"Наші Едеми – тільки фантоми". Дмитро Загул відомий і невідомий

308

 
 
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ
Сьогодні наше знання про літературний процес періоду тоталітаризму стає повнішим і вичерпнішим. З’явилися матеріали з письмових столів письменників, оприлюднені архівні матеріали, щоденники, спогади, які дивом пощадив час. Стосуються вони переважно зірок першої величини, але поступово охоплюють і ширші пласти літературного процесу. І це закономірно. Митці великого масштабу, як правило, не вміщуються у рамки стилів і течій, піднімаються над ними, зірки ж другої величини допомагають простежувати літературне життя як процес, фіксувати зміну провідних тенденцій, з’ясовувати, що було у цій зміні природним, а що «продиктованим» згори і як це продиктоване позначилося на творчості й долі письменників.
Творчість українського поета і перекладача Дмитра Загула стосується радше другої категорії. Твори його з середини минулого століття принаймні тричі виходили окремими виданнями, та кожного разу, аж до 1990 р., з інтерпретацією його руху від символізму до реалізму як природної і закономірної творчої еволюції таланту.
Чи так було насправді? Допоможуть нам з’ясувати це питання публікації, які з’являлися останніми десятиліттями і більшою чи меншою мірою охоплюють різні аспекти життя і творчості талановитого поета й перекладача. Почнемо з «Автобіографії» Загула, яка була опублікована у збірці «Мотиви» (1927), а недавно передрукована у книзі «Самі про себе: Автобіографії українських митців 1920-х років», упорядкованій і прокоментованій Раїсою Мовчан (Київ, 2015). Автори передмов до книг Д. Загула, які виходили з початку 1960-х років, наводили переважно такі факти з цієї автобіографії: нестатки, бо клаптик своєї землі на суглинку не міг прогодувати родину, тому доводилося працювати на панському лану за п’ятнадцятий сніп.
На жаль, було так, та було й інше, про що автор захоплено писав в цій автобіографії: село Млинів біля Вижниці на Буковині, де народився майбутній поет 28 серпня 1890 р., належало до тих, де у свідомості людей збереглися повір’я і забобони ще зі стародавніх часів, які торкнулися і самого малого Дмитрика: у нього на грудях западалися під час дихання три ямки, і знахарі вирішили, що він народився з трьома душами, і щоб звільнити від них хлопця, «у старій груші провертіли три діри, з яких дві крайні забили чарівними кілками, а середню залишили. Коли це не зразу помогало, то мене «продали» крізь вікно сусідам за четвертака, а потім назад відкупили».
Поруч зі згадками про такі старосвітські повір’я, дитяча пам’ять увібрала в себе «вічний шум Черемошу і шелест смерек, а заодно безліч пісень «з голосу» матері Сафти. Легенди про добрих духів і чарівників рахманів, оповіді про славних опришків, що мстили панам та боярам за людські кривди, чув від батька Дьордія (Юрія), що хоч і був неписьменний, «вмів оповідати, наче з книжки читав», а «грав він на флояру так, що сусіди плакали» . Така народна естетична школа неоціненна для обдарованої мистецьким талантом дитини і згодом озветься у його власній творчості.
Далі були Робінзон Крузо, Гулівер, Лис Микита, прочитані вже самостійно, коли сестра навчила письма, а відтак, як навчався у народній школі, лектурою стали твори Тараса Шевченка, Олекси Стороженка, Юрія Федьковича, Івана Франка, галицькі журнали та календарі. Тож не дивно, що на допитливого учня звернув увагу вчитель Василь Завадюк, який безкоштовно підготував його до вступу і скерував до Чернівецької другої державної гімназії, де той мешкав у бурсі для незаможних селянських дітей.
Про галицькі класичні гімназії назагал склалася думка як про навчальні заклади, де панувало засилля схоластики, а в голови гімназистів утовкмачували масу непотрібних знань. Значною мірою так воно й було, якщо згадати спогади випускників Станіславської, Бережанської чи Дрогобицької гімназій. Але, вчив Іван Франко, як говоримо проти вовка, то скажімо й за вовка. Сам він сказав теж немало добрих слів про своїх професорів Дрогобицької гімназії. Михайло Яцків кинув дуже багато докорів на адресу Бережанської гімназії, а от Богдан Лепкий згадував про неї з пієтетом. Дмитро Загул теж пише про «строгий режим бурси та величезний багаж гімназіяльної науки, що в житті для мене ні на що не придався» . Але якби він не засвоїв там «величезний багаж німецької мови», то навряд чи міг би згодом дати такі майстерні переклади творів Ф. Шиллера, Й. Гельдерліна, Г. Гайне, Й. В. Ґете. Та й сам поет у цій самій автобіографії признається: «Гімназія дала мені знання класичної грецької й латинської та німецької літератури, всесвітньої історії», а серед учителів називає імена таких відомих учених, як історик Мирон Кордуба і географ Степан Рудницький. У роки навчання в гімназії починається і літературна творчість Д. Загула оригінальними поезіями та перекладами античних і німецьких поетів.
Варто зазначити, що в Чернівцях перебував тоді Остап Луцький – поет, перекладач, літературний критик, статтю якого «Молода Муза» Іван Франко назвав маніфестом українського модернізму. Тому не дивно, що у творах молодого автора помітний вплив поетів цього угруповання – Петра Карманського, Василя Пачовського, також східноукраїнських символістів Олександра Олеся, Миколи Вороного, Грицька Чупринки. У 1909 р. в газеті «Буковина» з’явилися друком його вірші «Високо вгору здійму свої руки…» та «Що мені із того, мила…, в 1912 р. у «Новій Буковині» – цикли поезій «Весняні мрії», «Думки» та «Хвилі кохання». Ці та інші публікації склали першу збірку «Мережка», яка вийшла 1913 р. у Чернівцях. Хоча збірка мала еклектичний характер, вона привернула увагу Богдана Лепкого, Осипа Маковея, Ольги Кобилянської, Сильвестра Яричевського, Степана Смаль-Стоцького. Д. Загул із 1912 р. починає працювати в газетах «Нова Буковина» та «Народний голос», одночасно слухаючи лекції у Чернівецькому університеті на історико-філологічному відділі. З початком Першої світової війни, коли західні землі України були окуповані російською армією, Загулові не вдалося виїхати до Відня для продовження там університетських студій, він опинився в Російській імперії як заручник.
У цитованій автобіографії поет застерігає, що розповідати, де він працював у перші роки революції в Росії, не буде, бо це не має відношення до його літературної творчості. Та все ж в одній із автобіографій, написаній від третьої особи, подає деякі відомості про своє життя цього часу: «1915 р. руська поліція, начальником якої був русофіл Горовський, привезла поета до Н(ижнього) Новгорода, звідки він утік до Одеси, а далі в Київ (цей рядок в оригіналі викреслений). Тут зійшовся вдруге з В. Кобилянським, котрий перебрався до Києва ще в 1913 р., після кількох місяців підпільного голодного життя вдалось стати на службу в одному з шпиталів Союзу городів. Тут поет перейшов усю службову драбинку від санітара до бухгалтера. З вибухом революції почав далі продовжувати свою літературну кар’єру в «Київській Земській Газеті» та «Народній Справі», далі – в «Літературно-науковому вістнику» й «Шляху» […] З инших служб такі: завідував відділом літератури у Всевидаві (1919), за денікінців був у підпіллі, в 1920 р. працював спершу як секретар підвідділу «Книга», а потім у редакції «Галицького Комуніста» (до поляків). Після того працював у провінції: викладав на Ставищанських педагогічних курсах і в тамошній Агроном(ічній) школі, був інструктором позашкільної освіти на Білоцерківщині, деякий час був секретарем таращанського відділу наросвіти» . Відомо також, що в Нижньому Новгороді поет захопився творчістю російських поетів-символістів Костянтина Бальмонта, Валерія Брюсова, Андрея Бєлого, перекладав їхні поезії.
Про короткий період викладання поета на Ставищанських педагогічних курсах йдеться і в книзі спогадів «Дар Евдотеї» української письменниці Докії Гуменної, яка була ученицею цих курсів, а українську мову й літературу викладав на них Дмитро Загул: «Увійшов до кляси чоловік з приплюснутим носом, із чолом мислителя, розділеним на дві долі, і дуже синіми очима. Він почав знайомитися з нами і зразу дав кілька тем до вибору для написання письмової роботи. Я собі вибрала тему «Революція в інтерпретації Павла Тичини». Вибір цієї теми був тому, що мені імпонувало чужоземне слово «інтерпретація». На наступній лекції української мови новий учитель приніс виправлені роботи і прочитав перед клясою мою як зразкову…»
Уже тоді ім’я поета обросло легендами, які сьогодні важко перевірити. Так, між учнями ходили чутки, що «одружений він був дуже романтично. Жінка його була росіянка, не вміла по-українському. Оженився з нею Дмитро Юрович десь аж на Уралі, як потрапив, поранений «австріяк», до шпиталю. Сестра-жалібниця виходила його, врятувала від смерти. З того вийшло кохання, потім шлюб. Мене кожен раз дивувало його пом’яте лице, розчавлений ніс і в контрасті до того спотвореного лиця – м’який задушевний говір та сині довірливі очі. Він був дуже освічений. Скінчив Лейпцігський університет, знав досконало німецьку мову, перекладав Гайне. Співав. Навчив наших хлопців нової пісні «Із сліз моїх, голубко, зродило…» і дует «Коли розлучаються двоє…» . Із цього спогаду видно, що дійсні факти із життя письменника переплетені з домислами.
У Києві Д. Загул входить до літературної групи «Біла студія» (1918), яка через рік реформувалася у літературно-мистецьке об’єднання «Музагет» (поводир муз), до якого, крім Загула, входили письменники Павло Тичина, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Микола Терещенко, Галина Журба, режисер Лесь Курбас, художники Микола Бурачек, Анатоль Петрицький та ін. У Києві поет видає збірки «З зелених гір» (1918) та «На грані» (1919), що виражають еволюцію поета від «молодомузівських» мотивів і настроїв «всесвітнього болю», страждання «серця невтішного», «акордів сумної арфи» Петра Карманського, Василя Пачовського, Богдана Лепкого до складнішої гами переживань, навіяної новими обставинами, до символізму, який утверджувався в українській літературі в 1918–1920-х років. У віршах поета звучать нові акорди, що задекларовував сам автор:
 
