Наш друг Фейсбук

Меланхолійні нотатки
Чим захоплена на дозвіллі, політично, соціально та, либонь же, й інтелектуально найпросунутіша частка нашого дивовижного електорату?
Сидить біля комп’ютера. Вся увага спрямована у Фейсбук. Себто – куди? Що то воно є, Фейбсбук? Кажуть, буцімто найбільша у світі соціальна мережа. Заснована двадцятилітнім Марком Цукербергом, починаючи з лютого 2004 року, вона спершу стала обслуговувати студентів деяких американських університетів, а невдовзі так розпопулярилася, що нині, подейкують, посідає третє місце у світі за кількістю користувачів. Лише в Україні набирається їх більше десятка мільйонів.
Та мене цікавить, насамперед, що Фейсбук англійською (facebook) – складне слово. Фейс (face) означає обличчя, фізіономію, а бук (book) книжку. Отож, у поєднанні маємо (це мене вже не просто цікавить, а нестримно зворушує!)… Що – личкокнижку? Книжкоморду? Допитувався у тих, хто, на відміну од мене, начебто вільно володіє засобом спілкування мешканців туманного Альбіону, як правильно було б розтлумачити дивовижний забугрівський лексичний симбіоз, – нічого ні переконливого, ні повчального, ні напоумливого не почув. Більше того! Моя доскіпливість викликала не лише подив, а й роздратування, мовляв, чого причепився, видали тобі слово, то й користуйся мовчки. Сприймай, як є! Або ж одійди вбік. Хіба й досі не втямив, що саме така метода нинішнього осягання, як світу, так і Світу – сприймати усе, що видається на люди, як належне й неминуче, стримано, без запитань і коментарів, – і є ознакою інтелігентності, а в цілому – цивілізованості? Протилежне грішить проявом невихованості, ментальної відсталості, словом, совкізмом.
Суворий вердикт. Особисто на мене він дуже подіяв, тож залишаю таємницю розшифровки, а водночас і дійсного призначення Фейсбука у спокої. Тим паче, як би там не було, а мордо… даруйте, він (фейсбук) усе ж таки вивів людину із тисячолітнього мороку ізоляції. З’єднав, через окремих індивідуумів, не лише села, міста, хутори, містечка та країни, а й цілі континенти. Став доступним практично для кожного, відповідним чином психічно організованого землянина. Телефон уже не годиться. Бо хоча й теж з’єднує людей, але не забезпечує їх головним, чого підсвідомо (скільки й існує!) спрагло жадала переважна-переважна більшість гомо сапієнс: аудиторією. Щоб тебе чула і слухала не одна людина, а цілий гурт. Часом, геть не обмежений. І не лише чув, а й мав насолоду споглядати! Вживу!!
Потрясаюче відчуття нового і його беззастережне схвалення й освоєння виявляють гомо… не лише конкретні сапієнси, а гомо взагалі. Свого часу отримавши телефон, ми стали рідше, а згодом зовсім перестали писати одне одному листи; придбавши електронну пошту, відправили у відставку телефон; забачивши Фейсбук, повернулися спиною до електронної пошти. Що там на черзі? Ні, не підступні фізичні хвороби стали нині головною бідою людства, а глибока тріщина у свідомості – безмежний егоцентризм двоногих істот. Саме у вирі невтримного прагнення виділитися, вивищитися, особливо, коли для цього бракує навіть найневибагливіших чеснот, перевертаються речі з ніг на голову.
