Наталя Марченко. Шляхетний творець звитяжних героїв

1156

ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА МАЛИКА

 

«Наступні покоління дивитимуться на нас холодними очима, як на мертву історію…»

«… сучасність – це лише скаламучена поверхня життєвого моря. А його глибини – ото найважливіше підгрунтя сучасного…».

«Духовний вакуум нашого життя не дає юній душі поживи для зміцнення, для стержня. Ми повинні плекати дитячу душу».

Володимир Малик

 

Столітній ювілей вітчизняного письменника – чудовий привід усвідомити, що за нами СТОЛІТТЯ літературного поступу! Повторюючи зі шкільних літ, що українська культура має тисячолітню історію, ми насправді зрідка вкладаємо в ті слова щирі емоції, прожиті нами самими відкриття й почуття. Це ж «завчені» слова – «тисячолітня історія»… Але насправді виховати в кожній людині та в народові загалом внутрішню непохитну певність у величі й древності власної історії – справа складна й неймовірно тяжка. Ми й досі живемо серед спільноти, котра не відчуває своєї тисячолітньої глибини, не знає імен власних велетів, не пам’ятає їхніх звитяг.

Володимир Кирилович Малик (Сиченко), можливо, – один із найуспішніших українських письменників, із тих, кому судилося прожити творчий вік за радянщини, якому вдалося просто й захоплююче розповісти про українську старовину найширшому масовому читачеві. І то так розповісти, що драма й туга перетворилися на тло, а героїка, успіх і звитяга – вийшли на перший план. Володимир Малик справді творив ГЕРОЇВ. І це найбільше помітно з відстані століття.

Доля самого письменника була драматичною тією ж мірою, якою були драматичними історичні шляхи українського народу: дванадцятирічним підлітком Володимир пережив голодомор 1932–1933 років, у роки Другої світової зі студентської лави філологічного факультету Київського університету пішов до народного ополчення, зазнав поранення, далі – два роки концентраційних таборів і півроку радянського «фільтраційного» концтабору, по тому – голод 1946–1947 років, скромне буття «провінційного вчителя», багатолітнє зведення власної оселі, буденні тривоги «найщасливішої в світі» радянської безвиході, щиросердна любов і дружба, творчість, дослідження і подорожі. Попри явний і довготривалий письменницький успіх (твори за життя й досі виходили багатотисячними тиражами, перекладені англійською, російською, польською, словацькою та вірменською мовами), Володимир Кирилович ніколи не відривався від «народної маси», не шукав винятковості, а намагався впродовж цілого життя осмислити, що з ним і цією «масою» відбувається, чому ми такі. Ця болюча відверта самоідентифікація теперішнього крізь призму минулого, суголосність описуваного подіям сучасності приваблювали читача чи не більше, ніж інтрига чи точні картини буття людей в різні часи.

Письменник був насправді «народним Майстром», природнім автентичним виявом українського світогляду та традиції. Найскладніші загальнолюдські теми й проблематика знаходили в його творчості просте, вишукане й унікальне рішення – УКРАЇНСЬКЕ. Так в основі найдивовижніших узорів народної вишивки лежать прості, здавалося б, шви, але накладаючись один на одного, сусідячи й перегукуючись, вони творять неймовірне багатство фактури, ритм, диво переродженого полотна. Щось подібне відбувається у текстах Володимира Малика – простими й видимими способами він творить атмосферні, захоплюючі та надихаючі оповіді, наповнюючи полотно української історії помітними й впізнаваними навіть дитині «узорами», що захоплюють, запам’ятовуються, мотивують знову й знову повертатися до витоків. Саме тому для багатьох поколінь його твори стали дивовижним шляхом в глибини рідної історії, путівником до віднайдення себе самих – героїчних і переможних, сильних і вітаїстичних, гідних.

