархічна ненависть» Горького, «апатія культури і розгойдання сліпих інстинктів» у творах Андреєва, Арцибашева, Купріна призвели до «великого спустошення в російській духовости».
Актуальні для нашого часу думки Івана Липи, які цитує його син: «Мужі державні повинні б були знати, що народ не може держати в голові абстракції, що він мислить образами, пам’ятає лише факти, а тому дайте народові відповідні мистецькі твори і тим направите його думки й душу на бажану вам путь. Тарас Бульба в народі визнається як жива реальна людина». Чи можуть сприяти патріотичному вихованню українців босяки Горького, садисти Арцибашева, «надуті Печоріни», «слабовиті Рудіни» «на тлі «Бєсів», «Юдушок», «Мертвих душ» і «Мєлкіх бєсів» декаденщини»? Треба зважити, що певні типи творів формують довкілля не лише свого покоління.
Література сприяє самозбереженню національної спільноти. Поневолювачі українського народу не змогли знищити українців фізично, тому намагаються стерти нас з лиця духовно. Хіба не таку мету має настанова кремлівського диктатора Путіна, що українці й москвини становлять один народ? Як ідеолог Ю.Липа обґрунтовує ідеологію державного традиціоналізму, шукає його джерел ще в часах трипільської цивілізації. Він оперує таким поняттям як раса, яку визначає насамперед духовними чинниками, наголошує: «Расою звемо цілість населення, що його духовні прикмети, укриті й явні (як звичаї, мова, властиво мови), а також антропобіологічні риси становлять виразну цілість упродовж часу (історії)». Дослідник наголошує, що українці як національна спільнота сформувалися з трьох первнів: трипільського, еллінського і готського. Вони зумовили обличчя «української раси», її відрубність і традиції. На таких проукраїнських традиціях виникла давня українська імперія зі столицею в Києві, який визначив культурну вісь на території між Балтією та Уралом.
Стратегія української національної спільноти проявляється в генеральних ідеях. У «Призначенні України» пояснюється: «Пізнати їх – це для еліти мати скарб більший, ніж усі матеріальні багатства. Пізнати їх – це пізнати дороги виявлення української збірної енергії». Без такого пізнання неможливо орієнтуватися як у чужих намірах, так у своїх і чужих можливостях. Національні генеральні ідеї проявляються в діяльності видатних особистостей, що можуть бути експериментаторами (реформаторами) або продовжувачами праці попередніх поколінь. Українські діячі належать до другого типу.
Наше культурне підложжя ґрунтується насамперед на хліборобстві й осілості, докорінно відрізняється від культурного круга номадів, до яких традиційно належать москвини. Останнім властиві збиральництво, риболовство, звіроловство і мандри. Наш культурний круг персоніфікує образ Жінки-Матері, що пов’язано з осілою хліборобською родиною. Таке ставлення до жінки пронизує поезію Тараса Шевченка, чого нема в російській літературі, орієнтованої на номадську людність. Родина і рід контролюють моральність одиниці, що служить засадою українського суспільства. Звідси – моральний консерватизм українського життя, який проявляється у традиційних групових взаєминах, зокрема у війську. Традиційно українські вояки ставляться до командира як до батька. Ю.Липа пише: «Українська група має тенденцію скоріш до обмеження індивідуалізму. Родинність клімату в цих групах одночасно перешкоджає і повстанню містичних масових рухів».
Від еллінів наші предки перейняли ставлення до людини, вважаючи її мірилом усіх речей, що проникло в ліричне українське мистецтво. Ґотський первень утілило наше козацтво, що докорінно відрізняється від формувань під такою назвою в Московії, де воно асоціюється з розбишацтвом. У нас, як пише Ю.Липа, «поняття козак стало висловом ідеалу людини-українця», в чому переконує поезія Тараса Шевченка.
Чималої шкоди національній духовності завдало пораженство як «ідея обниження українства», на якій «збудовані цілі системи світоглядів». Воно проявляється в хуторянському примітивізмі, у «пораженстві людей татарських», а з середини дев’ятнадцятого століття – в «пораженстві інтелектуалістів». На такому пораженстві ґрунтуються концепції «Сходу Европи», «Трьох Русей», «Селянської держави», «народу-бастарда» та інші. Однак Ю.Липа доходить висновку, що «розквіт інтелектуалі стичного пораженства скінчився».
На противагу пораженству Ю.Липа ставить завдання: «знайти елементи власної державности й відчути органічний зв’язок між ними». Він заперечує так званий «чистий індивідуалізм» українців, бо їм властиве життя в асоціативних групах, громадах, артілях, що зумовлено традиційним хліборобством нашого народу. Доконечна функція національної спільноти – пошуки своєї форми державности, з чим неодмінно пов’язане апостольство Києва як «Вічного Міста» з власними традиціями.
Наголошуючи на ролі новітнього державного традиціоналізму українців, або легітимізму, як ідеології державотворення, Ю.Липа звертає увагу на національний воєнний традиціоналізм з його культом боротьби. Відтак він обґрунтовує перехід на межі дев’ятнад­цятого – двадцятого століть від «східного П’ємонту-Гетьман­щини» до «західного П’ємонту України», під яким традиційно розуміють Галичину, де почав формватися новий тип українського громадянина, що усвідомлює свої права та обов’язки.
Наприкінці «Призначення України» Ю. Липа аналізує «одність організації», «одність історії», «одність будучини», а також «солідаризм раси», її «відвічну вісь» і «міт апостола Андрія». Оптимістично звучать такі слова: «Одність, власна релігія, власна висока мораль і відвічні геополітичні підстави – це є величезні заповіти. Заповіти ці є в самій українській крови: щораз сильніші і жорстокіші струси тільки дозволять на виразніше відчування тих заповітів усіма українцями, як призначення України».
Відвічну вісь української землі Ю.Липа проводить з півночі на південь, що висновує значення для Української Держави Криму. Актуально звучить думка, що християнство йшло на наші земля не лише з Єрусалиму чи Царгороду, а також з Риму. Вже такі думки засвідчують цінність книги «Призначення України».
Олег Гринів,
професор
м. Львів
 
«Українська літературна газета»
№16 (256) 2 серпня 2019