Я розумію, висновок мій доволі рішучий і категоричний, тому спішу із застереженням: він не стосується конкретно Фейсбуку. -Бук аніскільки не винен, що, як це часто-густо трапляється у світовому суспільному середовищі, винахід чисто методологічно-освітянського призначення набув широкого побутового, нерідко навіть невибагливо-примітивного застосування. Він, либонь, – найвизначніший новітній цивілізаційний здобуток людства. А те, що повсюдно його стали використовувати…
Словом, досі ніхто не знав, що геть непримітний працівник багатотиражки Юрчик Анчишкін не тільки вправно складає газетні статейки, а й натхненно щось римує. Бо куди б не звертався зі своїми катренами, верлібрами й сонетами, всюди отримував рішучу відмову. Казали, що все вторинно, поверхово, непроникливо, та ще й незграбно. Але Юрчик не відступав. Бо не вірив пихатим белетристичним експертам. Вважав: елементарно заздрять, то й не пропускають. І він усе писав і писав. Із тендітного Юрчика перекинувся на дебелого Юрка, згодом дожився до поважного Юрія Мусійовича… І все писав, і писав, і писав. А його не друкували й не друкували.
І тут – ви правильно здогадалися, шановні читачі, – приспів Фейсбук. Уже геть підтоптаний (за віком), але напрочуд енергійний (у вчинках) Юрко Мусійович не в приклад молодшим не тільки колегам, а й просто знайомцям, напрочуд швидко оволодів секретами новітнього комунікативного засобу. І перше, що зробив після того, як усім, кому тільки зміг, радісно сповістив про свою неповторну фізичну й духовну присутність у світі, закинув у рятівну мережу добірку власних римованих витворів. Та ще й у супроводі відповідних світлин і зворушливо солодкавого звертання до всіх…
І знову ви все збагнули, шановні читачі: Юрко Мусійович виявився аж ніяк не єдиним, хто, зазнайомившись із Фейсбуком, умить скумекав, що й до чого. Сотні, тисячі, а згодом і сотні тисяч і тисяч досі не визнаних талантів заполонили мережу, дбайливо пойменовану соціальною. Тоді як таланти, буцімто визнані, зволікали. І зволікають. Одні через недовіру до нового комунікативного засобу, інші… Тут складніше. І щоб зайве не розводитися, звернуся до вислову із повісті Тараса Шевченка «Художник» про те, що «робость: это верный признак таланта». Тож «робость», скромність, а відтак і вимогливість до власних творінь та висока (!) повага до людей, до потенційних читачів змушувала… Ні, не змушувала, – ніякий примусам справжнє обдарування не підвладне! – та повага навіть думки не припускала про якусь поспішність, а тим паче, про змагальність, про біг наввипередки, що, по суті означає марнославну суєту суєт. «Робкие» не квапляться . Не висовуються. А оскільки із вітчизняних гуманітарних обріїв якось так непримітно зникли усілякі белетристичні експерти, творчі комісії, вимогливі рецензенти разом із кваліфікованими літконсультантами, перед кожним, хто самовпевнено уявив себе слугою муз, відкрилася тисячоліттями вистраждана їхніми попередниками безмежна перспектива звертатися своїми витворами до читачів напряму. Як ота метка господиня з млинцями-оладками – спекла й одразу на стіл. Усе відбувається так безпосередньо й довірчо, що важко утриматися від компліментів. Тим паче, коли учора хвалили тебе. Тож нині маєш схвально відгукнутися про когось ти. (Якщо, звісно, ти друг, та ще й, – фейсбучний!).
