Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технічних наук
Дуже подібною є соціально-політична ситуація в Україні нині та сторічної давнини, побачена українськими письменниками. Здається, що суспільний розвиток у нас іде не по висхідній, а по колу, ніби нічого не змінюється і прогрес оминає наш край. В.Самійленко («Ельдорадо», 1887) описав країну, що потребує реформ усіх гілок влади (судової та урядової), ліквідації суспільних болячок, насамперед корупції, прірви між бідними та багатими.
Там неправді та злочинству
Не вважають і на волос ,
Там злочинних зараз лають –
Та не вголос, та не в голос.
Там уряд «блюде» закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає
Тільки бідних, тільки бідних.
Суд там скорий: як ти винен,
То зашлють «без проволочки»,
А не винен, то відпустять
Без сорочки, без сорочки.
В тій країні всякий може
По заслузі шани ждати:
Там на те хрести й й медалі –
Для багатих, для багатих.
Шахрайське виділення та рейдерське захоплення землі, чим нині займаються олігархи, нардепи, держчиновники та місцева влада, розпочиналися давно, про це нагадує В.Самійленко («Добра порада», 1909): «Купивши землю із запомогою банку, ви довго мусите платити капітал і відсотки… Зробивши анексію, ви нікому нічого не платите, і земля дістається вам дурно».
Змову багатіїв із владою підтверджує І.Франко («Острий-преострий староста», 1897): «Вони винаймають громадські грунти, нищать громадський ліс, обкрадають громадську касу, обертають на решту громадян такі додатки до податків, які їм подобаються». «Вони» сьогодні роздають земельні ділянки або родичам, або за гроші, вирубують, вивозять ліс-кругляк, обкладають високими податками не монополістів, а середній і малий бізнес.
Влада не сприяє малому бізнесу: утискають податками, корупційними діями – дозвіл чи заборона чиновників. І.Франко розповів, як збиткувалися над ремісниками. Діда, що робив мітли, обманом змусили «платити попри домовий ще й заробіткового податку 15 ринських річно» («Добрий заробок», 1881). Ложкарю, щоб одержати свідоцтво, «треба дати вписового 5 ринських, на світло цехове других 5, ну, а за те, що вам без термінування карту видамо, мусимо зложити таксу 40 ринських…, далі підете до уряду податкового» («Домашній промисл», 1887).
Нардепи йдуть до ВР, щоб ставши недоторканими, влаштовувати свої бізнесові справи; величезним є розрив інтересів і рівнів життя 450 недоторканих і 45 млн. «доторканих». Недоторканість була проблемою ще тоді. «Дума почала свою роботу…, наче справжній англійський парламент. Ми подивилися на нашу бюрократію: вона сиділа собі спокійно й без турботи…, як стара російська бюрократія… А тим часом як тут сидить 500 незайманих осіб, по всій країні набереться ще… мільйони осіб менш незайманих, яких на місцях укоськують» (В.Самійленко, «Розмова», 1906).
У Кабміні виникають конфлікти між міністрами, зарубіжні «гості» не прижилися, нема міністра охорони здоров’я, очільників фонду держмайна, антимонопольного комітету. А, може, міністри взагалі не потрібні? О.Олесь написав: «Народ, ступивши на нове, і без міністрів проживе» (1919 р.). Ну, це жарт, держава без уряду неможлива, та він має бути чесним і професійним.
Між Кабміном і опозицією у Верховній Раді триває війна, потрібні уряду і державі закони не приймаються, натомість «народолюбці» (про них нижче) подають нереальні популістські закони. Потаємні думки уряду розкрив В.Самійленко («Міністерська пісня», 1906).
Тут їх п’ятсот – розкриють рот
І слухать нас не хочуть.
А от раніш – мовчи та диш! –
Бувало всі шепочуть.
От так би взяв та одчухрав
Отих творців законів!
Та от напасть: тоді не дасть
Європа мілійонів.
І.Франко знав про оплачувану поступливість у парламенті («Опозиція», 1897). «Так чого ж хочете? Що вам потрібне?– Посади! Аванси! – вже зовсім стидливо прошептала Опозиція… – А, посади, аванси – се друге діло. Се політика реальна… Тут можемо порозумітися». В результаті домовленостей і сьогодні приймаються бюджети, інші закони. «Всі ми прочитали той бюджет і знаємо, що без бюджету не можна… Для того вношу аби рада ухвалила сей бюджет без дискусії, відразу. Хто є за тим, нехай встане з місця. Всі встали. Бюджет був прийнятий» («Звірячий бюджет», 1897).
