НАТО та Україна: погляд дилетанта

John, do you by chance remember what NATO stands for?

Of course, Bill, it has been in my head for more than half of century:

No Action, Talking Only.

Передусім прошу пробачення, шановний читачу, за епіграф; тут відповідь не зовсім чемна, але частина американців так жартує. Не збирався його перекладати, бо це б тебе образило. Впевнений, що принаймні частині моїх шановних читачів ці та подібні чужомовні інтарсії будуть зрозумілі без жодних словників. Якщо ж надоїсть розгризати їх самому, то, як бачу тут, нинішній homo sapiens навіть середнього віку без інтернету у руці чи перед носом перестав би себе поважати. Упевнений, що в Україні картина така ж.

І продовжуючи своє пояснення іномовних вкраплень… Чи я міг би від них відмовитися? Звичайно, бо рідної мені цілком вистачає і охоче визнаю, що вона на вищому щаблі ніж нерідні. Роблю це, однак, із двох причин. Не бійтесь заглядати у словник, це пишний яр, а не сумне провалля (Борис Грінченко) адресую тобі, читачу. Я ж у них заглядаю щоразу, в українські, звичайно, теж. І не соромлюсь цього, бо кожен із нас semper tiro. C’est en forgeant qu’on devient forgeron адресую собі. Вік знижує не лише фізичні, але й навчальні, головно запам’ятовувальні можливості. Якщо метафорично, то прагну шпаклювати всі шпарини на власному даху постійними вправами: Nulla dias sine linea, як казали древні. До того ж цікаво так мережити власні тексти, бо це моє відчування та сприймання канадської багатомовної мозаїки та світу в цілому, візитна картка мого ego та мого стилю.

Підкреслюю, що нічого спільного з політологією не маю. І, зважаючи на власну непрофесійність, не свербіли руки порушити цієї теми. Просто війна в Україні дуже болюча, а ситуація, яка складається, майже цілковито непередбачувана. Не ризикну навіть шукати авторства наступного вислову – Коли маєш такого сусіда, то вороги вже непотрібні, – позаяк такі розумні думки мають у світовій павутині багатьох батьків.

НАТО й Україна…Так-таки так: старі очі бачать гірше, зате ширше. А якщо ледь вище над ними ще не остаточно звапняніло, та й хлопського розуму переважно вистачає, і назбиралося таке-сяке уміння читати між рядками та не лише бачити, але й відчувати людей, то картина вимальовується більш-менш цілісна та …невтішна.

Навіть без війни в Україні це скорочення у світовому медіапросторі було настільки вживаним, акутальним та обговорюваним, що поява неологізму натологія була б цілком зрозумілою і навіть очікуваною. Принаймні у цьому його кількамовному медіальному мінісекторі, яким послуговується твій покірний слуга, читачу. Для загального ознайомлення із цією структурою відомостей у світовій павутині та друкованих текстах є більш ніж досить. Відразу ж зазначу, що вони різняться. Англо- і франкомовні згадування  – це переважно коротке й сухе подавання дозованої інформації. Польськомовні розлогіші, з ледь помітним бідканням про сусідство із країнами-учасницями війни, безсумнівними провокаціями нелегалів, яким чи не лише для цього надавали можливість потрапляти у Білорусь, та страхом від уламків ракет, що іноді падають на території. Польщі. Суттєвіше занепокоєння спричиняли порушення Росією польського повітряного простору та велика кількість рідних ідіотів, яких для різних провокацій вербують російські спецслужби.

Україномовний же сеґмент зосереджений на шекспірівському to be or not to be, що цілком зрозуміло, бо це справді питання життя та смерті. Російськомовні (не завжди проімперські!) розкладав би на три полички а) було зроблено багато, аби стати членом НАТО, б) вони злякалися прийняти таку потужну державу із такою могутньою армією. Саме так, не відмовили нам. І в) Україні ми стати членом альянсу не дозволимо. Додам лише, що для доволі сильного слова аналіз я переглянув недостатньо літератури. Стиль не зобов’язує мене цитувати, однак згадки на кілька публікацій вважаю доречними.

Спробую сформатувати свою писанину на площині сили; càме так, у навчальному значенні, зі шкільного підручника фізики, до прикладу. На хлопський розум, це зусилля, які необхідні, щоби рубати дрова чи тягнути санчата з дитинчам. Вишикую цю писанину трьома частинами й дуже умовно назву їх державно орієнтованими.

Таку собі м’яку демаркаційно-часову лінію, із суттєвою долею умовності, спробую провести між що за нами у спробах з’єднатися з блоком, з одного боку, і що перед нами – з другого. Ось кілька китів, на яких тримається моє бачення альянсу та України в недалекому минулому. А далі –  їхнього злиття, якщо до нього дійде; старий не звик завивати в папірці, як казали у моєму селі.

А ось зараз, шановний читачу, тобі захочеться поцілили мені черевиком у пику, бо на першому місці на згаданій площині сили я ставлю…Росію. Сàме вона докладає неймовірних зусиль, аби НАТО та Україна навіть не наближалися.

Зважаючи на агресивність Росії скрізь і завжди, може виглядати дивним, що і вона, і навіть ще Радянський Союз планували стати членом НАТО. Путін, який теж виростав у сіро-зеленій радянській шинелі, питання прийняття Росії у блок порушував не першим. До нього це робили М. Хрущов, М. Горбачов і Б. Єльцин. Однозначної, як мовиться, відкритим текстом, причини, чому того не сталося, я не знайшов, але головною причиною, майже переконаний, слід вважати взаємне недовір’я сторін.

