(НОТАТКИ НА БЕРЕГАХ ТВОРЧОГО ДОРОБКУ МИХАЙЛА СИДОРЖЕВСЬКОГО)
“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Вважаю, що мені пощастило познайомитися зі своєрідним і талановитим доробком Михайла Сидоржевського.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
П’ять книг… І усі вони – різні, і всі вони – значимі, і кожна – оригінальний, окремішній світ.
Вражає жанрове розмаїття творчості автора – від вже першої поетичної збірки «Навпіл між обома світами», книжки несподівано зрілого болю, що насиченістю, густиною слова межує зі святим письмом – до порцеляново тонкої вишуканої лірики книги «Запрошення до подорожі». Від медитативної поезії в прозі, відлуння глибинних внутрішніх особистісних світів «Візерунків на пергаменті часу» – до пристрасно дошкульної книги публіцистики «На межі світла і пітьми». І сьогорічний політичний роман «Земля у гніві» – твір незвичайно гострий, вибухової сили «потік свідомості».
…Пам’ятаю, як обпекли мене верлібри книжки «Навпіл між обома світами», збірки належно не осмисленої і не оціненої і по сьогодні.
Пригадую, як вразило звертання автора до Бога. Давно не читала такої розмови Поета з Господом:
Боже милий,
цю кару ти послав
маленьким людям!
розум грішним
навіщо дав?
І далі – рефреном:
Хто ладен пізнати цей біль
і цю кару,
і цей тягар неймовірний,
непосильний для маленької
тілом людини?
Що це? Докір смертного безсмертному в межовій ситуації, коли несила витримати випроби Господні, незмога нести свій хрест?!
Поет – глибоко віруюча людина, наділена тонким і вразливим світовідчуттям, і поезія його складна і щира.
І природа, і почуття Істини і гріха, Життя і Смерті щоразу постають як монологи самопізнання, де злито авторське і відгомін із Екклезіаста, молитва до Господа і страшний розпач та безнадія самотності.
Якщо шукати паралелі із нашим українським сьогоденням, то період життя, котрий передував написанню книжки, був страшною «сірою» зоною в її автора до зневіри:
сили біжать
з цього непотрібного
тіла,
струменять,
залишаючи тебе
напризволяще
в чужім багатоокім
світі,
де народиться – не нагорода,
а покарання за гріхи.
Була приголомшена болем рядків, розділеним аж із самим Сином Божим:
Так хочеться води,
бодай ковток
джерельної студеної води
під білим сонцем
спаленого дня…
А принесіть-но оцту,
негайно оцту,
щоби змастити
губи помертвілі,
закляклі губи!
Оцту для спраглого
Істини!
І мимоволі здригнешся – через які пекельні життєві страждання треба перейти, щоб дорости до цієї алюзії! Які потрясіння треба пережити, щоб з’явилися такі рядки!
І де, в чому тоді спасіння? І в чому Істина?
І тоді приходить відповідь як Боже одкровення на розломі світів – постає реальний до сльози світ рідного села, солотвинський рідний город, де «вічні верби» і «трава з залишками здичавілої суниці і старими мурошниками там, де колись була межа, і жовта осока, і саджавка, і старий кущ бузини на краю світу…» І сходяться початки і кінці – «на краю світу, на початку путівця», в отчій землі… І серед земних предметних реалій – і оте «вічні верби», і «старий кущ бузини на краю світу» – змушує раптом зіщулитися від впізнаваного. І саме тут, у батьківській садибі, відкривається космогонічне «серце землі» –
і ось земля –
ти горнешся до неї,
і відчуваєш її велике серце,
там,
де колись росла груша, –
ти колінкував довкола неї,
збираючи солодкі гнилиці
в перестоянім картоплинні…
Ця дивовижна майстерність автора фіксувати миттєвості Істини, переплітати реалії земні і небесні дуже характерна для письменника і в його наступній книзі медитативної поезії в прозі «Візерунки на пергаменті часу».
…У Євгена Гуцала є пам’ятні рядки: «Історію світу і людства я вивчав по історії рідного села».
І Господнє світотворення починається із рідного краю. І центр світотворення – в рідній землі. В ній – наша вітальна сила.
Одвічна драма «Антеїв на асфальті», драма, що зазвичай завершується часто кривавицею вчорашнього селюка, коли злий жорстокий мегаполіс толочить нас ногами, ламає нам хребет, розмащує наші сільські мізки по гудрону.
Мимоволі пригадуються давні рядки Петра Засенка про Сєргєя Єсєніна: «У місто село він приніс, а в місті – воно не вмістилось». «А потім за власним гробом ішов і від сліз застивсь. А був би він хліборобом – в душі б його коні паслись».
