«Нариси історії культури України». Телеверсія Мирослава Поповича

206

Міркування про світ як монаду рівноістотну, яка, до того
ж, думає разом з думцем про речі замежні і для щоденного ужитку малопридатні, –
українському менталітету не до вподоби. Нам більше до душі причинний і
безпричинний лямент, сум і безкінечні соціально-буттєві рекламації, жодна з
яких не ґрунтується на більш-менш всеохопному знанні земної історії. При тому
знанні вітально зрячому, де правова складова, приміром, принук і негараздів
кріпаччини брала б до уваги й те, чим дихає вірш Шевченка «На панщині пшеницю
жала». Йдеться, зрозуміло, не про всепрощенство, а тямлення того, що людство, а
з тим і наш народ, допустимо повносило жили при всіх тиранах, царях та
диктаторах, маючи  поосібний внутрішній
свій вміст аж ніяк не аналогом писань Томаса Мора, Карла Маркса чи теперішніх
газет…

Саме тому дедалі осяжніші повернення  до минулого як палімпсестної основи й
інтенційного сенсу історичного поступу у нас і на решті планети прагнуть
ставати (і стають!) певною інтелектуальною нормою; людство звикає дивитися на
себе  збоку, не обмежуючи цей бік
стороною тільки Небес і Бога…

Варто на всяк випадок нагадати, що беруть у цьому
баченні  участь як міфологічні (фольклор,
література, філософія),  так і суто
сцієнтичні мисленнєві стратегії, розмежування яких наразі малопотрібне. Інша
річ – знання книжні і, грубо кажучи, профанні, до формування яких причетні
політики, журналісти, цивілізаційно підіпсутий народ тощо.  Не висуваючи до цих знань жодних претензій,
хочу розповісти про насолоду від глядацького, слухацького і рефлекторно
незагнузданого спілкування з телебесідами доконаного  книжника, яким Мирослав Попович, звісно, не
народився, але яким цілепокладно став. Українське телебачення колись навіть
розповіло про те, як це відбувалося, надавши самому академікові можливість повернутись
у дитинство, юність. Пам’ятаю й людей, що розмовляли з ним як з Поповичем
колишнім… Чи робилося це заради підготовки нас усіх до усномовного громаддя
«Нарисів історії культури України», чи було звичайним знаком уваги до персони
масмедійно розкрученої, сказати не беруся. Однак Попович той і Попович нинішній
тепер всього лиш стикуються, бо нинішній щораз глибше занурюється у контексти
не власне, скажемо так, суєтні. А які – то залежить від «наговореної»
кабінетними духами теми, зальотної чи давно інтернованої ідеї, обжитого розумом
матеріалу… І, зрозуміло, анклаву колись чи напередодні прочитаного, де не було
й сліду любої для нас духовної барикадності. Ось випірнає, для прикладу, в
одній з бесід пана Мирослава прізвище Розумовського. Того, що жив у Відні і
якому присвячував свої творіння Бетховен. Не буду наполягати на тому, що цей
факт всього лиш ситуативно візувався; були, очевидно, довкола нього і певні
міркувальні відгалуження, асоціативні сплески. Проте найбільше запам’яталося
благородство мовця, який нічого нічому не протиставляв, нікому нічим не
докоряв, тим самим (інтуїтивно чи свідомо – то поза моєю компетенцією) визнаючи
за життям право бути таким, яким воно собою і в собі відбулося. Дещо пізніше я,
так мені здавалося, вловив «онтологію» цієї бесідної настанови: у політичному
«паспорті» пана Мирослава стоїть, чи мала б у графі «переконання» стояти,
позначка: «націонал-ліберал». Але то всього лиш здогад, при тому здогад
невігласа, який, утім,  од власного
невігластва не дуже то й потерпає, бо (це не перебільшення) процесом
самооприявлення Поповича-лектора завжди насолоджується. Не забуваючи,
зрозуміло, час од часу незгідливо засовгатися у кріслі, яке мене терпить ще й у
ролі вболівальника «Формули І», тенісу, мадридського «Реала», глядача решти передач
того ж каналу «Культура»…