На зорі свого президенства, під час візиту Білла Клінтона у Москву, Путін запитав американця його ставлення щодо ймовірного членства Росії в НАТО. І тут я натрапив на три різні коментарі: а) американський президент ініціативу схвалив, б) він поставився до неї більш ніж стримано, і в) Путін сформулював це радше як вимогу ніж запитання, надто самовпевнено і навіть нахабно, не маючи сумніву, що перед ним відразу ж стелитимуть червоний килим. Відповідно, от винта!

Дещо пізніше Путін ставив це запитання вже Джорджеві Бушу-молодшому. Незважаючи на міцні потиски рук, запрошення царя на ранчо, йому, очевидно, все ж дали зрозуміти, що його паханат в коаліції – член небажаний. Оце був ляпас! А він так готувався, навіть щось співав англійською – чи то там, на ранчо, чи деінде. Ці кадри інколи повторюють деякі канали тут у відповідних передачах.

Слід вважати, що не звиклий хапати облизнів цар сприйняв відмову образою і відтоді їхні дороги розійшлися назавжди. Вже пізніше С. Лавров узагальнював невдалі спроби бути прийнятими як небажання альянсу мати у своєму складі таку потужну країну із, відповідно, її могутнім військовим потенціалом. Автор тексту більш ніж вважає, що це був би троянський кінь у класичному кагебешному стилі. Головною метою Росії було якось туди влізти і хитро там паскудити та шкодити, розхитуючи блок зсередини. Сталінові приписують фразу Неважливо, як проголосували, важливо, як порахували. З чогось подібного могла б розпочати свою грандіозну операцію з розвалу альянсу Росія.

Гніву за це на організацію Путін майже не приховував. А на нових його членів, передусім пострадянські балтійські країни та рикошетом на колишніх членів Варшавського договору,  – ще й зверхності та злості. Так, 2004 року організацію поповнили Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія. На їхнє щастя, він запізнився їм якось перешкодити з членством. А Угорщина увійшла в альянс ще перед ним, 1999 року.

Сприйняття коаліцією України мені видається і складним, і дуже обумовленим низкою причин. На своєму правовому полі вона робить що може. На шкалі балів від 1 до 10 оцінив би її зусилля між 6 та 8. Недобрані кілька балів – це негнучкість її правової платформи, яку мали б осучаснювати, зважаючи на реальну загрозу, невідома мені ймовірність превентивних дій, не конче бойових, та недостатнє намагання переконувати політиків своїх країн, що тут зволікання неймовірно дорогі нашій країні, а ЗСУ передусім.

Ось і час на такий собі багатогранник нашого поки що дуже гіпотетичного майбутнього з НАТО. Перше і чи не найважливіше… Війна та майже третина окупованих територій робить всілякі реальні зближення ризикованими для всіх сторін. І з гіркотою додаю – неможливими. Я особисто не вірю ядерним застрашуванням Путіна, але у подібних ситуаціях дують на холодне. Та й загнаний у кут щур з відчаю може покусати.

Ось інші фактори, які все ж  сповільнюють злиття України з альянсом. Дуже хистка ситуація у кількох інших регіонах світу, передусім у все ж політично невизначеній Сирії, отруювана постійними фальшивими вкидами російських спецслужб. Тихе, але відчутно зловісно, протистояння Туреччини, члена коаліції, та Росії за вплив на цю просто сплюндровану країну.

Зміцнення очевидної вісі зла – Росія, Іран, Північна Корея  – та потужна підтримка її Китаєм. Це робить обережнішим і альянс, і напружує інші країни. Cкрізь і завжди навіть дуже високопрофесійні та сміливі військовики все ж підпорядковані політикам та аналізам й прогнозам розвідувальних відомств. І їм залишається визнавати, що різкі рухи можуть бути ризикованими.

Далі. Згадуваний блок як винятково оборонний політично-військовий  багатодержавний синхронізований конгломерат не в стані передусім морально протидіяти Росії так брудно, ницо та підло. Ні натовські генерали, ні цивільні експерти не в змозі уявити собі рівня аж такої деградації однієї шостої частини всесвіту. Краще ніж це та подібне підсумувала гостра журналістка Марина Данилюк-Ярмолаєва, твій письмак, читачу, не напише. Стиль цього тексту не вимагає цитування, але цілісності цей постріл у десятку заслуговує: Західний світ хворий ванільною толерантністю. Саме він виплекав Путіна та інших паразитів. Тепер скрізь говорять про травми простих росіян, які їм треба лікувати. А лікувати їм треба голови, бо приблизно 80 відсотків їх підтримує війну в Україні. Світова спільнота просто боїться визнати, що Росія їх “имела” понад чверть століття (gazeta.ua, 31. V. 2022). Chapeau madame! Їхня армія увершує цю піраміду; це цілковите зомбоване репресивно-наркотичне дно. Навіть якщо хтось із іноземців у Росії навчався чи частенько її відвідує і має іншу думку, то додам, що ці особи бачать лише те, що іноземцям дозволено.