І так не лише в царині суто літературній. Наприклад, можна радісно сповістити всьому світові, що ваша кішечка нарешті привела кошенят, та не двійко і не трійко, а відразу п’ятеро, підкріпивши звістку добіркою світлин! Можна виставити на публічний огляд колективний портрет власного сімейства за святковим столом або ж себе – безмірно давню і незворотньо юну – у весільному вбранні і з таким же урочистим рідним чоловіком поруч… До речі, виставляння світлин, переважно власного, чисто особистісного й особистого, часом навіть ледь не інтимного наповнення, стало найулюбленішим хобі для переважної більшості фейсбучників. А у відповідь? Сповнені захвату відгуки друзів, які обов’язково нагодяться. Бо завтра кожен із відгукувачів, жадаючи компліментів на власну адресу, виставлятиме щось своє: приміром, себе, неповторного (неповторну), на жовтому листі; з улюбленою кізкою; зі щойно спійманим коропом; закутаного в простирадло після лазні; з недопалком у руці; з тещею (геть не улюбленою, але для оприлюднення дуже згодиться!); верхи на поросяті; в шубі або ж у фуфайці, у шортах чи лише в купальнику… Винахідливість, кмітливість та відважність фейсбучних натурщиків і натурщиць усе набирає і набирає обертів, того й чекай, ось-ось у заповітній мережі з’явиться відчайдух (відчайдуха) сидьма на унітазі або ж напівлежма на гінекологічному кріслі. Перебільшую? У жодному разі! Погодьтеся: пози на опалому листі, на дивані, на ослі й т.ін. швидко набриднуть, тож доведеться шукати щось прикольніше й екстрімніше… Бо фейсбучний загал неодмінно має верещати од споглядання чужих виставлянь. Так заведено. Що більше друзів, то більше вереску, даруйте, відгуків. По колу. Якому ані кінця, ні краю.
Скажімо, Дмитро – хай буде Мірошник! – теж починав із багатотиражки. І, либонь, на ній і завершився б його звитяжний журналістський шлях, оскільки з одного боку Дмитрик уперто писав «зеленый змЕй», замість «зеленого змИя» (у значенні «алкоголь»), у слові «перспектива» після літери «р» незмінно тулив літеру «и », а з другого, за чверть століття, окрім інформації та кореспонденції жодним газетним жанром оволодіти так і не зміг. Аж тут… Як ніколи вчасно, грянули спершу комп’ютеризація, а за нею і фейсбукизація. І зробився Дмитро спершу хакером, затим блогером, обрався членом бюро містечкової журналістської організації і вже за кілька перших фейсбучних місяців став найпродуктивнішим другом на соціально-мережійних манівцях. Що знаменно, продукція пана Мірошника і тут не грішить многожанровістю, зате бере душевністю. Переважно це світлини із замахом на пейзажність, інколи в кадр потрапляють певні рукотворні об’єкти, словом, як правило, усе те, на що в докомп’ютеризаційний період ніхто (звісно, на жаль!) уваги не звернув би. Нині звертають! Бо період якраз відповідний, до того ж автор подає свої відеоматеріали незмінно у лексичному супроводі. Робить це просто, точніше, даруйте, примітивно, геть невибагливо, зате – щиро, від душі! Та й узагалі, Дмитро – нормальний хлопець! Зазвичай, свої… як їх, пости? – він починає з трьох крапок, з маленької літери, обмежується коротким набором слів (не ризикую назвати їх реченнями), часто вживає тире, двокрапки (вертикально, одна над одною!) і ті ж три крапки (горизонтально), полюбляє лексичний суржик… Причому місця для розташування усіх цих знаків вибирає виключно на особистий смак. Власне, ось найсвіжіший приклад: два знімки з жоржинами, злегка присипаними сніжком, і текстівка…
Д.М. – …у Запоріжжі – перший сніг… фсьо… доведеться шорти сховати в шафу і носити штани. … єслі шо – це світлини з мого балкону… присипало снігом мої жоржини…
За півгодини – майже півсотні відгуків. Таку активність можна було б списати на невибагливість середньостатистичного громадянина, коли б до відгукувачів не затесалися завуч одного з коледжів, колишній керівник прес-центру солідної державної структури, нині діючий адвокат і, звичайно ж, членкиня Національної спілки письменників. І – т.д. І якщо адвокат, членкиня і ще багато хто спершу лише схвально відгукнулися, то завуч Дмитрове повідомлення з готовністю прокоментував…
– Дякую, Дмитре, за те, що змусив мене виглянути у вікно! Дійсно, сніжить… Зима… Ох…
Слідом прохопився і колишній глава прес-центру…
– Біжить время… Біжить… І не втримаєш його, як би не старався. Учора вискакував надвір у футболкі, а вже треба готувать шубу…
Через таку проникливість не втрималася і членкиня НСПУ…
– Звісно, біжить час! І все в Лету, в Лету… Ось послухайте:
 
Біжать літа, хмаринки весняні –
Один, другий, десятий рік пробіг.