Власне, таке ж відчуття переслідує ліричного героя «Візерунків…»: «…вже впродовж багатьох років він мріяв про те, щоб бодай на кілька днів втекти з осточортілого міста, відрізати себе від того осоружного життя, заховатися в цих чотирьох стінах, між трави і дерев у саду»… «він все ще мав надію, що після цього тимчасового, несправжнього життя… прийде час, і він почне жити по-справжньому».
І хіба лише автора переслідує відчуття, що живе «похапцем, вкрадьки, ніби позиченим у самого себе…», «ніби пересиджуючи на задубілій дерев’яній лаві зачовганого і запльованого, сповненого базарного гамору, мерехтливого і метушливого залізничного вокзалу»?..
І тоді «відпускається все суєтне, несправжнє» і відкривається вся глибина відчуття рідного села. Від цівочки посмертної крові із уст сусідки баби Марти до живої крові автора, з руки, порізаної очеретом. Від Васі Баскини «з кавуном під тином» (сільського чоловіка, що не при тямі) до самотньої тітки Вєрки: «хто знає, яка це мука – залишитись на старості сиротою, наодинці з немічним собою, про що думати безконечними осінніми ночами, під завивання вітру й хльоскання холодного дощу, і де взяти сили на сірий безрадісний ранок для того, щоб якось жити на цьому порожньому і злому світі?».
Здається, тільки діти сільської Ойкумени здатні відчувати життя з таким неймовірним відчуттям емпатії. Це почуття співпереживання за кожну живу істоту і сущу рослину вибухає в творі з надзвичайною силою і відчутне воно читачеві на рівні фізичного болю – чи то загибель кошеняти, чи то рубання яблуні чи поранення зайчика при косінні.
Такий загострений внутрішній світ спонукає не щадити самого себе в цьому жорстокому житті. Таке відверте слово болить самому письменнику. І водночас лікує читача: так у хірургії січуть рану по рані, щоб її загоїти.
Заворожує авторське володіння словом, тонке художнє мислення. Це майстерність, звернення до мотивів сільського дитинства нагадує Юрія Яновського, Олександра Довженка, Євгена Гуцала.
Йдеться, власне, не про прямий вплив згаданих письменників, а про схожу організацію душі і слова.
Здається, автору вдаються всі відтінки, всі нюанси ліричного настрою. Вражає розкішне лексичне розгалуження, і байдуже, чи це відсторонена картина ранку, дощу, чи сприйняття світу зрілим чоловіком, чи візії дитинства.
«Візерунки на пергаменті часу» – один з найкращих і найщемливіших творів письменника.
…Я знайома з творчістю Михайла Сидоржевського майже в усіх жанрах. Але як особистість, як чоловік-українець він відкрився мені в своїй ні на кого не схожій публіцистиці, в його неймовірно сильній речі «Шевченко і «аборигени» очима професора Грабовича».
Пам’ятаю часи, коли професора Гарварда весь «філологічний «Київ» ледь не на руках носив як найсучаснішого шевченкознавця, що «просвітив «соврємєнними огнями» нас, українців, – аборигенів».
Загалом, маніпуляції і в незалежній Україні з образом Шевченка вражають – то на повному серйозі розмірковують, чи вмів молодий геній носити сюртук і власне, з якої мануфактури він був, то проголошують Тараса секс-гігантом, біологічним батьком десятка бастрюків, то скорочують до невпізнання Шевченкові «Гайдамаки» в шкільній програмі.
І ця нескінченна маячня іде від страшної сліпоти нашого сучасного літературознавства, сучасної критики.
Справедливо відкинуто «совкове» літературознавство, але й не здобуто нових бодай якихось притомних критеріїв на рівні загальнонаціональних, загальнолюдських цінностей. Бо, окрім заклику-мантри «успішно розвиваймо бізнес!», наша держава, а за нею сучасне літературознавство не спромоглося хоча б на якусь зрозуміло-виразну модель новітнього суспільства, в котрому ми живемо і який нам пропонується на майбутнє.
Отож хапаємось за дуті заокеанські авторитети на взірець пана Грабовича.
Покроково, шляхом суворої критичної аналітики Сидоржевський розбиває облуду «великого шевченкознавця», професора Гарварда. І робить це з їдучим сарказмом, із вбивчою іронією, котрі сплавлено воєдино в питомо авторському стилі. І Шевченко – «шаман», «парія», «жінка в чоловічому тілі» – всі ті облудні «відкриття» пана Грабовича розсипаються на порох.