 

У літературу Володимир Малик увійшов як дитячий письменник, поет-казкар, а ще більше – спадкоємець кобзарів, які в думах та піснях переповідали малим і дорослим історію рідного народу. Саме гармонійний сплав художньої римованої оповіді з динамічним сюжетом і героїчним пафосом із народно-пісенною образністю – визначальні риси перших творів Володимира Кириловича – віршованих «казок-легенд», які відразу завоювали серця юних читачів («Журавлі-журавлики» про часи турецько-татарських набігів, «Чарівний перстень» про Олексу Довбуша, «Месник із лісу» про Устима Кармалюка, «Червона троянда» про часи Другої світової та «Микита Кожум’яка» і «Воєвода Дмитро» про захисників стародавнього Києва»). Продовживши своєю творчістю славну традицію віршованих історичних оповідей для дітей, закладену в українській дитячій літературі поемами «Лесь, преславний гайдамака» Бориса Грінченка, «Княжа Україна» Олександра Олеся та ін., В. Малик керувався тими самим благородними мотивами, які рухали і його попередниками (мріяв підбадьорити дітей «…добрим словом, вселити в них віру в те, що й найстрашніші випробування скінчаться…, що ніякий голодомор, ніяка каторга не в силі зламати справжню людину» ). Але поряд із тим жанр казки, статус «несерйозного» «дитячого» читання давав змогу письменникові, обійшовши застороги радянської репресивної критики та цензури, «…сказати і про те, про що мовчали «співці щасливої доби», не розповідали шкільні підручники…» Водночас історична тематика відкривала можливість говорити з юнню про гідність, про спромогу вистояти в найскрутніших обставинах, про героїчне як можливе.

Слід відзначити, що ці віршовані оповіді від початку тематично окреслили ті історичні пласти, а також сюжети, героїв і пафос оповіді, що перебуватимуть у центрі письменницьких зацікавлень В. Малика упродовж усього життя – часи України-Русі та козацька доба, поневолення й утеча з рабства, визволення в найширшому сенсі, героїка борні за справедливість і незалежність, товариськість і любов, честь, совісність, чистота душі людської.

Так само назавжди письменник залишиться стилістично прозорим, вишукано простим і зрозумілим у мовних партитурах творів, динамічним в оповіді та вигадливим у сюжетотворенні. Його образи, завдячуючи яскравим деталям, моментально й повнокровно постають в уяві читача. Скажімо, попри всю простоту й невибагливість ритмізованої оповіді в казках-поемах, вони глибоко торкають душу напрочуд виразними картинами, котрі легко уявити навіть малій дитині:

 

«За плечима – луки,

при боках – шаблюки,

а в горі над ними

в’ються хижі круки» (опис орди),

 

або

 

«Йдуть раби понуро,

чорні наче ніч.

Одяг їхній дрантям

обвисає з пліч.

Йдуть раби. З галери

носять вантажі.

Тільки очі світяться

гостро, як ножі».

 

Також автор широко використовує відомі фольклорні елементи та перегуки до широко знаних казкових мотивів і сцен, що підсвідомо сприймаються юним читачем як знайомі та дають дитячій уяві основу для творення власної картини прочитаного (скажімо, бій птахів, казковий політ із птахами, сюжет про дівчину-бранку, що визволяє невільників, образ дівчини-пташки як чарівного помічника, віддарунок птаха-рятівника тощо).

Згодом письменник спробував себе у жанрі пригодницької повісті для підлітків, звернувшись до тематики, що була «на часі» та сприймалася радянськими функціонерами від літератури значно краще, ніж «сумнівна» історична, – визвольної боротьби в Кенії, подвигу юних у роки Другої світової тощо («Чорний екватор», «Двоє над прірвою», «Слід веде до моря»). Але на повну силу талант письменника розкрився лише в історико-пригодницькому жанрі. Звернені до старших підлітків і юні тетралогія «Таємний посол» («Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977) та романи «Князь Кий» (1982), «Черлені щити» (1985), «Горить свіча» (1992), «Чумацький Шлях» (1993) і «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» (1999), у яких пригодницькі елементи та мотиви філігранно вплетені до канви історичного роману, стали одним із найяскравіших культурних феноменів часу. Досі належно не осмислені літературознавством і критикою, ці книжки були серед найбільше читаних на теренах України та СРСР і не лише. Історія України в них – попри всю цензурну «обрізаність» фактажу та прокрустові вимоги «єдино допустимого» методу соціалістичного реалізму – поставала героїчною, вітаїстичною, карколомно захоплюючою і, головне, – сповненою ГІДНОСТІ.