Пройшов дитинства ти шляхи ясні
І юності переступив поріг…
 
– Класно, пані Вікторіє, це ваше? – обізвався колишній, зовсім немолодий, керуючий банком, а нинішній депутат облради.
– Ні, це одного початківця, але як проникливо, правда?
– Звісно! Дуже! Аж за душу бере.
– Аж на сльозу навертає… – і собі не змовчав поважний лікар-гінеколог.
І вже після того, як репліками десь такого ж ґатунку у процесі зворушливого спілкування зафіксувалися місцевий маститий художник, приватний підприємець, колишній диктор обласного радіо, викладач вишу, а геть некоротка вервечка не знайомих мені поціновувачів поезії підтримала неназваного автора віршованої строфи мовчки, знову нагодився Мірошник Митя. Звісно, не з порожніми руками, а зі світлинами древніх кам’яних скульптур. Хто на них зображений, Петро завбачливо не вказав. І цим потрапив у «десятку»…
– Кого це ви вполювали, Дмитре? – спитав невідомий.
– …а-а-а, – з готовністю протягнув Митя. Потім додав: – У-у-ф! Тсе, кгм… Це з Хортиці… Парубок і дівчина. Ич які! Касі-і-іво …
– Дійсно! – погодився художник.
– А які виразні! – не став заперечувати колишній керуючий справами міськвиконкому.
– Погляд спрямували у вічність, а бачать нас, – метафорично прохопилася членкиня НСПУ.
– Наскрізь бачать… – долучився власний кореспондент всеукраїнської газети.
Коментарі лунали й лунали, а Мірошник все очікував і очікував. І лише коли невідомий (для мене), який цікавився, кого ж Дмитро «вполював» у вигляді кам’яних бовванів, знову спитав, хто ж то, колишній репортер-багатотиражник опустився до пояснення…
– Це я нагибив скіфа, отой, шо на фотці ліворуч, і половчанку… яка праворуч… Класні, еге ж? На Скіфському стані на Хортиці їх здибав…
І знову зарясніли відгуки схвалення.
Проте несправедливо було б казати, буцімто Фейсбук використовується виключно для побутових перегуків-перекличок. У жодному разі! Названа мережа є могутнім політичним як заохочувальним так і протестним засобом. Доказів тому – безмежна кількість, та найбільше мене вразив недавній. Отоді, як хтось, мені не знайомий, виставив фізіономію одного з найодіозніших претендентів на президентську булаву і підписав: «Рожа классічєского прєступніка».
– Согласєн: прєступнік, да ещьо тот! – нагодився миттєвий коментар.
– Скажу коротко, по-козацьки: гнида! – підпрягся ще один.
А далі пішло…
– Правильно, – гнида, бо на блоху підлості ще не набрав!
– Вєшать такіх! Бєз суда і слєдствія.
– Пока жє оні нас вєшают…
– А ви нє здавайтесь! Надо сопротівляться, потому што оні нє только подонкі, но і труси…
– Труси… – хихикнув тренер із боротьби дзю-до.
– Точно! Одягти б такому на голову ритузи, нехай усі бачать, може, тода проголосуют за кого нада…
І, звичайно ж, так далі, і в такому ж дусі-стилі… І це я вибрав відгуки лише тих, із ким особисто знайомий – юристи, депутати обласного розливу, лікарі, вчителі, музиканти… Як бачите, контингент, з огляду на суспільний статус, геть не люмпенський.
Чи, точніше, начебто не люмпенський? Люмпенство, плебейство… Хіба завжди воно визначається лише походженням якогось індивідуума, освітою і родом його занять?