В.Самійленко показав («Розмова», 1906), як частина проросійськи налаштованих людей не хоче відчути себе європейцями, відповідно будувати життя, як влада грається з Європою, імітуючи бажання інтегруватися, як та ж Європа на перше місце ставить власні інтереси. «Ви скажіть нам, добродійко, скільки мільярдів можете ви нам позичити? За кожний мільярд ми беремося заспокоїти десять мільйонів своїх громадян. Якщо ви дасте нам досить грошей, то матимете нас зовсім спокійними сусідами. – Гроші я сама люблю. Спокійних сусідів я теж люблю, але гроші, здається, люблю більше. Тому мені треба обміркувати, чи не вийде так, що я віддам гроші і все ж матиму неспокійних сусідів. І Європа міркує і, певно, на цей раз довгенько міркуватиме».
Українські еліти так себе скомпрометували, що нам вибирати нема з чого, хоча у 2018 р. маємо 353 партії. Трохи краще (бо менше) було, як свідчать наші письменники, 100 літ тому. От слова М.Чернявського «Красномовцям» (1906):
Із роду в рід, із году в год
Говорите усі
Про обездолений народ
І з слів своїх щасливі.
На сто гуртів розбились ви,
А Бог дасть, буде й двісті.
І вгрузли всі до голови
В народолюбства тісті.
Це не Бог дав нам 353 партії та лідерів корупції, це витівки лукавого. Цю думку підтверджує О.Олесь (1921): «Скільки політиків різних пород! Скільки політиків! Бідний народ». Серед тих політиків М.Чернявський (1904) бачив і п’яту колону (нинішній Опоблок):
Холопство серця і ума
Шука думок поза кордоном
І ставить їх собі законом.
Бо тих думок своїх нема.
Сусідня держава розраховувала, що у нас – «більшість… істинно російських, які з-проміж себе виберуть одного такого російського, якого ще й не було ніколи. Тоді вже вам, демократам і інородцям, капут» (В.Самійленко «Про київські вибори», 1906). Вибрати-вибрали, але маріонетка не втрималася проти волі народу.
Справжню мету тодішніх і нинішніх «народолюбців», лідерів партійних бізнес-проектів, розкрив В.Самійленко («Громадянин», 1919).
Дамо долю Україні…
Та важніша ще від неї
Доля партії, – й сказав я:
«Все для партії моєї».
Та не в тім завдання партій,
Щоб користь нести ділами,
А в програмі, – і сказав я:
«Все на світі для програми».
А програму хто ж складає –
Робить діло те спасенне?
То ж я сам, – і от сказав я:
«Все для мене, все для мене».
Політики йдуть в політику, на вибори, аби забезпечити власний добробут. Для цього вони оббріхують суперників, каркають (скрекочуть), як ворони чи сороки, про благо народу, висувають програми, які виконувати не збираються. Л.Українка показала такого діяча («Пан політик», 1906):
Ба, що робить? Скінчився вік лицарства.
Доводиться не списом, а пером
Боротися з Іваном та Петром…
Пишу статтю «Про кризис господарства».
Я знаю сам, що я не Ціцерон,
а все ж таки, коли я добре схочу,
то хоч кого словами обмороч
Скажу промову в «партії ворон».
Тепер всяк хам показує натуру,
а нам мовчать? Се був би чистий срам!
Та я готов піддержать сім програм!..
Я становлю свою кандидатуру!
Г.Чупринка звертається («Українській хаті», 1909) до молоді, що не ходить на вибори, мріє виїхати з країни.
Українська наша хата
Без підлоги і без крівлі.
Ой, чого ж ви, молодята,
Подалися до торгівлі?
Од сучасних демагогів
Вам не чути привітання
Станьте ж міцно ви на ноги
За свободне процвітання.
Всі кандидати обіцяли й обіцяють якнайкраще, а виходить усе, як було, та ще й століття тому. Результати виборів вирішують гроші, брехня (нині це – політтехнології); «свято демократії» – чуже свято для простих людей. Тож ніби слушними здається заклик Л.Українка «Пан народовець», 1906):
Нащо вам здалася тая
Мудра політика,
Тільки часу марнування –
Сварка, біятика.
Поетка ще не бачила наших топ-шоу. Та все ж на політику плювати не варто, чесних політиків, хоч їх дуже мало, знайти можна, і на вибори ходити треба. Але поки що одні розчарування. Коли говорять про два майдани без позитивних наслідків, не враховують ще один, давній: «На майдані коло церкви революція іде» (П.Тичина, 1919). Тоді чвари між Петлюрою, Винниченком, Скоропадським, Махном привели Україну до катастрофи.
Чому через століття після класиків в Україні все, як було, чому нема позитиву? Ментальність дуже стала категорія, а найгіршою нашою рисою є небажання дійти згоди, згуртуватися перед зовнішньою загрозою, бійки за гетьманство. Це висловив ще один автор, гетьман І.Мазепа три століття тому: «А не в один гуж тягнуть; той направо, той наліво. А всі ж брати – тото диво!.. През незгоду всі пропали, самі себе звоювали». Трагедія історії може повторюватися. І не як фарс.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал