Наш менеджер

106

ОЛЕКСАНДРОВІ БАКУМЕНКУ — 60!

На  скромному 
домашньому столі Олександра Бакуменка лежать рукописи, а на такому
самому скромному, але казенному столі в Будинку письменників – папери, далекі
від творчих задумів і поривань знаного поета, прозаїка, публіциста,
літературознавця та  перекладача. І за
розмірами, і за добровісною енергетикою непоказний  кабінетик 
нагадував би монастирську  келію,
якби до нього  повсякчас не навідувалися
несподівані й непередбачувані візитери.

У вотчині
відповідального секретаря Київської організації НСПУ не прийнято записуватися
на прийом. Колеги заходять вільно й легко, без вагань, мовби до власної оселі.
Найчастіше звертаються на «ти» й ще на порозі висипають із бездонних житейських
торб плетиво проблем, прохань, вимог, 
претензій, порад і побажань. Знають достеменно, що господар уміє не лише
слухати, а й чути, тому, стриножені   
творчими труднощами  та побутовими
негараздами, натхненно, сягаючи висот геніальності,  вихлюпують своє і лише своє.  Не цікавляться чужим, не знають і не хочуть
знати, що написав чи пише той-таки Олександр Бакуменко (не один із відвідувачів
може здивовано перепитати: «Він ще й поет?»). 
До нього йдуть насамперед як до функціонера й цінують насамперед за
організаційну енергію,  а вже потім, десь
за вечоровим обрієм, можливо, хоча й зрідка, – за напругу творчого начала,
скажімо,  в ґрунтовних життєзнавчих і
літературознавчих  книжках про Дмитра
Білоуса, Миколу Сингаївського чи   Бориса
Олійника.

Так,
Олександр Бакуменко має те, що бракує багатьом, – шляхетну діловитість. І не
соромиться бути скрупульозним бюрократом: акуратно складає папірець до папірця,
течку – до течки. Це відразу впадає в очі колегам,  звичним до неорганізованості,  славнозвісного  безладу й унікальної розшарпаності. Гречна
пунктуальність вражає,   професіоналізм у
веденні щоденних справ захоплює, незворушність під час розмов із невігласами та
графоманами викликає пієтет. Допомогти й 
не принизити, посприяти без очікування подяк, відкласти своє задля чужого
–   незмінні принципи, якими керується
господар привітної кімнатки (на полицях – жодної його книжки, височіють лише
видання,  презентовані колегами).     

Подиву гідна
у спільноті розкутих особистостей обов’язковість чи безвідмовність, воістину
неймовірна  націленість на розв’язання
великих і малих спілчанських проблем. Отож столичні письменники не без підстав
вживають мовби друге прізвище Олександра Бакуменка: наш менеджер. Потужний,
мобільний, всюдисущий. Інколи здається, що він стожильний, невтомний.
Насправді  Олександр Бакуменко вже не
один рік використовує давній золотий запас сил, колись набутих у   надсадних тренуваннях: захоплювався регбі та  боксом, багато часу віддавав баскетболу і
футболу.

Народився в
сім’ї відомого поета-фронтовика, однак 
ніхто  не вів за руку до
второваної літературної стежки. Навпаки, батько, маючи крицеву вдачу та
солдатське загартування, націлював на вибір прагматичної професії й при цьому наголошував:
«Література тебе сама знайде».   Син
прислухався до мудрої  поради –  вступив до Київського політехнічного
інституту, де написав чимало популярних студентських пісень, і  ніколи не шкодував, що зробив саме такий
вибір.

Коли
дебютував збіркою віршів «Серпневий падолист», то батько по-військовому скупо,
але обнадійливо  зронив: «Щось у тобі
таки є».  Загадкове «щось»  обернулося на понад двадцять книжок поезії,
прози й публіцистики. Та все одно їхній автор знову й знову – аж тридцять
років! – працював на інженерних і керівних 
посадах, став почесним зв’язківцем України.  Отож сьогодні Олександр Бакуменко як
досвідчений чиновник  уміє розв’язувати
складні проблеми й залагоджувати делікатні письменницькі непорозуміння,  готує подання на премії, вибиває кошти для
різноманітних заходів,   опікується  меморіальними дошками… Десятки поточних справ
– і всі невідкладні, всі потребують щоденної концентрації зусиль і можливостей.
Подолати нескінченний потік писаних і неписаних 
обов’язків вдається    тільки
постійною цілеспрямованою працею без жодних зовнішніх феєрверків і піарних
засобів.

Олександр
Бакуменко поважає думку інших, але має такий рівень мислення, який спонукає
шанувати і його судження.  У круговерті
буднів нелегко плекати гармонію з собою, а ще важче – суголосся з невпокійним
письменницьким середовищем. Він це вміє робити. І  за всіх умов уміє зберігати генетично
успадковану гідність, внутрішню свободу та суверенітет власної душі.  Безгрошів’я типове для Олександра Бакуменка,
як і для інших, але президент Української асоціації письменників
соціально-художньої літератури та член правління Українського фонду
культури  стоїчно  торує свою стежку. Статечність ходи,
виваженість міркувань, надійність менеджерського плеча – такий наш
відповідальний секретар. Коли  з ним –
умілим  і успішним організатором –
зводить доля, зблискує шанс раніше чи пізніше самому стати успішним. А ще
навіть у незначущій розмові вловлюєш, що в нашого – спілчанського, рідного! –
«бюрократа»  низький больовий поріг, і за
це також цінуєш, а, якщо є змога, то й оберігаєш колегу.

Однак є одне
важливе «але»… Але ж Олександр Бакуменко передусім – за покликанням –
письменник! До того ж він має неабиякі 
суто творчі амбіції, хоча, за посадою, спершу працює на інших, а вже
потім – на себе (у вільний, тобто нічний, час).

Неминучій
повсякденній метушні Олександр Бакуменко як справжній та ще  й совісний 
(воістину відповідальний!) секретар протиставляє витримку, спокій,
дисципліну інтелекту, пам’яті й душі.    
Отож на казенному столі – завжди лише службові папери, а ось на
домашньому – нові рукописи.  У центрі
вимріяної тріади – роман-хроніка «Студбат», який  стане своєрідним сучасним  продовженням відомого твору Олеся Гончара
«Людина і зброя». Письменник зібрав нові факти, наснажив канву не відомими
раніше подробицями та свідченням (в основі твору – розповіді  Григорія Тютюнника, Дмитра Білоуса, батька та
інших  безпосередніх учасників або свідків
змальованих подій). А поруч із хронікою студбатівських оточенських днів і ночей
лежать роман-есе про болгариста Олександра Кеткова й ліричний роман,
присвячений Миколі Сингаївському.

Та це – майбутнє. На щастя, доброю
новиною озвалося й загалом  скупе
сьогодення:  напередодні поважного ювілею
до читацького загалу, насамперед підростаючих поколінь, пішов давно виболений
соціальний  роман «Король ринкової
вулиці», присвячений життю підлітка-безпритульника. А ще пишуться вірші й
пісні, до рук проситься здавна улюблена гітара, не пригасає мрія, мандруючи
планетою,  знайти безлюдний острів і
побути бодай тиждень на самоті з собою.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!