А взагалі Фейсбук – невимовне благо. Уже хоча б через те, що він одкрив очі письменникам на тих, хто їх читає. Раніше написав книжку, надрукував, хтось купив її, читає… І мовчить. І ти не знаєш, що воно за людина, твій середньостатистичний читач. Бо зі своїми відгуками він тобі назустріч не квапиться (це ж треба відгук скласти, до конверта вкласти, відправити…). Письменник не знав усіх своїх шанувальників, бо не чув їхніх голосів, не мав доступу до їхніх конфіденційних розмов по телефону, не читав їхніх листів, адресованих не йому. Все чинилося, кажу ж, конфіденційно, чисто приватно, майже інтимно, як, власне, і повинно бути. Та Фейсбук зняв покривало з усього цього міщанського утаювання-приховування. Та що там, він (жаданий -бук) рішуче зірвав його з жлобського інтиму, і виніс усе і наслух, і напоказ. Навіть крамольні балачки, що колись глузливо обзивалися кухонними, пустив між люди. (Власне, Фейсбук дав їм притулок). Тепер усе це лун… Ні – кричить, верещить, бурчить, зауважує, регоче, заперечує, хіхікає, повчає, схвалює, засуджує, поділяє ! Та ще й нерідко у супроводі світлин чи живого відео. Що при цьому має бути визначальним для забезпечення успіху? Гранична розкутість і безпосередність, які нерідко, зливаючись, стають звичайнісіньким нахабством, хамством; невибагливість, що межує з примітивом, ну й, звісно ж, регулярність, тобто, від Фейсбуку – ні на крок, а то раптом пропустиш щось, ну вже ущент крєатівнєнькоє… Словом, слідкуй, читай, дивися, слухай і неодмінно приєднуйся – відгукуйся!
Ну і що ж брат-письменник? Зрадів, уздрівши зблизька тих, хто споживає його продукцію чи, навпаки, впав у відчай? Не вгадали. Не такий він, наш – середньостатичний – інженер людських душ, щоб кидатися у крайнощі при найменших, там паче, технократичних змінах у суспільстві. Зметикувавши, що й до чого, він мерщій заповзявся ловити того ж свого споживача на фейсбучних манівцях. Звичайно ж, застосовуючи для цього класичні фейсбучні лайки, фейки, та особливо меседжі…
Можна було б зауважити, що це блискавичне орієнтування в інтелектуальному просторі стало чудовим селекціонером-відсіювачем у справі мимовільного розмежування успішних і неуспішних (читай – справжніх і несправжніх) талантів, у результаті чого на люди все ж таки пробиваються сучасні… ну, якщо не достоєвські, то… Хто? Хто, усе ж таки? Ну, коли не обидва новітні тютюнники, то… Знову не видно? Нічого, коли усе вляжеться, коли полова відсіється, то побачимо…
А чи справді вляжеться? Чи відсіється?
Жодним чином не глузую. Навіть не намагаюся. Бо інколи стає відверто не по собі. Стрічаю на все тих же фейсбучних манівцях (на кожному кроці!) прізвища своїх знайомців, читаю їхні коментарі, лайки та пости і думаю: невже це він (вона)? Ці люди читали Пушкіна і Шевченка, Єсєніна й Симоненка… Читали? Авжеж! Читали Достоєвського, Гемінгвея, обох Тютюнників… Читали… А що вони з них вичитали? Чи збагнули, зрозуміли їх? Чи так сприйняли прочитане, як воно написано? Ох, боюся, грішний, що ні…
І все ж одного разу не встояв і я. Наснажений, підхоплений і заведений суспільним фейсбучним ажіотажем, узяв і рішуче загнав у мережу ось це.
 
Отак би й завжди!..
Учора ввечері я повернувся до міста, а сьогодні серед дня мені зателефонував оглядач найпопулярнішого, але поки що ніде не зареєстрованого і ніким не знаного українського часопису й упритул спитав:
– Пане Костянтине, ваше найяскравіше враження після чотиримісячної розлуки зі славним містом Запоріжжям?