Оцінити усю велич і мужність втіленого Володимиром Маликом задуму можна, лише усвідомивши ступінь ризику та обмежень, які панували на той час у культурному полі України: автор – «неблагонадійна» особа (перебував у полоні під час Другої світової), провінційний учитель, тематика – «соціально незначуща» й прямо небажана (пригадаймо хоча б кампанію проти історичної літератури 1972 р.). Беручись за масштабну оповідь про козацькі часи, письменник усе те усвідомлював, але шукав можливості втілити задумане: «Писати про історію України небезпечно. Та ще мені! Єдиний вихід – писати про спільну боротьбу українського та російського народів проти турецької імперії. Лише тоді я можу сподіватися, що роман побачить світ. Але писати так, щоб опоетизувати козацтво і свій народ!».

Відразу слід наголосити, що В. Малик писав у часи панування так званого «соціалістичного реалізму», котрий потребував не лише «типового героя в типових обставинах», а й вимагав тримати оповідь у цілком конкретних «шорах» єдино визнаного марксисько-ленінського вчення. Історична тематика в цьому сенсі була найбільше незахищеною, бо цілком залежала від офіційних поглядів на саму історію. Але адресат-підліток давав змогу авторові не обтяжувати оповідь ідеологічними складовими на користь пригодницькому та просвітницькому компонентові, «виправдовував» легкість та емоційність викладу, значну кількість «не бажаного» історичного фактажу («просвітницька мета») та відверту героїзацію персонажів. Багато в чому саме завдячуючи «дитинності» своїх творів, Володимир Малик отримав таку широку читацьку аудиторію й можливість розповісти про українську історію «без брому», а зі щирим захопленням і непереможним вітаїзмом. У намаганні оповідати просто й захоплююче, а не лише достовірно й всеосяжно, лежить вододіл, який творить неповторний світ Маликового історичного письма.

Зрештою, у «Таємному послові» письменникові вдалося «розмити» декларовану радянською пропагандистською машиною «заголовну» тему «спільної боротьби українського та російського народів», зануривши читача в круговерть борні проти Османської імперії також болгарського, польського та австрійського народів. Це не лише розширило географічні межі оповіді, а й возвеличило українство як рушійну силу всезагальної історії, ключову ланку подій, які міняють картину буття світу. Ще більше нівелює приписи соцреалізму в тетралогії виразне домінування гуманістичної традиції, загальнолюдських цінностей. Історичний часопростір, створений В. Маликом, не ділиться на «своїх» та «чужих» чи на «добрих» і «злих». Це повноцінний живий світ, де кожний повсякчас робить ВЛАСНИЙ вибір. І лише сила духу, совісність, потреба справедливості й любові, вітаїзм і здатність до чину вирізняє справжніх героїв (як те буває і в житті). Ось чому людяність і самопожертву виявляють представники різних народів, і не лише до друзів, а й до ворогів (стосунки болгарина Младена і турка Якуба, спасіння Арсеном свого наглядача турка Бекіра та його родини, дочок свого запеклого ворога Гаміда тощо).

І тим виразнішими постають на тлі цих рівних щодо можливостей вибору й самоствердження умов герої-українці. Лагідність, життєва сила, совісність і відвага – найкращі народні риси втілені, зокрема, в образі козака-вивідника Арсена Звенигори. Але це не «ідеальний герой», а особистість, якій притаманне «все людське» – сумніви та бажання, страх і жорстокість, підступність і зневіра тощо. Водночас автор зображує нам героя як постать легендарну й непереможну, здатну перебути кожне лихо та здолати всяку біду.