Наступне, що більшає, наче злоякісна пухлина. Дуже сумніваюся, чи у світі є країна без російського лоббі. Я б зневажив свого читача, коли б тут вдався у якісь пояснення про роль кожного та усього, у що вкладені російські гроші. І кожне таке вкладення – це угода з дияволом, навіть якщо воно очікуваного результату не принесло. А від початку війни ще й беглая гвардия, що розлазиться по всьому світу. Вони рятуються від мобілізації в Росії, однак у світі пропутінськими та реваншистськими є і будуть, вважаю, завжди. Умом Россию не понять!

Тут останнє, але принципово важливе… Дослівно Last but not least. Якісь ображання на організацію, претензії, жалі до неї, спонукання її поквапитися і под. цілковито безпідставні з однієї простої причини: військовики навіть із найвищими повноваженнями в альянсі остаточних рішень не приймають. Їх вислуховують, з ними радяться, їхніми думками дорожать і…їм дякують за службу. Висновки  – це прерогатива цивільних осіб. Переважно членів оборонного, безпекового та подібних комітетів законодавчих органів, відповідних членів уряду та зверхників держав. Читачам мого віку варто згадати Варшавський договір і порівняти там, скажімо, повноваження міністра оборони Радянського Союзу та Генерального секретаря компартії.

А це більше стосується політиків і зовнішньополітичних й розвідувальних відомств країн альянсу, не НАТО. Попри всі санкції, заборони, контролювання та подібне різні необхідні Росії товари та частини, головно і для оновлення та виготовлення озброєння і для господарських, потреб течуть туди через непідсанкційні країни, і цілими вантажівками, і мішками. Не ховаючись, переважно через пострадянські азійські країни. Неможливо поставити коми у реченні Торгувати не можна воювати. Повністю зробити порядок не вдасться, визнають фахівці. Аби не вдаватися в подробиці узагальню, що де я закон, там є беззаконня. І це скрізь, просто з різною концентрацією останнього.

А це вже явно ваша недбалість, пани політики. Устами одного зі своїх міністрів німецький уряд нещодавно визнав, що переставлена на воєнні рейки промисловість Росії за приблизно п’ять років буде у стані завдати удару їхній країні. Ось моє обурене здивування: i ви нічого не робите, ЩОБИ ЦЬОМУ ЗАПОБІГТИ?! Задалеко зайде, якщо ви будете доозброювати свою армію, модернізовувати логістику, мілітаризувати промисловість, збільшувати фінансування на все, що пов’язано із обороноздатністю НАВЗДОГІН Росії. Це буде такий собі passe-partout, що ним можливо пояснювати кожну очікувану, навіть лише прогнозовану ситуацію на сцені театру: Коли у першому акті на гачку висить рушниця, то до кінця вистави з неї повинні вистрілити. А лише спостерігаючи а чи й навіть доганяючи Росію ви просто стріляєте собі у ногу, пани капіталісти. Цим висловом частенько послуговується міністр закордонних справ Польщі, чия країна, як читаю, оновлює всі свої військові можливості w trybie pilnym!

Ледь м’якше, та все ж…Виглядає, шановні німці, що ваші західні сусіди далебі сміливіші а чи лише хитріші ніж ви. Кілька місяців назад вже устами свого президента Франція заявила про свою готовність ввести війська в Україну. Ба більше, закликала інші країни коаліції поміркувати над цією ініціативою. Причина та сама – російська загроза. Більшість відповідей була негативною, але відреагували на заяву не всі члени альянсу.

Зважаючи, як Францію трясе і які зусилля робить Емманюель Макрон, щоби і його з крісла не стрясло, можна допустити що це був… такий собі тест. Хотів знати – і можливо, не лише він,  – як і наскільки можна довіряти союзникам і як на це гляне його виборець. Ben, messieurs, dames, il vaut mieux prevenir que guerir, c’est evident! Іншими словами, пани політики, не запускайте хвороби аж надто далеко, бо вона стане невиліковною. Виглядає, однак, що передноворічні дуже насторожувальні підсумки польських безпекових аналітиків, “że państwa członkowskie znajdują się już w sytuacji, w której rosyjskie ataki hybrydowe w Europie, USA i Kanadzie zbliżają się do poziomu, który pięć lat temu byłby “absolutnie nie do przyjęcia“ (wp.pl, 29.XII. 2024) не надто напружували світового рівня політиків. Коли Москва не ховаючись грала у Чапаєва, переважно більшість столиць альянсу грала у монополію.

Даруйте, тепер дещо неполітичне, але старому ностальгійно близьке…Упевнений, що уважному читачеві не могло не кинутися у вічі моє написання слова лоббі з подовженням. Це явне розходження із постійно змінюваним і осучаснюваним нашим правописом.  Дозволю собі короткий білялінгвістичний відступ. Я десятки разів бачив в україномовних текстах лобі та піцу без подовження, хоча у мовах-оригіналах воно є. Нехай редактор поставить мені двійку з правопису, але волію залишатися зі своїм невіглаством ніж із чужою, невідомою мені ж логічністю. Ще раз пробачте старому, шановні рештки дуже колишніх колег, якщо це науково обґрунтовано, а його нісенітниці безпідставні; він уже якраз чверть віку за мовознавчим бортом. Аби глянути на цю зміну – лобі та піца – під якимось іншим кутом зору, попросив би керманичів правиписних нововведень транслітерувати латинкою принаймні Надсяння та збіжжя.