Я слухняно відповів:
– Вражень три: 1. Небувалої сили патріотичний порив Володимира Кальцева, на гребені якого він, не залучаючи жоднісінької копієчки із міського бюджету, абсолютно добровільно і «совєршенно бєзвозмєздно» розчистив доволі значну ділянку міста від набридливих дерев та кущів, аби натомість воздвигнуть черговий торгівельно-розважальний центр… 2. Серед тих, хто благословив нашого улюбленого патріота на безприкладну акцію, значиться й генеральний директор Національного заповідника Максим Остапенко. 3. Славний і непохитний гуманітарно-естетико-еколого-національно-громадянський прошарок (зокрема екологи, історики, письменники, зоологи, ботаніки, художники, музиканти, артисти, вчителі) усе того ж славного Запоріжжя на відчайдушний учинок екс-претендента на посаду міського голови відреагував благородною мовчанкою. Тож і кажу запізніло: «Віват, Вовчику! (Кальцеву). Браво, Максимко! (Остапенку). А разом із братами-гуманітаріями і прочая, і прочая скандуймо: «Будьмо, гей! Будьмо, гей!! Будьмо, гей, гей, гей!!!»
 
За добу не надбав і десятка відгуків. Знову поцілив не туди…
І що накажете поставити у кінці речення замість трьох крапок, знак оклику чи запитання?
 
Сподіваюся, читач знову правильно зрозумів мене: у жодному разі не нарікаю на стрімку комп’ютеризацію… скажімо, так – суспільства. Уже хоча б тому, що цей процес значно наблизив нас до жаданої Європи. Переконливим доказом чого є стан вітчизняних шляхів-доріг, як тих, що невтримно біжать на захід, так і спрямованих на всі сторони Світу. (І світу теж). А ще, завдяки комп’ютеру, різко зростає рівень заробітних плат, виклЮчно (і виклИчно) в усіх сферах народного, ненародного, а особливо антинародного господарства. А рівень загальної культури… З жахом чекаю, що ось-ось зникне з ужитку мила серцю форма звертання, штибу «мущіна», «женщіна», «парінь», «дєвушка» і не стільки жаль цих слів, як не по собі стає від думки, що взамін ми досі не підготували а-ні-чо-гі-сінь-ко!
Та, либонь, найбільше тішить факт стрімкого, а, головно, геть безкоштовного й напрочуд органічного поповнення мовного запасу українців. Усіх, що етнічних, що геть не етнічних. Один лише Інтернет дав нам гугл і сайт, файл і ворд, браузер і рунет, блог і троллінг, а далі – акаут, дотком, мем, скайп, хостінг, кібербанк, клаубсорсінг, трафік… Не вельми щедрим (сподіватимемося, поки що) виявився Фейсбук, але особисто я наразі терпляче обмежуюся такими перлинами як твіт і пост, уже хоча б тому, що поруч із ними присутній ще й зворушливий лайк. (Мабуть, через його кореневу схожість із відповідною, суто українською лексичною одиницею, вельми пікантного наповнення…).
А що робити, коли в нашій, питомо українській мові удень і з вогнем не розшукати відповідних замінників! Бо немає в нас ні сторінки, ні відгуку, ні посилання, ні тиску, ні тексту…
 
Споглядаєш усе це, і, тамуючи відразу до політичних класиків, готовий прийняти думку одного з них, отого, який стверджував, що «буття визначає свідомість». Тобто, як живемо, так і мислимо. А вже далі – так і вчиняємо.
 
Не навпаки?
Ми вже так далеко просунулися у культурному зростанні, що посіли перше місце у світі за кількістю свят. Не лише державних та релігійних, себто офіційних, а й щоденних – усіляких днів. Ну хіба можна без щирої зворушливості сприймати людську спільноту, якій випало відзначати, скажімо, день соломинки, міжнародний день «спасибі», або ж усесвітній день миття рук! Це, по-перше. А, по-друге, чи звернули ви увагу на градацію незчисленних свят: виділяються просто дні (зокрема сусідів, архітекторів, журавля); дні міжнародні (світлофора, днк, числа «пі»); всесвітні дні (сну, хворих на епілепсію, відмови від покупок)? Не відаєте, яка між ними різниця, і як оці дні належить… Святкувати (день народження кросворда)? Скромно відзначати (міжнародний день спідниці)? Просто брати до відома (усесвітній день імунітету)? Чи печально згадувати (день рідкісних захворювань, міжнародний день обіймів або ж усесвітній день резервного копіювання )?