Нині, шукаючи «культового супергероя» для підлітків, ми могли б спокійно спинитися на Арсенові Звенигорі. У цьому молодому лицареві цілком досить «супер-ознак», аби спокійно увійти в XXI століття та скласти конкуренцію Капітанові Америці чи своєму «ровесникові» Суперменові. Як типовий «супергерой» Звенигора наділений неординарними фізичними даними, майстерно володіє бойовими мистецтвами, кмітливий і витривалий; усі зусилля направляє на загальне благо; готовий повсякчас ризикувати власним життям заради добра, не чекаючи винагороди; напрочуд мотивований у боротьбі за утвердження справедливості; постає покровителем і спасителем для родини та друзів. Навіть суто формально юнак має всі атрибути «супергеройства»: від «промовляючого» прізвища до сталого оточення, котре знає про «подвійність» його буття (козак – вивідник і його сутнісне начало часто вимушено приховане за тією чи іншою «личиною»). Цікавою сучасною рисою героя є також його матеріальна незалежність, здатність діяти на власний розсуд, не будучи скутим потребою «служби» чи «позичених статків». Водночас Арсен Звенигора втілює не найкращі людські риси загалом, а саме ті, що притаманні українцям, є цінністю в нашій етнічній традиції – життєздатність, свободолюбство та потребу в справедливості, совісність. Отже, звертаючись до юного читача, В. Малик найперше прагнув залюбити його в «свого» героя, добитися, аби ідентифікуючи себе з персонажем-українцем, підліток відчував гордість за власну приналежність до української спільноти, проймався її цінностями та ідеалами, мав мотивацію бути справжнім українцем.

Твори В. Малика, присвячені добі України-Русі, вирізняються більшою драматичністю та глибиною психологічного змалювання персонажів. Письменнику вдалося оминути єдино правильне кон’юнктурне потрактування «спільного минулого трьох братських народів» і розгорнути перед юним і дорослим читачем болісну та героїчну водночас картину буття українського народу, котрий споконвіку був господарем своєї землі. Як і в попередній тетралогії, героями його романів стають не лише русичі-українці, а й монголи, половці, євреї та ін. Це люди з різних соціальних груп, різного віку й статі. Хитросплетіння їхніх доль, характерів, емоцій і роздумів творить багатопланову складну картину світу, котра захоплює увагу читача, спонукає шукати своє місце в мінливому й тривожному світі.

Головні герої цих творів багато в чому суголосні наскрізному персонажеві «Таємного посла» Арсенові Звенигорі: це так само незламні та сильні духом люди, гідні себе, чесні й мужні, здатні на вчинок (та навіть тваринну лють, жорстокість) і водночас душевно тонкі, щиросердні, спроможні на прощення та віру в людяність (як ось Добриня чи Кий). Водночас, вони значно динамічніші за попередників, відчутно змінюються та дорослішають упродовж твору. Читач не тільки занурюється в атмосферу минулого, а й стає свідком формування характерів, вчиться розуміти мотивацію вчинків і наслідки дій. Деталь за деталлю поступово розкриваючи сутнісні риси героїв, письменник спонукає читача самостійно простежувати розвиток внутрішніх змін у них, усвідомити, що і як формує людину (скажімо, в романі «Горить свіча» Янка проходить шлях від вередливої та пещеної юнки до витривалої сміливої жінки, її батько «руйнується» бідами, перетворюючись із міцного сильного чоловіка на старця, мудрого, але зламаного життям тощо).

Окремо слід сказати про значну насиченість творів В. Малика достовірним історичним фактажем, почерпнутим із архівів, наукових досліджень, тематичних подорожей і консультацій із фахівцями. Описуваний ним світ максимально достовірний у деталях, і ця міцна «матеріальна основа» робить вигадливі узори його оповіді в уяві читача вартими довіри (та, звичайно ж, додає йому знань про українську давнину!). Письменникові часто дорікали за цей надмір фактичної інформації (скажімо, переліки князів і воєвод, половецьких ханів, котрі брали участь у бою чи нараді в «Черлених щитах» тощо), та він вперто тримався свого, бо хотів упевнити читача в його праві на власне ДАВНЄ минуле. Хотів, аби кожний українець почувався гідним і вічним на своїй землі.

Пишучи про В. Малика, мало хто й досі називає його «дитячим письменником», немов боячись применшити тим визнаного автора. Але уся творчість його цілком і повністю була спрямована в майбутнє. Людина великої шляхетності й віри, чиє світосприйняття базувалося на почуттях власної та національної гідності, Володимир Кирилович бачив сенс і можливість у виправленні «духовного хребта» тих, у кого він ще не закостенів і не зламаний, – у юних. І тим намагався відкоригувати вектор руху нашого народу. Адже те, що ми вважаємо сьогодні «своїм минулим», прямо визначає, де ми опинимося в майбутньому.

 

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Інституту біографічних досліджень НБУВ,

провідний бібліограф Національної бібліотеки України для дітей.

 

“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!