Очищення образу Шевченка від новітньої «повзучої» скверни «шевченкознавства» як заморських, так і україносущих професорів – це не просто блискуча публіцистика, а й гідний лицарський вчинок чоловіка-українця.
Автор не тільки розбиває у тлін облудні концепції, а й розкриває істинну мотивацію «панів Грабовичів»: «Без Шевченка ми залишимось сиротами в цьому драматичному світі з його викликами і випробуваннями.
Наші вороги це чудово розуміють, намагаючись забрати в нас Шевченка, начіплявши на нього своїх темних фобій, а відтак під імперською чи лібералістичною машкарою посіяти в наших душах зневіру, обеззброїти нас, пустити лузерами по світах, цивілізаційними жебраками і чорноробами».
…«Земля гніву» – незвичайний твір, «потік свідомості», роман-речення, політичний роман… На океанічній хвилі-торнадо наростає авторський гнів, здається, читацьке сприйняття не встигає за цією хвилею, а насправді воно резонує їй.
Отож, наша історія України, презентована в такій своєрідній художній формі.
Автор проводить нас по усіх пекельних колах – від відносно недавнього драматичного часу (кінець 80-х – початок 90-х років минулого століття) і аж до сьогодні.
Стрімка динаміка твору робить його цікавим, читабельним.
Ми впізнаємо в ньому і ту зловісно похмуру декорацію урядового кварталу, ті серпневі дні, коли конала метрополія. Все це передано в романі рельєфно, достовірно гнітюче, психологічно вражаюче. Надто загибель і похорон одного з найбільших і найвірніших сатрапів Москви.
Але в романі маємо таке поєднання трагічного і комічного, що викликає наш сміх крізь сльози. Це – опис гігантського схарапудженого ринку, як і сотні подібних ринків у кожному місті чи містечку колишньої колонії, де університетські профессори, інженери і шкільні вчителі, аби вижити й не померти з голоду, продавали мило, труси, акумулятори, розетки, каструлі, картаті сумки й різний заморський і тутешній кран.
Та гнів автора шаленіє по наростаючій до сарказму, до гротескної люті, коли «невинний» ринок маленьких українців за кілька десятиліть перетворився на клекотливий, дикий базар, на якому гендлюють усім, починаючи від ошмаття скурвленої честі й атавізмів затоптаної в багно совісті, і до величезних кусків державного майна і державної території.
Ось така вона, вражаюча картина «матеарілізації» дикого капіталістичного ринку в Україні.
Та на кожного чекає своя карма, своя відплата. І як зловісний кармічний знак – під час теракту серед поранених і загиблих – знайдено відірвану руку з найдорожчим швейцарським годинником. Яка моторошна деталь!
Зрештою, як наголошує письменник, ми звикаємо до того, до чого звикнути нормальній психіці неможливо – до смертей, до каліцтва, до «безногих похнюплених тридцятилітніх сивих калік у госпіталях і на вулицях, і під церквами. І все це – «на тлі отруйно-яскравих вітрин, розпусних ресторанів та безглуздих безкінчених шоу».
Ці каскадні мазки-епітети нашого сучасного апокаліпсису вражають мозок болем своєї страшної впізнаваності. Вони важкі для сприйняття, але вони трагедійно катарсисні.
Гірко це усвідомити, що «попереду війна, яка триватиме десятиліттями, війна з ворогом, який затявся знищити нас, і котра мусить закінчитися нашою перемогою або нашою поразкою (третього не дано, і облудні словеса язикатих спекулянтів про мир – латентне капітулянство)».
Підсумовуючи, доходимо до думки, що роман не роздає фальшивих шоколадок і «хороших» цукерок чи рецептів швидкої допомоги.
Проте художній твір – живий, темпераментний, сердитий, обурений, їдкий, люблячий, зневірений і обнадійливий водночас.
Це – оригінальне маштабне полотно, якого в нас не було за всі три з половиною десятиліття нашої незалежності і якого спраглася наша література і наш читач.
…Пригадую, як у хвилину зневіри звернулася до Михайла Олексійовича: «Чи не здається вам, що щезає Україна в Україні шагреневою шкірою? Знищується село, під лицемірним прикриттям так званої оптимізації ліквідуються сільські школи, бібліотеки, спотворюються підручники української літератури (автори-невігласи вилучають письменників-професіоналів). І ми, українські митці, інтелігенція почуваємось, як ліричний герой вашої поезії:
падаю зі стрімкого піщаного косогору,
зубами чіпляюсь за пісок…
…І почула у відповідь: «Ну і що ж? Я не змінюся. Я боротимусь. Соntra spem spero».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.