Ці та багато-багато інших питань відсунуті далеко за межі фейсбучних клопотів. Либонь, через те, що й дні, і всілякі лайки, пости, блоги, як і, даруйте, бандерлоги – із одного яйця. А колись, ще давно-давно, вичитав я ув Олександра Довженка, що «…майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій. Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні бога, ні чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водяних-мірошників нема. Зате багато дачників… » …Прочитавши ці кілька речень уперше, я лише зачепився за них свідомістю, не збагнувши, як слід. Дійшло, коли наблизився до власного схилу… «Нема ні таємниць на річках, ні спокою». А надто оце: «Ясно скрізь».
«Ясно…» А далі, через кому, так і проситься: порожньо, незатишно… Жорстоке, але точне й справедливе визначення світу і його часу, і зроблено це було ще понад шість десятиліть тому. І бринить у них аж ніяк не жура за прожитими роками, коли, з позицій старості, у молодості все начебто було світлим і радісним, а туга за часами, коли дійсно було краще. Бо світ (людність) тоді справді ще був чистішим, а Світ (довкілля) ширшим. Довженківські рядки – геніальна проекція в будучину, насамперед, у сьогодення, де дійсно немає спокою, і вже не лише на річках, а ніде, а «скрізь ясно» через те, що людина, пірнувши у бурхливий вир тісного віртуального (!) спілкування, насправді опинилася в порожнечі, в духовному вакуумі. Тому ще треба визначитися, що їй (людині) потрібніше, зрештою корисніше, прагнення будь-що осягти таємницю, розкрити, роздягти все догола, чи факт її (таємниці) постійної, недоторканної наявності. Святе ж місце, як відомо… Тож і заповнила його славнозвісна мережа, насправді ж – сумнозвісна павутина. Все заснувала, усе обплутала – шляхи, вулиці, площі, будинки, міста, квартири, сквери, пляжі, та, насамперед – людські голови і серця. Лише річки, ліси, гори, моря, океани й залишки степів ще не здалися повністю. Немає продиху, немає захисту. Та люди й не опираються, навіть не ховаються – не рятуються! – усі знавісніло ринули назустріч електронному монстрові, геть не відаючи, які саме зручності він для них припас.
 
***
– Так добре це чи погано, врешті-решт, отой Фейсбук? – виринає нетерпляче запитання із бездонного й неозорого середовища пересічно-середньостатистичних.
І не добре, й не погано, – очікувано-готовно відповідаю, а так, як є. Як наявність отих двох лавочок біля наших під’їздів. Поставили, тож нехай собі стоять, до того ж люди на них сідають! От лише питаннячко одне довго муляло: чого поміж лавочкових завсідників так часто опиняється мій сусід, що мешкає поверхом нижче? Йому яка радість від отого сидіння на отих лавочках, та ще й між отими людьми? Адже доволі вправний журналіст, ще й лекції для студентів підчитує на факультеті іноземних мов, бо досконало володіє англійською, нібито знається в поезії, та й узагалі інтелектуал! Ледь стримувався, щоб не бовкнути: Славку, та не царське ж то ж діло – сидячи на лавочці, теревенити з геть тверезими бабусями-дідусями, вперемішку із захмелілими філософами! Аж згодом з’ясувалося: Славко – стукач. Глибокий, та ще й із довжелезним стажем. Ніякий не гоноровитий самодержець, а всього лиш жалюгідний донощик…
Костянтин СУШКО,
письменник із Запоріжжя
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019