Багато акордів на струнах моїх,
Душа їм і ліку не знає.
Життя повнозвучне торкається їх
І звуки пісень викликає […]
 
Пряду павутиння тонесенький льон,
Я тчу і мережаю ткані.
Життя повнозвучне перейде, як сон,
Зістануться співи весняні.
 
Гори, сподівайся і в нічку і в день!
О серце, будь сміливим, гордим!
І висівай душу потоком пісень
І вмри за останнім акордом .
(«Багато акордів на струнах моїх…»)
 
Цей недовгий період був позначений мистецькими досягненнями Д. Загула, що виявилися у його збірці «На грані» (1919), у якій він розкрився як поет-символіст. Сучасному читачеві вірші цієї збірки майже невідомі, бо у виданнях творів поета після 1960-х років було включено з десяток найнейтральніших текстів, які не виражали характеру книжки, а в працях, присвячених аналізу української поезії цього періоду, вони характеризувалися як вияв декадентства і занепадництва.
Але між цими двома збірками була третя, яка «випадає» з цього еволюційного ланцюжка і яка не згадувалася ні в передмовах до видань творів після реабілітації Д. Загула, ні в історіях української літератури. Вийшла в Києві 1919 р. Щоправда, не під власним прізвищем автора, а під псевдонімом Г. Юрисіч, що його поет не розкрив у своїх автобіографіях, хоч інші – І. Майдан, І. Майданський, І. М. Сучасний, Б. Тиверець, В. Юрась – називав.
Цю сторінку творчої біографії Д. Загула чи не вперше розкрив літературознавець Григорій Костюк, який після Другої світової війни проживав в еміграції і тривалий час був головою Об’єднання українських письменників «Слово» у Нью-Йорку. У книзі спогадів «Зустрічі і прощання» він розповідає: «Не знаю звідки, але ще в студентські мої роки я собі придбав збірку поезій, видану в 1919 р. чи на початку 1920 р. Мала назву «Пам’ятка кривавого року». Автор, якщо мені пам’ять не зраджує, називався Юрисіч. Мені тоді казали, що це один із псевдонімів Загула […] Основний ляйтмотив цієї збірки – це жахливі описи терору під час окупації Києва й частини України Червоною армією і комуністичним режимом. Це був крик, зойк, обурення і прокляття на адресу ЧеКа і окупаційної радянської влади. Це була справді «Пам’ятка кривавого року» .
Про цю ж книжку згадує у цитованих уже спогадах «Дар Евдотеї» Докія Гуменна: «Один учень (Петро Огороднюк) розказував нам, що бачив у Дмитра Юровича збірки його поезій, видані в одному примірникові, тобто маленькі рукописні книжечки, писані друкованими літерами. Бачив він і один-єдиний примірник протимосковської і протибільшовицької книжки «Марія і Мара», де недвозначно писано про червоного когута з півночі. Цей збірник поезій вийшов уже перед більшовицьким вступом у Київ. Щоб не бути розстріляним, Загул придумав ось що: подав у газеті оголошення, що поет Дмитро Загул утопився в Чорному морі в Одесі, а сам зник з Києва. Оце він пересиджує в Ставищах» . Важко сказати, скільки дійсного, а скільки домислу. В усякому разі, немає сумніву, що йдеться про одну й ту саму збірку, хоч названа вона по-різному. Назва, яку подає Григорій Костюк, була насправді підзаголовком книжки і мала назву «Пам’ятка з червоного року» (людська пам’ять, навіть така феноменальна, як Костюкова, усе ж часом дає збої). Насправді назва збірки була – «Мара».
Інша неточність уже в спогадах Докії Гуменної. В її спогадах книжка має назву «Марія і Мара». Насправді збірка з такою назвою, як доказує Б. Мельничук, вийшла в 1921 р. (Відень-Чернівці), а вірш під заголовком «Марія і Мара» знаходимо у збірці «Наш день» (Київ, 1925), щоправда, це перероблений варіант раніше вже опублікованого тексту.
Що ж вийшло з такої переорієнтації? Це переконливо продемонстрував М. Зеров на прикладі вірша «Марія і Мара». Справа в тому, що вірш цей має два варіанти.
Збірка «Мара» була реакцією на напад більшовиків під командою Михаїла Муравйова, колишнього підполковника царської армії, на Київ. Ввійшовши 9 лютого 1918 р. в місто, його солдати вчинили криваву різанину, розстрілювали тих, хто розмовляв українською мовою, стріляли по вікнах будівель. Історики стверджують, що Київ не зазнавав таких жертв від часів Андрія Боголюбського.
У віршах збірки вражають не тільки картини звірства окупантів, твори наснажені історичними алюзіями та глибинною фольклорною символікою:
 
Чорні круки летять¸ кров’ю кроплять лани,
Криють наш спокій, мов хмарами.
А вгорі мерехтять прапори чужини
Над новітніми татарами.
 
Ой, не сплять матері… Громом гуркіт гармат
Котиться, стелиться долами.
Зливний дощ надворі – поєднався сармат
Та з недавніми монголами .
(«Думо скорбна моя…)
 
Збірка «Мара» була криком душі поета, безпосереднім виявом побаченого і почутого. В умовах більшовицької влади не міг уже писати так «по слідах» подій. Водночас в естетичному плані його талант тяжів до узагальнених образів-символів, тож його прихід до символістів був логічним. Тому збірку «На грані» можемо в певному аспекті вважати продовженням «Мари». І коли пізніше вульгарно-соціологічні критики писали про те, що у віршах збірки «На грані» – «постійний розрив з дійсністю», «абстрагування від земного», «створення нереального світу з нереальними образами й символами», то насправді було скоріше навпаки: образи і символи були навіяні реальними враженнями і переживаннями. Приміром, рядки
 
На грані вічності – нічого,
Думок нема.
Німий язик, німа розмова,
Душа німа
 
перегукуються не з символами Костянтина Бальмонта, як стверджував свого часу М. Родько, а скоріше з образами Володимира Маяковського «Улица корчится безъязыкая, нечем ей кричать и разговаривать». Образи Д. Загула були породжені не тільки програмовою установкою символістської естетики, а й конкретною суспільною ситуацією, коли жива людська думка душилася доктриною ненависті до «класового ворога». Це було передчуття наступних катаклізмів, висловлене мовою поетичних символів.
Збірка «На грані» стоїть поруч із такими книжками, як «На березі Кастальському» Олекси Слісаренка, «Луни» Володимира Ярошенка, «Поезії» Якова Савченка. У кожного з названих поетів знаходимо ключові образи, навіяні історичними алюзіями, пов’язаними з долею України. Зокрема, символи Я. Савченка Звірина Кров, Червона Сокира та ін. розшифрувати було не так уже й важко, а вірш «Христос отаву косив» явно перегукувався зі «Скорбною матір’ю» Павла Тичини.
Закінчення в наступному числі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!