Демократичний світ засвідчує свої переважно непідробні і нам цілком очевидні та відчувальні гуманність, побожність, навіть братолюбство. Водночас він зовсім не хоче зниження свого рівня життя. Якщо дуже коротко, то кожен президент чи прем’єр-міністр суттєво зменшує свою можливість бути переобраним, коли його виборці змушені заощаджувати на харчах, скорочувати витрати на подорожування чи подібне. Це давнє як світ Salus populi suprema lex. Інакше кажучи, світова машина має крутитися та збільшувати оберти попри все. Ймовірна відбудова України у планування десятків країн, гадаю, теж входить, а от сотні своїх, рідних калік і небіжчиків з України – зовсім ні. А тому вважаю, що поки триває війна військ НАТО в Україні не буде. Тепер нікому з президентів таке не обійшлося. Це Путін має завжди виграні вибори, бо там знають, що робити, щоби він і далі рулил. Раз двинули на царство у самому кінці 1999 року – і сидить. Стабільність!

Попри все, альянс бійцівського характеру не засвідчував ніколи, але за це він закидів формально не заслуговує; це задекларована оборонна організація. Він, упевнений, тестував сили та можливості обох сторін і формальних та ймовірних союзників, реакцією на події там близьких і передусім впливових сусідів, навіть жалі покривджених й багато чого іншого, якось пов’язаного із цим змінами не світовій шахівниці. Однак серйозних планів із переростанням у активні дій, упевнений, не було. Зате він ніколи не обмежувався у своїх запевненнях, що занепокоєний; інколи навіть дуже.

Допомога озброєнням  – річ життєво необхідна нам і прибуткова їм. Країнам коаліції і вигідніше, і далекоглядніше роздавати, а ще краще розпродувати своє озброєння комусь, а свої порожні склади заповнювати новим. Там ретельно рахують прибутки. Щоби все крутилося як належить, люди повинні мати роботу та насолоджуватися життям. Рrofit matters a lot. Сите життя триває, нема протестів і масового незадоволення ймовірним сумними а чи й трагічними хроніками теленовин. Однак мати сотні своїх солдатів, вбитих в Україні, як не так давно деінде, тут ніхто не хоче, звичайно. І тут уже People over profit!

Водночас не маю жодних сумнівів, що вже на самому початку 90-их ядерні держави і НАТО з їхнім баченням і відчуттям Росії мали б принаймні спробувати переконати Україну тактичну ядерну зброю залишити собі. Сталося те, що сталося. Мав бути краще продуманий виступ Джорджа Буша перед його візитом до Києва у серпні 1991 року, де він під куполом Верховної Ради сказав, що США самовбивчого націоналізму не підтримують. Це був гольовий пас, мовою гральних видів спорту, Росії. Допускаю, що цей фрагмент промови через приблизно десять років Путіну дали послухати. Дуже дивний і відверто шкідливий виверт, цей виступ, бо у колі президентів і США, і інших країн розумні голови були і є завжди. Та й очі з вухами там потужні.

Вже заголовком, шановний читачу, ти був попереджений, що читатимеш аматорство. А тому прошу пробачити старому. Боягузливу пасивність переважної більшості впливових політичних гравців, а у результаті й альянсу, їхнє лише стримане спостерігання за рішучістю і навіть жертовністю українців і грузинів на початку 2000-их за з-за кордонів назву страусячою політикою. Не маю на увазі введення військ у ці країни, але принаймні дуже жорсткі та НАБАГАТО ЩІЛЬНІШІ САНКЦІЇ, без навмисно чи недбало залишених дір, проти Росії мали бути введені вже тоді. Докину, що могла  – і мала бути – суттєво змінена правова платформа альянсу із доданням, що в разі доконечної необхідності оберігати і навіть уже рятувати демократичні цінності організація у ситуацію втручається! Росію ж ця байдужість дуже підбадьорила. Відомо ж бо, що непокаране зло росте як на дріжджах.

Майбутнє жодної пострядянської країни із таким сусідом як Росія не могло бути і не буде спокійним. Після усадовлення на престол Путіна клопоти – якщо дуже м’яко та загально – не примусили себе довго чекати. Чи не кожна колишня республіка  – яка більше, яка менше – була доукомплектована і професійними розвідниками, і платними провокаторами, і просто безголовими симпатиками Росії. Більшість двох останніх без жодних зусиль знаходили на місцях. Усі вертикалі гілок влади в Україні були ними просто нафаршировані. Скрізь. Якщо вже Кучма був сказав, що СБУ це служба небезпеки України, то допекло навіть йому з усіма можливостями президента. З таким баґажем Україна увійшла у густі шари власного визволення –  Помаранчеву революцію. Архітектори її придушення сиділи в Москві. Бригадири та смотрящие – головно у Києві. Було б наївно думати, що такі тектонічні політичні зрушення пройшли повз увагу світу, і НАТО передусім. Україна не приховувала свого спрямування. Росія свого теж. Чи не найчіткіше вона його задекларувала й довела двома чеченськими війнами. Рамзанчик дочекався свого часу.

Що ж до України, то за президенства Кравчука та Кучми про зближення з НАТО на високих щаблях української влади серйозних розмов бути не могло, вважаю. Принаймні на такі думки, читачу, твій письмак не натрапляв. Кулуарні прогнози, імітування та якісь форматування спроб, тестування та реакції на них – так, допускаю. Найімовірніше, це могло бути щось у стилі п’яний базар на кухні про політику о третій ночі.

Ми були і надто повільними, і недостатньо наполегливими, щоби поєднати можливе з неможливим і стати членом альянсу за президенства Віктора Ющенка. Без жодних спроб зіставлення більшості за і проти, смію думати, що теоретично це було можливим. Залишу аналізування та фахові порівняння історикам і політологам, але підкреслю, що у Канаді та США він мав величезну підтримку людей. Перефразовую – виборців. А у демократичних країнах це слово звучить вагомо.

Додам лише, що відразу по його візиті у Канаду у приймальні української зубної поліклініки, куди інколи доводиться заходити й мені, колись була його фотографія у стоматологічному кріслі. Ніколи не запитував, бо це очевидно, що якась невідкладна допомога йому знадобилася ще до повернення додому. Лікарка, впевнений, мала за честь допомогти самому президентові рідної країни.

Нагадаю, що 2004 року до НАТО приєдналися сім країн колишнього соціалістичного блоку, серед яких було три пострадянські балтійські держави. Ціла ж компанія була дуже спрагла раз і назавжди вийти із силового поля Росії, а Латвія, Литва та Естонія  – ще остаточно стрясти з себе радянське минуле. Отже, прецедент був, Ющенко міг іти принаймні частково протореним шляхом. Із сумом і гіркотою розводжу руками, бо причин упущення такої можливості, готуючи цей текст,  я не знайшов. Ben, l’erreur est human, comme les Français disent, Вікторе Андрійовичу, hein?

Того часу за кордоном симпатії до українців були дуже помітні, цілком відкриті та щирі. Тепер вони, підкреслюю та наголошую, радше різні ніж хороші, але це була б тема окремої розвідочки. Автор цих рядків вже п’ятий рік канадував і встиг побувати тут у кількох провінціях і один раз у США; нашого цвіту по цілому світу. А от російське лоббі було набагато слабше ніж тепер. І це не лише моя думка.

Вже у серпні 2008 року Росія інакше, але відчутно пошарпала Грузію, яка теж свій шлях задекларувала. Трясло, упевнений, й сусідніми країнами, хоча досвід двох чеченських воєн засвідчував, що навалі чинити опір можливо Але якою ціною!? Жоднісінького сумніву, що і спроби віддалення від Росії, і її спроби той процес принаймні гальмувати ретельно аналізували усі зацікавлені; НАТО, упевнений, передусім.

Навіть не допускаю, що Україну, Грузію та Молдову могли б прийняти у НАТО вже тоді, позаяк це були сирі пострадянські конгломерати y засобах і способах господарювання, керування державами, та й способом думання взагалі. Не згадаю жодної колишньої радянської республіки, де б президентом вже незалежної країни не став колишній перший секретар республіканської компартії чи типовий партійний функціонер типу Кравчука. До того ж у великих містах нерідко переважали ностальгійно-комуністичні та переважно російськоментальні настрої. Це Росію заохочувало до реанімації Союзу.

Добігає три роки тотального плюндрування України та ґеноциду її населення. Упевнений, що тепер його кількість можна назвати дуже приблизно. І 2-3 мільйони лише легальних воєнних біженців. Не впевнений, що наші так звані державні мужі мають дієвий план, як після війни повернути принаймні третину їх додому. Додам, що країни, де вони перебувають а чи вже й осіли, зовсім не проти залишити їх у себе, що цілком зрозуміло.

Ще один ракурс…Здивую тебе, читачу, але відразу ж після захоплення заручників, головно ізраїльських громадян, радикальними ісламськими бойовиками 7 жовтня 2023 року тема України на кілька місяців майже зникла із каналів новин Канади та США. Нам чітко дали знати, хто важливіший. A йшов другий рік жорстокої війни. Україну встигли відвідати перші  – чи з грона перших – особи світу. Планета бачила розтерзану, вже символічну Бучу, але людей  спонукали із завмиранням серця слідкувати за подіями на цьому набагато меншому клаптеві землі ніж лише захоплені та цілковито сплюндровані території України. Потім ситуація вирівнялася і тепер відомості з України переважають.

Ця заувага заслуговує розширення, шановний читачу. Один мій знайомий, із яким ми при зустрічах неприйняті тут у громадських місцях політичні розмови все ж ведемо і який упевненіший у рафінованій і водночас некодифікованій та непричесаній  – якщо тропічно – англійській ніж я, спресував мені своє бачення тандему НАТО – Україна двома судженнями та двома риторичними запитаннями. Ось вони: а) у цей реґіон, а у Ізраїль особливо, вкладено надто багато, аби цим нехтувати і пустити конфлікт у вільне плавання; б)  жидівство у світі і впливовіше, і неспіврозмірно багатше, і безсумнівно, спритніше ніж Україна з усіма українськими національно-культурними громадами світу.

А запитав він мене про кількість візитів, з якими від початку нападу Росії держсекретар США побував у Києві, і скільки разів від початку жовтня 2023 року він зустрічався із очільниками Ізраїлю та лідерами принаймні кількох арабських країн. Відповідь лежала на поверхні. Про інколи згадувані у теленовинах його телефонні розмови із Близьким та Середнім Сходом (до речі, багато хто їх не розрізняє) він промовчав. А робив це не лише Ентоні Блінкен, але й кілька інших дуже впливових осіб його відомства, переважно у новинах не згадуваних. Друге запитання мені було із групи il va sans dire і звучало дослівно так: чи ти колись чув про українське лоббі у США чи деінде? Я зморщив і без того пооране життям чоло. І як тут можна мати ілюзію про якусь серйозність, відчувальність, просувальність питання членства України в НАТО? До речі… Моїми, не словниковими, найближчими синонімами до слова лоббі були б чи то підкуп, чи то гроші. Радше великі гроші. І не лише у цьому контексті, а скрізь.

І тепер плавно переходячи до моїх поверхових бачень ймовірного зближення та врешті влиття в альянс країни моїх предків…Щодо українців – і до високої честі тисяч іноземців-добровольців, – то виглядає, що за згодою світового політичного бомонду їхня смерть була та є дозволена і вже закладена в кошторис. Бо дракон жадає крові, а політики на рішучі кроки не наважуються. А втім, посилати натовців під іранські дрони не конче, вважаю.

Для початку не забороняти ЗСУ вражати військові та оборонні цілі в Росії. За фінансову допомогу, озброєння, інструкторів у нас, навчання наших бійців там і багато чого іншого – невимовно вдячні. А от вказівок, що у відповідь на тотальне нищення України, просто відвертий етноцид, не вільно нищити навіть військових і відверто провійськових об’єктів на території Росії, не надсилайте.

Відтак дуже ретельно позалатувати чи то надбало, чи то навмисно залишені діри у санкціях, щоби недозволене на російський ринок не везли ні валізами, ні вагонами. Одночасно ізолювати Росію дипломатично та економічно, почавши з міжнародних організацій, де вона та її васали навіть можуть щось ветувати. А ветувати слід їх членство. Це та чимало іншого слід було зробити відразу ж після нападу.

Дуже прикро читати, але не бачу навіть натяку на якусь перебільшеність  чи упередженість у польськомовних післяріздвяних узагальнювальних політичних висновкаx, як-от Coraz mniej zależy od Kijowa чи Ukraina musi sie przygotować na dłuższą wojnę niż wróżą. Подібне трапляється читати у франко- та англомовних аналізах; імовірність злиття України з НАТО там дуже стримана, а радше ледь згадувана. І взагалі це не тема на перші шпальта ґазет та на т. зв. prime time телебачення.

            Наступний вагомий і водночас скептичний пункт моєї писанини, шановний читачу,  – новий і такий відомий господар Білого Дому. Про таких кажуть déjà vue. Зважаючи на його непередбачуваність, все ж метафора cheval noir звучить реальніше

Головні карколомні завжди публічні  – і вже післявиборчі! – заяви сера Дона тобі відомі, шановний читачу. Тут можна і навіть слід бодай частково погоджуватися із аргументами про захист ґеостратегічних інтересів США від Росії (Гренландія) та Китаю. Щодо першого, то Путін дуже хижо скерував погляд на ціле Заполяр’я і вже реанімував там принаймні частину своїх військових баз. Стосовно другого, то Китай вкладає просто шалені гроші у міжокеанську надважливу світовій економіці кладку. Виглядає добросусідством і навіть благородством взяти Канаду під свою оборонну парасолю, зважаючи принаймні на заполярні бази Росії. Дуже насторожує інше: таким революційним задумам мають передувати десятки зустрічей сторін. Підсумкові – на найвищому рівні. Бо аж такий форсаж, допускаю, спричинить незворотні тектонічні зрушення у світі.

Revenons à nos moutons, messieurs et mesdames…Майже упевнений, що при першій зустрічі Путін спробує принизити Трампа. Просто так, по-пацански, за базар. Це його візитна карточка останніх літ. Ні, не за підтримку України демократами, а за очевидні спроби американця-республіканця блокувати розморожені царем військові бази за полярним колом; тепер у світі голосно про Гренландію. Долю ж України будуть вирішувати – якщо взагалі – у зіставленнях і торгах про щось явно несуттєве, допускаю. Неприхований російський етноцид та ймовірність зникнення України з політичної карти світу? Who cares!?

Щодо України, яка майже три роки стікає кров’ю…З вдячністю повторюю, що високий політичний бомонд грішми та зброєю поки що допомагає. Д. Трамп же цілковито уникає згадок про дві пустопорожні та винятково безвідповідальні, щоразу повторювані під час власної виборчої кампанії заяви. Це Якби я був президентом, війна в Україні навіть би не почалася і Як я стану президентом, то війна в Україні закінчиться наступного дня. Список його ефектних публічних вкидів можна б продовжувати, але вони на загал порожні. Він обраний, справа зроблена. А плебс? Мавр зробив своє, мавр може іти.

А втім, цілком можливо, що якісь передперемовини Д. Трампа з царем стосовно України вже тривають, бо польські аналітики написали, що Władimir Putin odrzucił propozycje pokojowe zespołu prezydenta elekta USA Donalda Trumpa. Choć ze strony Stanów Zjednoczonych nie pojawiły się jeszcze żadne oficjalne propozycje (wp.29.XII. 2024). Запитання, хто грає першу скрипку у світовій політиці, залишається відкритим.

На цих перехрестях Трампових зацікавлень і пріоритетів згадувати НАТО  – без України, певна річ – з певністю можна хіба що у контексті суттєво збільшуваних видатків країн-членкинь на утримування блоку. А Євросоюзові чи й не вже уготована роль слухняного помічника США у задекларованому тріумфальному марші Make America Great Again. Повернусь на хвильку до згаданого президента Франції, який свого часу промовив Rendonnons à notre planète toute sa grandeur! Не міг знайти відомостей, хто кого з них тут …майже скопіював.