Це  дивна, загалом,
штука – протестні збурхи єства, що не володіє й сотою долею резонів
вислуханого, у тиші квартири, де крім нас з 
телемовцем нікого. Вочевидь, магія чутого і засвоюваного руйнує кордони
окремішності мене, моєї долі, моїх знань від макрокосму  Науки, 
яка  в  особі  Поповича  має в нинішній Україні свій духовно-етичний
форпост, свою батьківщину і батьківщину, свій живий прихисток… Важко точно
згадати, при яких саме судженнях «нарисовця» я напружився і почав швидко
самоуточнюватися, пояснюючи сам собі, з чим і чому я не згоден. Йшлося,
здається, про автора «Кобзаря», версифікаційну (і мовцем продемонстровану)  неординарність якого було приплюсовано до
дещо загальниково й малопоетично потрактованого змісту. Це, звісно, не означає
моєї тодішньої правоти, та й не в ній справа: Попович розпушує (не розхитує, а
саме розпушує) середину слухача, як визріваючу буквально на очах квітку з її
власним коренем, власним ґрунтом і власними інтелектуальними «пахощами», географія
яких тому й розкріпачено вільна, що її з’яву спричиняє вільний від
ідео¬логічних шор виклад. Ідеології взагалі у мисленнєвих потоках Поповича
важать не більше, ніж та чи та 
соціально-історична данність; молитися на них чи й просто дбати про їхню
субординацію пан Мирослав, по-моєму, уникає. А коли й ні (ці судження, зауваги
і враження є моєю «власністю» і претендують лише на ясність),  – робить усе можливе для того, щоб не
виглядати, боронь боже,   оракулом,
пророком, учителем. І саме цим вчить рідномовний і ріднодухий загал
світоглядній толерантності, вкрай необхідній у ті перехідні періоди, коли нація
починає виборсуватися з кокону абияк інтелектуалізованої етнозадухи. Колись,
може, й буттєзахисної, а зараз…                   

Я не певен, що вислухав усі до одної телебесіди пана
Мирослава, проте щодо отого «зараз» насмілюсь сказати наступне: Поповичу у
ньому тісно. Не думаю, що це спричинено офіційним його статусом державного
академіка; сьогоднішність взагалі духонебезпечна й облудна. Причин цього безліч,
і я назову лише одну – отой колективний од її імені брех, в якому беруть
участь… Зрештою, не стану перераховувати: увімкніть радіо, телевізор, вийдіть
на вулицю чи завітайте на якусь гостину, і кого там тільки не почуєте…   І скільки в тому почутому напівідіотичної
маячні! Про одверту балакальну цинічність і політизований бандитизм вже не
кажу: його безвстидність на сьогодні замежна. Де ж тоді вільній і чистій душі
та розуму спочити? Або поставлю питання інакше: на прикладі чого можна
продемонструвати осоружну плиткість в усіх історичних діяннях шкурного
політичного інтересу? Й іще: чим довести (хоч в різних масштабах і на різних
світоглядних матрицях колективізованій масі доводити нічого не треба та й
марно) очевидну загалом істину: підлість життєвбивча? У  кожному, хто з нею поріднений. В межах
держави, партії, сім’ї…

Минуле тим і повчально цікаве, що воно все історично  потрібне вже довело. Нам залишається щораз
глибше й детальніше це прочитане зчитувати. Щоб, для прикладу, Енгельгардт і
його молода дружина в ареалі речників і «вершителів» Шевченкової долі були не
тільки  панами. А пани – тільки класом чи
кастою… Так подумалося не тому, що пан Мирослав 
мав про це бесіду, а тому, що ним сказано і про це. Без згадки про
Енгельгардта, але при розповідях про числені роди і сім’ї  дідичів, козацької старшини, у середовищі
якої хтось писав «Історію русів», хтось збирав старожитності, хтось всього лиш
дбав про школу та церкву. Життя як життя, а не політизована з нього вижимка,
витісняє у теленарисах Поповича оту гавкітливу твань  пропаганди, до якої наш розум звик, як
звикають до смороду обори як  атрибуту
традиції.      

Традиційна Україна – то Україна ще далеко не спізнана.
Синонімізуючи її з Київською Руссю, Скіфією, Трипіллям ми всього лиш тлумимо
тугу за державою як бастіоном історичної нашої давності. Але цим самим
відсуваємо на потім вивчення духовно-культурного аналогу цієї ж держави-мрії у
часи до нас ближчі. Доказом її існування є доба українського бароко, закільчена
ще в часи «протоімперської» Литви, коли наша освіта, книгодрукування і
судочинство були вільними від чужинського диктату рівно настільки, наскільки
сама Литва була вільною від політичного мракобісся сусідньої Московії. Унія
Литви з Польщею багато чого змінила на гірше, проте не настільки, щоб наші
землі і їхня культурна автентичність стали геть зденаціоналізованими. Роздуми
над цим теж зринали під час вслуховування у телелектуру Поповича, історичний
обсяг якої ХV, ХVІ і ХVІІ століть чомусь не тривожив. А може й тривожив, але я
того не чув.  Принаймні, потреба  в 
більшій  її  повноті 
й  тяглості досі залишається
непогамованою. Не в останню чергу тому, що підхід пана Мирослава до зчитки тих
чи тих історичних відомостей приваблює рідко у нас надибуваною коректністю,
умінням уникати щиропатріотичної тріскотні, повагою до множинності там, де
стирчить осиновий кілок одинності. Чи й не взірцевим прикладом цього всього
можуть слугувати телемовні занурення в каламуть російсько-українського
різночинства, народництва та у веремійну калейдоскопічність постатей і
політичних течій часів Директорії, скоропадщини, УНР. Я  не припускаю думки, що хто-небудь з нинішніх
академіків-істориків здатен так невимушено вільно називати, характеризувати,
контекстуалізувати розмаїття програм і спонук російської і української
революцій 1917-1918 рр., як це зроблено людиною інших наукових інтере¬сів і
заглиблень. Для чого це (йдеться про заглиблення) панові Мирославу було чи
стало потрібним – важко сказати. Може, для здобуття наукової волі? Од досі
живучих облуд, приблизностей, агіографічних сусальностей. Хоч ні-ні, та  змайне думка, що керувала ним протестна
потреба бодай у своїй лише свідомості закільчити новий український світогляд,
де Україна ні від чого не борониться, а науково непідсудно є.  Правда, при цьому одразу згадується академік
Пріцак, що (як колись Юрій Тютюнник) дався себе перевезти на рідну землю, щоб
бути тут обліпленим «науковцями»-кадебістами аж до неможливості дихати. Саме
тому ні він сам, ні науковий його спадок у нас не прижилися. Чи приживеться стиль
рефлексування і сенсової абсорбації 
рідноземного культурного спадку, пропонований  Мирославом Поповичем – побачимо. Гадаю, не
скоро. Але вже зараз йому можна вчитися. І чутися при цьому щасливим. Засвідчую
це собою, який нічого не записував, а тільки, що називається, сотав речення за
реченням сивобрового непосиди, якому закортіло повести мову, приміром, про
Стару київську Громаду. Потім (чи в одній концептуальній упряжці) – про Лесю
Українку. Щоправда, й при цьому я безсловесно зітхав, маючи стійку відразу до
драгоманівського концепту общерускої культури й літератури. А з тим і до
Драгоманова-прогресиста, до його закидів Шевченкові, Франкові… За Франка (це
дуже особисте) мене боліло й болить найбільше, але (це я чую т.зв «внутрішній
голос») про щось схоже у Поповича йшлося…

Може, йшлося, а може, й ні. Хіба це надважливо при
наявності велетенського мовленнєвого потоку 
чи й не кришталевої наукової чистоти, якому таким залишатися у всіх
поспіль головах важко. Та й це не біда: суб’єктивованість людських знань є
неминучою і навіть у багатьох випадках спасенною. Принаймні, добрими чи злими
вони без цього не стають. Наразі ж ідеться ще й про енергетичну їхню
спрямованість на схоластику й сміття домашнього інтелектуального виробу, який
віддавна прагне усамостійнитися, стати класикою і критерії цієї «класичності»
увічнити. Заважає чи ні це історичній нашій життєспроможності – сперечатися не
варто: безсумнівно, заважає. Але Попович і тут поводить себе надзвичайно
тактовно: не побиває звичну чи довго зачаювану правду правдою модернішою чи
науково більш вґрунтованою. Це, звісно, 
ставить під сумнів саме поняття правди як категорії мислимої і як
духовно-відчуттєвого згустку, однак те і те існує, і забувати про це не слід
навіть при розмові про речі, дотичні до національної нашої гідності.  Скажімо, в телебесіді про Донцова вдавати, що
націоналізм як ідейна течія і націоналізм практичний один одному нічим не
суперечать,  –  не випадало: ХХ століття останньому з них
заплатило світовою війною. Проте й після цього залишати котрийсь із них без
права на існування хто зна чи доцільно і варто. Навіть попри те, що  чималі загрози у великоімперському чи   «пещерному» націоналізмі існують. Донцов був
і залишається речником націоналізму, скажемо так, для державного ужитку. Про
героїко-романтичні його оздоби можна і треба говорити окремо, позаяк саме ними
були  покликані на смерть (і цю смерть
прийняли) Ольжич та Теліга. Але чи можна у цьому звинувачувати Донцова-ідеолога
і Донцова-політика? Точніше – тільки звинувачувати. Мирослав Попович
дипломатично переводить розмову про це у площину естетичну, нагадуючи
телеглядачам, що мистецький інваріант ідейних переконань і самі ці переконання
не взаємопоглинні. Цим самим кажучи й інше: дистильованої історичної,
соціальної і політичної справедливості не існує. Судіть не судячи, а тямлячи. І
рівнем цієї тямковитості захищайтеся від переляку перед тими, хто державно
сильніший і називає цю нахраписту здебільшого силу аналогом
інтернаціоналізму…       

Я зумисне уникаю порівнянь і звірок почутого з писаним
текстом «Нарису української культури», який мав широку пресу, тобто науково
давно вже відбувся. Його телеверсія – це не просто інший жанр, це інша
мисленнєва й духовно-відчуттєва реальність. За яку я її творцеві уклінно дякую.

 

м. Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!