Один більше мовний ніж політичний журналістський недогляд. Нам частенько трапляється і читати і слухати у різних граматичних видозмінах поєднання не готовий. У публіцистиці, а у натовському контексті особливо, воно стало якоюсь дивною делікатно-зневажально-ображальною формулою відмови НАМ. І принаймні мені воно в українській мовній тканині звучить чужомовно, бо питомий текст просить для її вживання , до прикладу, навчального процесу під час іспиту; хтось ще не готовий відповідати після 10-15 хвилин готування. Коли ж це поєднання (бо формально-граматичним словосполученням воно не є) тицяють у контекст НАТО та Україна, то твій письмак, читачу, сприймає це невдалою калькою з англійської. А зважаючи, що чомусь завжди не готовий блок, то вона, ця калька, набуває безпідставного іронічно-ображального звучання.. Чи не надто на ту НАТО?

Не готовою до членства в альянсі була і є передусім НАША ДЕРЖАВА. Вже понад тридцять два роки. І згадування відомих мені лише дуже нечисленних причин (жахливі безчинства в ЗСУ, наскрізь гнила судова система, кульгава на обидві ноги правоохоронна, незадеклароване на мільярди майно окремих депутатів і посадовців, зрадництво на користь ворога, масове ухилянство, безчинства з відвертим криміналом у ВЛК і под., і под.) зайняло б тут кілька сторінок. Військовим журналістам – сотні сторінок, плюс стільки ж кількатомних кримінальних справ. Це, на щастя, не узагальнення, бо скрізь є порядні та відповідальні люди, на яких усе й тримається. А тому не високим офіцерам, а пересічним натовцям, яким таке та подібне відоме у дуже загальних рисах або й навіть не снилося, це було б вбивчим відкриттям. Це та інше альянс лише ослаблювало б, назважаючи на підкреслення білявійськовими чиновниками України нашого суперсучасного бойового досвіду як можливого неоціненного набутку для блоку. Упевнений, що серед численних добровольців у зонах бойових дій натовські спеціалісти є і вони все добре мотають на вус. І альянс передусім вірить їм, а не генералам ЗСУ.

Втішає, що попри все організація все ж не махнула на нас рукою. Маю певність, що нинішній Генеральний Секретар НАТО поділяє думку свого попередника, Енса Столтенберґа, згідно з якою if Russia stops fighting there will be peace. If Ukraine stops fighting it will disappear as an independent state.

Коли цей текст вже був майже готовий, з’явилася ознайомлювальна, напрочуд добре структурована та пізнавальна стаття Юлії Мисо (espreso.tv, 28.XII. 2024). Серед україномовних про альянс – мені одна з найінформативніших. Про інше, але стратегічно, державотворчо про те ж –  згадаю сміливі викорінювальні публікації Борислава Берези, Юрія Бутусова, Марини Данилюк-Ярмолаєвої, Віктора Трєгубова, Михайла Ткача, Лєни Чиченіної, Віталія Шабуніна… Даруйте, та перелічити всіх гідних я просто не в змозі. Пишаюся Вами всіма; добрим десятком незгаданих  – теж!!!

На відміну від найкращого враження про згаданих вище осіб розчарувально здивувала журналістська розмова із представником ЗСУ (чи й не генерал-полковником, бо три ромбики на животі), названа дослівно “Ми чекаємо на запрошення у НАТО. Ми на нього заслужили”, уміщена y wz.lviv.ua 04. XII. 2024. Як на мене, воно звучить однаково і нечемно, і знущально. А на загал – провально-непрофесійно. Такий високий чин причин, чому Україна не в коаліції, не знати просто не міг. Його лише паралелі України з Фінляндією та Швецією більш ніж дивні. А інтерв’юер мав би це відчути, якщо не знати. Усім, хто на боці цього військового достойника, пораджу ось що: на запрошення чекайте під час якоїсь веселої вечірки, коли оголосять білий танець. Бажано вже після нашої перемоги; не дратуйте ні тих, хто без ротацій на фронті, ні тих, хто ледь животіє по селах без дрoв. А НАТО – дама вже літнього віку і, безсумнівно, вельми шанована у демократичному світі. І сама обирає, кого їй запрошувати до танцю. А тому не чекайте, а чувайте!

Маю стійке відчуття, що у найближчі рік-два тандем НАТО – Україна просто зусібіч fata morgana. Я, повний тут недотепа, поки що не бачу ні політичної, ні правової, ні практичної можливості їх злиття. Поки що сильні світу сього дозують допомогу і вказують, куди не стріляти своєю надісланою високоточною зброєю. Такі рішення виглядають дивно й лукаво, позаяк у Білому домі ймовірність обстрілів ядерних об’єктів Ірану обговорювали. Політичний же олімп України й далі засвідчує паралітичне нерозуміння суті справи та справжньої державницької відповідальності. Простолюд був і є  жертовною вівцею чи то на передовій, чи то на своїх городàх під час обстрілів. А  велика частина посадовців і відвертих й замаскованих шахраїв плекає бізнес на крові. Дуже не хочу виглядати повністю розчарованим людонелюбом, але все ж нагадати цей приблизно двотисячолітній афоризм вважаю тут доречним: Homo homini lupus est. Нині він звучить актуально як ніколи. Страшніші часи в історії, певен, були, а от підліших…

Тепер нічого не сховати, щедрі пани-капіталісти й такі свої, рідні та недалекі пани законотворці та урядовці. You have to do, not pretend to do. Actions speak louder than words. Запитуєш, шановний читачу, чи їм не соромно? На жаль, соромно тóму, хто має почуття сорому. В Україні я ще застав часи – навіть радянські, без жодного відбілювання системи, – коли подвійні стандарти якось приховували, їх навіть десь соромилися. Тепер, упевнений, у моді потрійні стандарти, і це, слід вважати, ефектний і ефективний стартовий майданчик у вищий світ, чи то пак у еліту, як тепер паплюжать це слово. У депутати, до прикладу, y різні виконавчі органи, відразу ж у прибутковий бізнес…Якось вибачально-кволо інколи докидають, що треба брати до уваги who is who. Надзвичайно гірко, але це так, і c’est la vie як ніколи. Чи то пак, с’est presque la mort déjà, messieurs et dames.

Аби це якось заокруглювати…Відоме, передусім Quod licet Jovi, non licet bovi було і є на часі в усі часи. Бо політика не шахівниця, тут за правилами майже не грають. І знову приречено узагальнюю, що світ увійшов у густі шари просто політичної шизофренії, коли горезвісний, відомий усім член ООН відверто порушує і нахабно ламає усі можливі норми цієї ж організації, залишаючись її членом. Стала аморфним соціальним клубом і вона. “Kto się liczy z Radą Bezpieczeństwa ONZ?” –  ставить риторичне запитання колишній  польський розвідник, а потім дипломат Andrzej Derlatka.

І ще раз про Росію. Цар не хоче вигàдуваних кимось перемовин; їх прагнуть радше ті, хто бачить себе, улюбленого, у дзеркалі з нагородами посередника та примирителя. Головний пахан же переставив свою економіку на т. зв. воєнні рейки, виснажує нас війною та лякає світ ядерними ударами. Маючи неспіврозмірно більші ресурси, він, слід вважати, у цьому вбивчому марафоні протримається довше. Ба більше. Своїх ґрандіозних планів дійти до Атлантики, що проскакували на самому початку цієї війни, він, допускаю, не змінив, лише сповільнив. Йому приписують фразу Россия не заканчивается нигде! Якщо керівникам країн альянсу вона відома, то нехтувати цим застереженням злочинно.

Безсумнівними пріма-балеринами (який логіко-граматичний пасаж!) нинішнього політикуму став тандем двох винятково талановитих бізнесменів, цілеспрямованих і сильних особистостей і казково, аж до непристойності, багатих американців, візитною карточкою яких на авансцені світової політики вже стали зверхність, нахабність, пихатість, театральність і подібне. Ale kasa to jeszcze nie klasa, як жартують поляки. Я не перегинаю палки, бо тут жоден абстрактний іменник навіть не наближається до якогось їх ображання; є що є. Допускаю, що про них буде голосно навіть після президенства Трампа. І цілковито поділяю думку одного із колишніх послів Польщі у двох країнах, винятково розсудливого політичного аналітика, що це еrа bezczelnеj zarozumiałoścі duetu, który oszczędzi sobie zaglądaniа nawet do konstytucji (Jerzy-Marek Nowakowski). Kłaniam się, panie Nowakowski!!! (B. M.)

Поляки шкурою відчувають, хто їм зловісно дихає у потилицю, а тому ймовірна допомога сил альянсу їм необхідна. Sojusz Północno-Atlantycki cieszy się wysokim poparciem polityki światowej і zapewnia bezpіeczeństwo w wymiarze globalnym, можна вважати підсумковим голосом польського політикуму. А точнішого й коротшого пояснення про можливе введення сил НАТО в дію ніж це твій писака, читачу, не знайшов: Jednak wszyscy wiemy, że Sojusz nie odda pierwszego strzału w hipotetycznym konflikcie (Komandor Tomasz Witkiewicz).

Втішно, що переважна більшість країн альянсу нас не покидає наодинці з монстром, повторюючи роками ледь видозмінювану тезу, що NATO offers no timeline to Ukraine on joining alliance. Якщо десь там за кордоном і виникає розхолодження, то це переважно вина політичних небожителів України, кількох суперпуперефективних менеджерів, як читаю, з ОП чи дуже наближених. А тому за кордоном прекрасно усвідомлюють, що mieux vaut être seul que mal accompagné.

Усвідомлюючи всі можливі бюрократичні перепони вступу України у НАТО, політологи все частіше згадують про дієвіші та швидші способи допомоги Україні. Мова йде про певні двосторонні безпекові заходи союзникам і партнерам; а ми такими є. Їх можливо застосовувати і щодо України, але після завершення війни. Qui vivra vera.

Прикро дивитися, як світ танцює під дудку безумця. Невимовно гірко усвідомлювати, що у війні гинуть ті, хто не втік і не продовжує ховатися. Заспокоює все ж, що весь демократичний світ на нашому боці. Як і належить, живі оплакують мертвих. Попри все – життя триває.

Богдан Михайлишин (Канада)

1. P. S. Зважаючи на швидкоплинність подій у світі, дещо згадане тут до ймовірного опублікування статті може застаріти. Автор заздалегідь просить за це пробачення.
2. P. P. S. І не спонукаю, і не раджу, і навіть не прошу, а лише даю знати, шановний читачу… Якщо б хтось мав бажання і знайшов час скласти собі дещо ширше враження про цього письмака, то його відповідна та суттєво інша публікація уміщена у “Збірнику наукових праць на пошану професора Таміли Іванівни Панько”. – Львів:Растр-7. 2021 – 587 с.; з фото